Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 68


68
Изменить размер шрифта:

– Не хули Христа! – сказала княгиня Ольга. – Не клич імені його всує… Він покарає тебе…

– Ні! – зухвало відповів Святослав. – Мої боги не благословили б того, що благословляє Христос, мої боги – це віра батьків, твій Христос – сила твоя й бояр…

– Так чого ж ти йдеш проти цієї сили? Куди ти ідеш, Святославе?

Він подивився за вікно, у ніч, що стелилась над Горою, стінами й Дніпром.

– О мамо, – промовив він. – Хто-хто, а я добре знаю цю силу. Ця сила вже раз зломила мене. Але це було тільки раз, і вдруге вона мене не зломить. Не зломить вона й Русі, не бояри й воєводи, сама себе врятує Русь… Може, тоді прийде на Русь Христос, може, після нам без нього не обійтися.

– У мене радіє душа, – склала хрестом руки на грудях княгиня. – Світ істинної віри, бачу, сходить на тебе…

– Ні! – крикнув Святослав. – Трижди, чотирижди ні! Я не християнин нині, а еллін, язичник. А ти що робиш? Хочеш хрестити мого сина, хочеш, щоб я був язичником, а він християнином, хочеш, щоб я стояв за Русь, а син мій за Візантію?!

– Не цього я хотіла, сину, – спробувала заперечити княгиня. – Я кажу тобі: хочу, щоб син твій був не сином рабині, а князем, щоб мав він своє ім’я…

Суворе було обличчя в князя Святослава, гнівні його слова.

– Я послухав тебе, мамо, – сказав він, – і виконав твій загад, коли ти виганяла звідси, з Гори, Малушу. Буть по тому, я зробив так, як ти веліла. Я одружився з князівною, – ти й цього хотіла. Я став князем, – і про це просила ти мене… Але тепер, як князь, я велю…

Він дивився на сина, що спав у колисці.

– Не ти перемогла рабиню, – говорив Святослав, – вона перемогла тебе, княгиню. Бо породила сина, про якого мріяв я і якого ждуть руські люди. Ти боїшся, бо в тебе за спиною Гора, а я не боюсь, бо за мною стоїть дружина і вся Русь. Бути йому, як воно і є, сином рабині, великим князем. Ти сказала, що в нього немає ім’я. Ні, він має ім’я. Це я і мати його – рабиня – нарекли його Володимиром, бо хочемо, щоб він володів миром у Руській землі. І він володітиме миром, у важкий час врятує Русь.

Князь Святослав пішов до дверей і покликав Добриню, що ждав його.

– Добринє, – сказав Святослав. – Ти зберіг, привіз із Будутина до Києва сина мого Володимира, буть тобі надалі воєводою, його вуєм, ростити його…

Добриня низько вклонився князеві й княгині.

– Візьми його на руки, Добринє, й неси за мною. Гряди, Володимире!

Над морем руським

Книга друга

Ой славен, ясен, красний наш князь,
Києва-города князь Святослав.
Він ізвечора в човен сідав,
а вже над ранок під Царгород став.
Рушили вої на Царів город,
цар ся дивує, хто то воює,
ромеї ходять, все раду радять:
що тому князю за дари дати?
Вивели князю коня в наряді;
коня він взяв – не дякував,
не дякував, шапки не зняв,
шапки не зняв, не поклонився,
не поклонився і не скорився.
Рушили вої вдруге на город,
цар ся дивує, хто то воює,
ромеї ходять, все раду радять:
що тому князю за дари дати?
Винесли князю багато злата;
золото взяв він – не дякував,
не дякував, шапки не зняв,
шапки не зняв, не поклонився,
не поклонився і не скорився.
Рушили вої втретє на город,
цар ся дивує, хто то воює,
тремтять ромеї, все раду радять:
що тому князю за дари дати?
Вивели ж йому царівну в короні,
царівну взяв він та й подякував,
шапочку зняв, ще й поклонився,
князь поклонився, та не скорився.

Розділ перший

1

Сонце ще високо стояло над Щекавицею, коли на пониззі Дніпра зарябіло, а згодом вималювалось кілька лодій. Розсікаючи зустрічну хвилю, йшли грецькі хеландії – з гострими носами, високими щоглами, багатьма реями – справжні морські чудеса.

З Подолу й передграддя кинулись тоді до Почайни купці, ремісники, роб’ї люди. На таких коробах приїжджали звичайно падкі до торгу гості з Константинополя; хто хотів, міг щось у них купити, щось продати.

Проте поки хеландії досягли Почайни, там, де вона допливала до Дніпра, й поклали укоті напроти Боричевого узвозу, річку й береги обкутали присмерки.

Не змогли кияни й поговорити з прибулими, бо тільки-но хеландії стали біля берега, одразу ж туди з Гори спустились княжі мужі з невеликою дружиною. Вони нагримали на подолян і веліли їм забиратись від Почайни. Самі ж, як водиться, зійшли на хеландії, привітались з прибулими, запитали, що вони за люди й за чим припливли до Києва?

На хеландіях були гості з Константинополя, що привезли з собою паволоки, узороччя, вина. Княжі мужі пообіцяли, що вранці до них прийдуть тіуни, візьмуть належний устав, проведуть на торг. А там уже гостям буде вільно чи продавати щось, чи купувати. На одній же з хеландій, як виявилось, прибув з численною, добре озброєною сторожею й кількома рабами не просто царгородський гість, а василік імператора ромеїв.

Почувши від своєї сторожі, що до хеландії прийшли мужі київського князя, цей василік з дуже недобрим – стомленим, чи хворобливим – виглядом виліз із-під настилу, де лежав до цього. Випроставшись на весь зріст, він через товмачів сказав, що прибув до київського князя з грамотою від імператора ромеїв Никифора, має до нього важливу справу й мусить говорити про неї самовидь, що і просить переказати київському князеві.

Княжі мужі відповіли на це, що вже пізня година, в такий час київський князь, либонь, спочиває. Проте пообіцяли наступного ж дня вранці передати все князеві Святославу.

Василік повторив, що хотів би, аби князь покликав його швидше, а потім несміливо поцікавився, чи не могли б мужі залишити біля хеландій свою сторожу. Мужі сказали, що сторожу вони залишать і просять василіка не турбуватись, – Київ добрий город, тут раді кожному гостеві і нікого не скривдять. З тим вони й пішли, а сторожа лишилась біля хеландій.

На Дніпрі покотив туман, вітер, як здавалося василіку, таємничо й погрозливо свистів у лозах над Почайною, вздовж берега йому чулись голоси, на тлі багряного неба височіла оточена стінами й вежами сувора фортеця, де й жив київський князь. Василік, здригаючись від холоду, постояв на настилі лодії й поліз у своє затишне кубло. Знаючи церемоніал візантійського двору, за яким імператори, раніше ніж прийняти посла, неодмінно його затримували, він міркував: чи довго київський князь змусить його стояти на цій холодній річці?..

Проте київський князь не примусив василіка з Константинополя без діла стояти на Почайні. Наступного ранку, тільки почало світати над Дніпром, до грецьких хеландій прийшли тіуни. Вони одразу кінчили справу з купцями, взяли устав і повели їх на торг. Разом з ними – і вже до василіка – прийшли й ті мужі, що були тут минулого вечора; вони сказали василіку, що князь Святослав знає вже про посла імператора, прийме його цього ж ранку, запросили йти з ними.

Нашвидку прибравшись у найкращий свій одяг – довге, чорного оксамиту платно, – взувши зелені черевики, почепивши на голову клобук, василік імператора звелів рабам брати дари. Потім слідом за мужами, у пасмугах рожевого проміння, що котилось із-за Дніпра, він пройшов глибоким Боричевим узвозом, через міст і ворота потрапив на Гору, а там до княжого терема й Золотої палати.