Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 60

І ще раз поглянув Добриня на княжий терем, Гору, стіни… Не тільки Малуші, а й йому немає тепер місця на Горі; женуть з Гори Малушу, женуть разом з нею й брата – гридня Добриню. Прощайте, Київ, Гора, надії, честь і слава.

Проте вони з Малушею повезуть з Гори щось більше, ніж багатство. О, тепер Добриня берегтиме сестру Малушу в далекому селі Будутині, він з мечем стоятиме біля порога їхньої хижі.

Але ось у кінці Гори почулися голоси й затупотіли коні. Певне, час і рушати в дорогу. А що збиратись Добрині? У нього нічого немає. Добриня вже готовий.

8

Пізно вночі княгиня Ольга почула, як у дворі біля терема затупотіли коні, а в сінях пролунали важкі кроки і чиїсь притишені голоси. Вона пізнала – це Свенелд і гридні.

Княгиня й до цього не спала, а тепер і поготів не могла спати, схопилась з ліжка, підійшла до вікна, виглянула.

Із вікон сіней у двір падало жовте світло. Княгиня побачила біля ґанку криті, запряжені парою коней сани, кілька чоловік, що, важко ступаючи по снігу, пішли за терем.

Пізніше княгиня бачила, як гридні вийшли із-за терема, попереду них тепер ішла жінка – в темному довгому платні, свиті, високій хутряній шапці на голові. Коли жінка дійшла до саней і обернулась, княгиня пізнала Малушу.

Гридні поспішали, вдарили коней, Малуша сховалась під кошмою, рушили й сани. У сінях усе ще світився вогник. Серед двору лишився Свенелд, – він довго стояв на місці, дивився, як зникають у сірій імлі сани. А тоді тихо пішов двором. Вогник у сінях згас.

«Щоб ще не застудилась, – подумала княгиня Ольга. – Дорога далека, у полі зимно».

Аж тоді пішла назад від вікна, сіла на холодне ложе, схилила голову на руки. У світлиці було сіро, як під водою, від стін віяло холодком, десь у сінях капала вода, далеко в теремі хтось закашляв.

І в цю пізню нічну годину перед княгинею виринули згадки з давноминулих літ, коли вона була молодою, жила в рідній Вибутській весі, повз яку тече ріка Велика, а по той бік тягнуться ліси, нетрі, озера, широка Плесківська земля…

Раз вона поїхала човном-довбанкою вгору й угору по річці, зайшла у ліс – хотіла назбирати ягід… Раптом з лісової хащі вийшов князь. Вона, звичайно, не знала, що це князь, тільки подумала. А хто це міг бути, коли не князь: золотий шолом, червоне корзно із золотими узорами, біля пояса меч із самоцвітами.

– Ти звідки, дівчино? – запитав він і подивився на неї.

– Я з весі Вибутської, – відповіла вона.

А сама поглянула на нього і злякалась – такий був він красень. Втопила очі на плесі, бачила латаття, білі лілеї, легенькі хвилі.

– А чи не можеш ти мене, дівчино, через Велику перевезти?

– Можу…

Їхала через річку – не дивилась на нього, перевезла – поглянула: високий, ставний, карі очі, темні вуси.

– Спасибі тобі, дівчино! І скажи мені, як твоє ім’я?

– Волга, князю… тільки навіщо тобі моє ім’я?

Він постояв з нею недовго на березі, розпитував, чи є в неї батьки, а коли почув, що померли, пожартував, що приїде за нею й забере…

Але це був не жарт. Через якийсь час біля їхньої хижі на весі зупинились сани, а з них вийшов князь – не той, якого вона бачила колись на річці, а інший – літній, сивий. Але він говорив про того князя, якого знала Волга.

– Великий князь Ігор велів мені знайти у весі Вибутській тебе, Волго, і привезти до города Києва.

Баскі коні мчали на південь, до теплого краю, місяць двічі зробив у небі круг, поки вони доїхали, а потім опинилась Волга в Києві, на Горі, в княжих хоромах, побачила князя, якого колись перевозила через річку.

– Тут тобі тепер і жити, великою княгинею бути, Ольго! – ніжно і зовсім по-новому вимовив князь її північне ім’я.

Таке нібито не буває на світі, але так трапилось з Ольгою, коли була вона Волгою Плесківської землі.

«Чому ж я так вчинила з Святославом? Адже він любить Малушу, вона любить його. І хіба Малуша не така дівчина, якою колись була і я?» – запитала себе княгиня Ольга в цю пізню годину.

Вона зрозуміла, що Малуша – така ж дівчина, якою колись була й вона, Святослав любить Малушу, як колись Ігор любив її…

Але змінились часи! Колись Ігор владний був робити те, що хотів, міг привести в терем, кого бажав, аби тільки цю любов освятив Купало, Лада… Він та дружина – от хто був над Руською землею, вони брали дань, але й стерегли її…

Княгиня з дітьми своїми й зараз мала дружину. Але це вже була не стара княжа дружина! Багатий і славний київський князь, але скільки навкруг нього стало багатих і славних воєвод, бояр. Не самі вони народились – у важкі літа князь спирався на них, мусив потім і віддячувати їм. Пожалування, пожалування, – о, як багато Руської землі роздали Олег і Ігор, а пізніше й княгиня… Воєводи й бояри Гори, всякая князья, воєводи й бояри земель, посадники на погостах, купці, сли – вони підпирали й підпирають князя, боролись за нього і Русь, але кожен із них вимагав пожалування, кожному з них все було мало й мало…

І сталось так, що княгиня Ольга почала боятись воєвод своїх і бояр. «Мудра…» Княгиня Ольга на кожному кроці чула ці слова і розуміла, що мудрість її полягає в тому, що вміє вона миритись з воєводами й боярами, вміє стримувати їх, коли вони йдуть один на одного, і вміє мудрою бути з людьми земель.

І раптом княгиня Ольга обірвала свої думки, прислухалась, схопилась.

У теремі почулись далекі кроки. Хтось ішов, обережно ступаючи по дерев’яній підлозі, чути було, як під дужими ногами риплять мостини. Вона пізнала ці кроки – так ходив Святослав, тільки на цей раз він ступав сторожко, тихо, щоб не порушити нічного спокою в теремі, не розбудити матері.

Княгиня чула, як син пройшов сіньми, відчинив двері. Наблизившись до вікна, вона бачила, як Святослав спускався сходами з ґанку. Не зупиняючись, він рушив за терем, через якийсь час проїхав конем під вікнами до тих самих воріт, через які недавно вивезли Малушу.

Стурбована стояла біля вікна княгиня. Що замислив Святослав? Може, він поїхав за стіни города, щоб пролетіти чорною блискавицею серед білих снігів у полі, розсіяти там свою тугу. А може, з страхом подумала вона, поїхав Святослав наздоганяти Малушу? Що буде, якщо так, якщо він привезе її до Києва?

9

Шлях до Будутина й інших сіл і городищ над Россю був битий, широкий. Ним їздила сторожа, над ним стояли двори княжі й боярські, іноді тут можна було побачити й гостиницю[132], бо цим шляхом їздили гості від червенських городів.

І зараз, хоч Добриня з Малушею виїхали з Києва пізньої ночі, перед самим світанком, скрізь вони зустрічали то дружинників на конях, що повертались з поля, то смердів, що підводами везли з дворів всякі добра, то просто якихось не відомих їм людей, що, спираючись на посохи, згинаючись від мішків на раменах, ішли невідомо куди й звідки.

Та вони й не цікавились тим, куди й чого ідуть ці люди? У кожного з них, мабуть, свої клопоти, гіркі думки, горе, бо не пожене ж радість людину серед темної холодної ночі? Закутавшись у свитку, сиділа в задку саней Малуша, – вона заплющила очі й все думала про останню страшну ніч у городі Києві. Поруч із нею, схилившись на лікоть, лежав Добриня. Він дивився на сіру пелену поля, темний шлях, що зникав одразу за саньми, і також мовчав, що міг він сказати Малуші, що міг відповісти на власні думки? Мовчав і підводчик, що сидів у передку саней. Він дивився вперед, пильнував, щоб не збитись із сліду; перед ними така далека дорога. Він мовчав ще й через те, що, як йому здалося, і Добриня, й Малуша заснули. Що ж, нехай посплять, підводчик пильнує: гей, гейки, коні!

А потім десь позаду, за Києвом-городом, від якого вони вже чимало від’їхали, зарожевіло небо і над полями навкруг попливло нитками золоте проміння світанку…

Ніч боролась із світанком. Важкою синьою громадою лежали скрізь сніги. Чим більше світла лилось навкруги, тим темнішим був обрій, ніби туди відступила й стала там стіною вся ніч. На небі яскраво переливались різними барвами зірки. Одна із них, найяскравіша, зелена, висіла високо над небозводом, палахкотіла, сяяла.