Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 57

Щось схоже на радісний вигук, а разом і зітхання вирвалось з грудей Святослава.

– Дяка богам, – крикнув він, – що я досі не був християнином, а тепер я і поготів ним не буду!..

– Але я, – повела далі мати, – знайшла дівицю не згірше, як дочки у імператора Костянтина, і привезла її сюди, до Києва… Ти бачив її – угорську князівну?

– І що? – не зрозумів її Святослав.

– З уграми у нас давно існує мир, а коли ми зміцнимо його шлюбом, то помножимо наші сили…

– То це, – задихаючись, прохрипів він, – ти привезла мені жону?

– Так, Ільдіко-Предслава мусить бути тобі жоною.

– Ні, – схопившись за голову, сказав він, – цього ніколи не буде, не може цього бути, мамо…

Вона підійшла до нього ближче й поклала руку на його голову.

– Ти забув, Святославе, що я – твоя мати, – сказала вона, – і як мати мушу і нині дбаю про твою долю…

– Я знаю, – відповів він, – що ти моя мати, ти – княгиня і хочеш знайти мені добру, достойну жону. Але я не можу взяти в жони угорську князівну, бо люблю іншу, не царівну й не князівну.

– Знаю про це, – промовила княгиня Ольга.

– Що ти знаєш?

– Усе знаю, – тихо відповіла княгиня. – Про тебе, Малушу і про те, що вона непразна…

– Звідки ти знаєш? Хто тобі це сказав, мамо?

– Хіба не однаково, хто сказав, – сама маю очі, бачу…

Княжич Святослав все дивився на матір, ждав, що вона скаже далі. Але вона мовчала, певно, ждала, що скаже син.

– Навіщо ти зробив це, Святославе? – нарешті запитала вона.

І раптом – не з упертістю вже, а зовсім інакше, схвильованим голосом, від самого серця – Святослав сказав: – А коли люба мені Малуша, як сонце, земля, як ти, мамо, коли люблю я її…

Княгиня Ольга відчувала, знала, що син її говорить правду, що любить Малушу так, як люблять тільки раз у житті, але мусила відповісти:

– Невже ти думаєш, що в мене немає серця? Невже вважаєш, що не люблю тебе? Ні, Святославе, люблю тебе, тільки добра бажаю. А через це скажу – нині ти княжич, землями правлю я, проте почуваю себе недобре, старію, слабію і вже скоро закінчу земні справи. Хто ж тоді сяде на столі Київському?

– Не говори про це, мамо!

– Ні, – сказала вона, – говорити про це повинна, мушу… У великий і страшний час живемо ми, сину. Допреже важко було руським людям боротись з ворогами, які йшли і йшли на нас, намагались нас знищити, розгромити… Скільки вже крові пролилось до нас над Дніпром і Руським морем, скільки людей загинуло за те, щоб жили ми. Але такого часу, як нині, ніколи ще не бувало. Зараз я проїхала до Візантії, була в болгар і угрів – бачу й знаю, що велика загроза насуває на Русь. На схід сонця стоять хозари, над Руським морем пильнують ромеї, на болгарську землю можна було б надіятись, але кесар Петро продав Болгарію ромеям, а Візантія рано чи пізно воюватиме з нами. Хто тоді поведе Русь? Чому ти мовчиш, сину? Ти ж тільки-но говорив, що згоден вести…

– Так, говорив…

– Але щоб вести Русь на Візантію, треба бути князем…

Святослав мовчав.

– Невже ж ти думаєш, що будеш князем, коли візьмеш Малушу? Ти знаєш, що таке Гора?

– Що Горі до мене й Малуші?! – крикнув Святослав.

Княгиня Ольга похитала головою.

– Сину мій, сину, – зітхнула вона. – Ти ще не знаєш Гори, не відаєш, де живеш. Над землями Русі київський князь, нині я їх княгиня, але підпирає нас Гора, бояри й воєводи, всякая князья земель. Важко мені з людьми моїми, але ще важче з Горою. Вони льстиві, – з серцем, на весь голос говорила княгиня, – вони хитрі, вони вимогливі й неситі, і я вже не знаю, сину, як і задовольнити їх…

Вона на якусь хвилину замовкла, бо їй помітно важко було говорити, а потім повела далі:

– Добра хотя людіям своїм, я давала Горі все, що могла дати. Це було нелегко, сину, бо множество ворогів ішло на нас – і мусили ми їх одбивати, а хто ж їх одбив би, коли б не було воєвод, дружини? І ми тримали воєвод, ми мали дружину. Але воєводи стали боярами, і княжий гридень може стати воєводою. Вони ненаситні, вони хижі, їм усе мало. Ти думаєш, чого загинув твій батько? Князь Ігор взяв з деревлян сповна всю дань, а Гора з дружиною змусила його йти туди ж по другу дань, і він пішов, за дань заплатив життям. Я помстилась деревлянам, бо за кров треба було заплатити кров’ю, але побачила, що коли й далі братиму дань, то землі підуть проти нас, а потім і земля на землю. Я, сину, заборонила дань, встановила погости й дала уроки й устави. Це була полегкість для людей земель, та коли б ти знав, що тоді робилось тут, на Горі, сину?! Пожалування, пожалування, пожалування, – я віддала тоді боярам, воєводам, всякому князью всі землі…

– Так кому ж служать князі: людям своїм чи воєводам і боярам?! – вирвалося у Святослава.

Княгиня Ольга подивилась на Святослава, що, збуджений, надзвичайно схвильований, з рум’янцями, що раптово спалахнули на щоках, стояв перед нею, і подумала, що помилилась, вважаючи, що син її ще юнець, отрок. Ні, він виріс вже, змужнів, став дорослим, а коли так, то треба говорити йому всю правду, яка б гірка вона не була.

– Так, – відповіла княгиня. – Глава земель – це не тільки князь, а й бояри наші, воєводи, дружина.

– А племена, язики, всі люди?

– Вони загинуть без князя і бояр…

– Отже, служимо і людям, і Горі?

– Так, Святославе, за мною стоять князі й бояри, воєводи й дружина, вся Гора. Це вони скажуть тобі: негоже ти зробив, не бути Малуші жоною великого князя…

– А я не питатиму їх…

– Вони самі запитають у тебе, і горе буде, якщо тобі нічого буде відповісти їм. Вони були б згодні, коли б ти взяв дочку імператора, вони мовчали б, коли б це була дочка хозарського кагана, вони приймуть Предславу – угорську князівну, але не допустять Малуші…

Вона помовчала й закінчила:

– І я зроблю так, як бажають вони.

– Ти так не зробиш, мамо!.. – крикнув він.

– Ні, я мушу зробити й зроблю тільки так, – відповіла княгиня.

Вона помовчала, підійшла до нього ближче, поклала руку на його плече й сказала:

– Слухай, Святославе! Слухай і запам’ятай. Не всім судилось бути князем – князь один, людей багато. Якщо ти став князем – мусиш бути як князь. Нелегко носити корону, сину, вона, щоб ти знав, важка. Так як зробити, сину? Княгиня чи рабиня? Говори!

– Мамо! – відповів він. – Я хочу добра людям моїм, люблю рідну землю, живу тільки для них. Що ж, нехай не буде ні княгині, ні рабині.

– Добре, що ти сказав це перше слово. Спасибі, Святославе. Не турбуйся, я зроблю все, щоб Малуші було добре. Рабиня буде щаслива. А про княгиню ми поговоримо пізніше. Іди, Святославе!

Він стояв і довго дивився на матір і перший раз у житті не знав, добро вона робить чи зло, правду чи неправду.

– Іди, сину, – ще раз сказала княгиня. – Я стомилась з дороги.

І він вийшов з світлиці…

Коли Святослав ішов від матері до своєї світлиці, то почув, ніби позад нього в сінях хтось переступив з ноги на ногу. Він обернувся і побачив біля одних дверей брата Уліба, що стояв, щільно притиснувшись до стіни…

Княжич Святослав пішов назад, і зупинився проти Уліба.

– Ти, – задихаючись, промовив Святослав, – чого тут стоїш?..

– А чому б мені тут і не стояти? – зухвало відповів Уліб.

– Ти можеш стояти, де хочеш, – відповів Святослав, – але підслухувати не смієш… Чуєш, Улібе, не смієш.

– Я не підслухував.

– Лжу говориш, Улібе, – після довгої мовчанки сказав Святослав. – А хто говорить лжу – мій ворог. Не будь ти братом, я убив би тебе…

Князь Святослав повернувся і пішов до своєї світлиці, Уліб, не сходячи з місця, довго дивився йому вслід, далі засміявся і зник за дверима…

6

Малуша увійшла до світлиці так тихо, що княгиня навіть не почула її кроків. Зупинившись на порозі, вона побачила княгиню, ступила один крок вперед і повалилась у ноги…

Коротка мить! Княгиня пригадала, як колись у стравниці побачила цю несміливу дівчину, що боялась підняти на неї очі, пригадала, як Малуша допомагала Ярині, як потім стала допомагати їй – княгині. І як увійшла в терем, ключницею стала.