Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 86

Але в душу самого імператора все глибше й глибше заповзають тривога й страх. У своїй грамоті кесар Петро писав, що вої князя Святослава посуваються на лодіях, комонно, пішо і що болгарське військо не може з ними боротись. Отже, їх багато, більше, ніж ждав імператор, більше, ніж київський князь міг послати за п’ятнадцять кентинаріїв. Так чому ж мовчить Калокір, про що він думає? Адже якщо Святослав має так багато воїв, то він може швидко пройти всю Болгарію, вийти до фем імперії й стати під стінами самого Константинополя…

Імператор Никифор разом з паракимоменом Василем радяться, що робити. Те, що князь Святослав напав на Болгарію, – добре, отже, римські золотники діють. Те, що руси знищують болгар, – також добре: вони знекровлять один одного, і тоді можна буде швидко розправитись і з Болгарією, і з Руссю. Найкраще було б виступити проти князя Святослава вже одразу, але він надто міцний і, чого доброго, може залучити на свій бік ще й болгар. І тому імператор Никифор разом з паракимоменом Василем замишляють інше.

Уночі паракимомен Василь привів до імператорських покоїв єпископа Феофіла. Імператор знав Феофіла не тільки як священнослужителя, а й як хитрого й спритного василіка, послугами котрого користувалися ще імператори Костянтин і Роман.

Імператор і єпископ розмовляли сам на сам в одній з кімнат, що виходила вікнами на море.

– Чи зуміє єпископ проїхати в Понт? – запитав Никифор.

– Імператор хоче послати мене в Херсонес чи до хозарів? – замість відповіді поцікавився єпископ.

– Ні, єпископе, до хозарів зараз нічого їхати – вони розсіялись, як пісок. А в Херсонес я послав би не православного єпископа, а когось із павликан.[150]

– Я слухаю, василевсе, і виконаю будь-який наказ.

– На цей раз тобі доведеться поїхати в степи над Понтом. Ти мусиш знайти печенігів і їхнього кагана Курю.

– Про що я мушу говорити з каганом?

– Зараз до Болгарії з великим військом прийшов київський князь Святослав. Військо його дуже швидко посувається вперед, і є загроза, що скоро вийде до Преслави. Ти, єпископе, мусиш знайти кагана, дати йому золото й вимагати, щоб він негайно вирушив і вдарив…

– У спину князеві Святославу над Дунаєм? – посміхнувся єпископ Феофіл.

– Ти вгадав, єпископе, в спину Святославу, але не над Дунаєм, а в Києві.

Єпископ Феофіл не стримався і промовив:

– Це – дуже добре, василевсе, і страшніше, ніж удар по Святославу над Дунаєм.

– Ти зумієш, єпископе, знайти кагана?

– Коли я мушу виїхати? – замість відповіді запитав той.

– Треба виїхати чимшвидше… Ланцюг на Золотому Розі підійнятий, і корабель готовий до виходу. Готове і золото – тобі дадуть тридцять кентинаріїв… Щасливої дороги, єпископе. І удачі!

– Многі літа тобі, великий василевсе!

3

Лодії князя Святослава, які досі крились у очеретах по гирлу, рушили вгору. Швидко посувалось понад Дунаєм і піше та кінне військо. Іти було важко. У гирлі, на порозі Руського моря, Дунай розливався багатьма рукавами, під зрадливою тирсою ховалось болото, бездонні драгви, людей заїдали комарі, під ногами сичали гадюки.

Але вої Святослава сміливо проходили всі ці місця. У великій пригоді тут були тиверці й угличі, що жили одразу за Дунаєм, але добре знали й усі стежки на правому березі. Озброївшись довгими жердинами, вони крокували на драгвах і болотах попереду воїв, оглядали береги, потопали у високій тирсі й далі йшли вперед.

Усіх навіть дивувало, що йдуть вони з раннього ранку, а на плесі Дунаю не видно ні одного вітрила, на кучугурах, що жовтіли то тут, то там серед низин, не видно ні чабанів, ні воїв. І сторожа, яка їхала й ішла поперед всього війська, повертаючись час від часу до чола війська, доповідала, що ніде ворожих воїв не видно.

Коли ж військо стало наближатись до кінця Сулинського лиману, стало зрозуміло, чому воно нікого не зустріло на своєму шляху. Сторожа, яка в сутінках добралась майже до Переяславця, розповіла, що болгарське військо зібралося й опустило за собою всі ворота у Переяславці над Дунаєм, а всі лодії болгар за день до цього рушили Дунаєм угору.

Тоді князь Святослав велів двом тисячам кінних воїв негайно переплисти Дунай і мчати лівим берегом до Доростола, щоб перехопити болгарські лодії. Сам же він зібрав до себе, коли стемніло, воєвод своїх і бояр, щоб порадитись, як брати Переяславець.

Уночі воєводи підвели полки й оточили город, а до стін його підтягли з лодій пороки й метальні машини. Серед пітьми ночі було видно, як за стінами Переяславця спалахує світло, звідти долітали голоси болгарських воїв, іржання коней, чути було голоси й на стінах та вежах.

Тільки почало світати, князь Святослав велів сурмачам виїхати наперед стану, а послам сказати, що руський князь пропонує воям кесаря Петра віддати город без брані, за що обіцяє не чинити ніяких ушкод.

Болгарські боляри, що стояли на стінах, відповіли лайкою й глузуванням. Тоді князь велів воям своїм брати зброю і наволочить стяги. В стіни города вдарили пороки. Заметушились вої й біля самострілів, що стояли далі від стін: одні крутили вороти, натягаючи на крицевих луках тятиви, зроблені з волових жил, інші в цей час підкладали під них гостре каміння. Тятиви натягалися, вої спускали храпи – і з свистом і ревом на стіни й далі в город полетіло каміння.

В цей час натягли свої тятиви й лучники, що стояли поперед усіх воїв, і в повітрі засвистіли тисячі стріл – звичайних очеретяних і кращих – кедрових, яблуневих, а то й чипрасових.

Пороки з важким гупанням били в кількох місцях стіни, безугавно викидали каміння самостріли, лучники натягали й натягали свої тятиви. І тоді в сяйві нового дня із-за лучників виступили мечники й одягнуті в броню вої. Легко подолавши відстань до валів навкруг стіни, вони повалили околля, спустилися в рови, ставили до стін драбини, закидали залізні гаки, ставали один одному на плечі і лізли на стіни.

На полі під Переяславцем стояв великий шум і крик. Дехто з воїв кричав, щоб налякати ворогів, дехто – щоб підтримати своїх побратимів, декому, ніде правди діти, було просто страшно, і той криком бадьорив себе. Усі вої були завзяті, вони копієм хотіли взяти город.

Але й болгарські вої, на чолі яких стояли визначні боляри, бились сміливо. Їм обіцяли, що скоро підійде велике військо кесаря Петра, а разом з ними римські легіони. На стінах у них заздалегідь були приготовлені купи каміння, за заборолами – діжки з гарячою смолою, на городницях стояли лучники й пращники.

Коли вдарили пороки і в Переяславець полетіли тисячі стріл, багато воїв загинуло на стінах і в самому городі. Але боляри знали, що їм загрожує, і гнали на стіни інших. Ошаленівши від нестями, вони загрожували своїм же воям мечами, списами.

Ось чому воям руським довелося під стінами Переяславця дуже важко, – на них згори лилася гаряча смола, падало важке каміння. Коли хто добирався до заборола, проти нього витикалися списи, над головами блищали сокири.

У кількох місцях під стінами города почалися пожежі, й тоді із заборол полилася вода, хмарою сипався пісок, воям заливало, запорошувало очі. І коли в одному місці пороком пробили стіну, то виявилось, що поблизу немає воїв, які б ринули в проруб. А по той бік стіни швидко виростав присип, закривав проруб.

Та ось в городі і на полі перед ним настала тиша. Вої одійшли від Переяславця, стали тисячами, кожна під знаменем своїм. Князь Святослав разом із Свенелдом і ще кількома воєводами об’їжджав на конях військо, потім зупинився на високій кручі, звідки видно було плесо Дунаю, весь город, поле за ним.

– І як мислите, воєводи, – запитав Святослав, – будемо далі брати Переяславець копієм чи станемо облогою?

Одні воєводи, а за ними й Свенелд, вважали, що город слід брати тільки копієм. Інші, а найбільше Ікмор, думали, що краще стати під городом станом.

Князь Святослав уважно слухав своїх воєвод, але в той же час пильно дивився на плесо, пониззя, де Дунай поділявся на кілька рукавів. І раптом на його обличчі заграла посмішка.