Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 49

– Вотще їхали ми до Цареграда, – сердито повела вона далі, – ліпше бих не були тут, бо що хотіли – не зробили, що шукали – не дістали, добра й тишини – не здобули. Днесь я знову говорила з Костянтином, та що це була за мова? Велику гордість взяли імператори, двоєручать, про любов говорять – пагубу нам чинять, потай діють, чорні їх помисли й замишляї…

І за цими словами сли й купці Руської землі відчули глибоку образу княгині, що була й їхньою образою, увесь біль її, що був також і їхнім болем.

– Але що маємо тепер робити, сли мої й купці? – запитала княгиня Ольга й оглянула їхні обличчя. – Адже Костянтин змусив нас три місяці сидіти на Суді не токмо щоб вразити честь і гординю нашу, а паче щоб у безвихідь завести. Скажіть мені, купці, – звернулась вона до них, – чи можемо нині лодіями їхати до Русі?

Купці мовчали, і в цій тиші ще дужче стало чути, як шумить за вікном вітер, як реве Суд… Княгиня ж пригадала тиху, спокійну ніч на морі Руському, коли вона їхала сюди і коли стерновий Супрун говорив їй: «Страшне Руське море восени, княгинє…»

– Не прийме нас нині Руське море, – встав з лави й сказав Воротислав, що на своєму віку багато разів ходив до Константинополя. – Розкидає наші лодії, потопить, поб’є об каміння… Буремне, страшне Руське море восени, княгинє, – повторив він ті ж самі слова, які вона чула колись від Супруна.

– А коли б ми доїхали до Білих берегів, – все ж запитала княгиня, – тоді що?

І знов відповів той самий купець, а його підтримали й інші купці й сли:

– Рятуй боже, матінко княгинє, встигнути за місяць на Білі береги… Там стоятиме вже крига, лодії наші вмерзнуть, до Києва-города нам не дістатись, бо херсоніти коней не продадуть. А печеніги, либонь, уже чатують на нас… Рятуй боже!

Суворе було обличчя в княгині Ольги, вогні свічок відбивались у її очах.

– Так от затим три місяці тримав нас Костянтин на Суді… – сердито сказала вона. – Ні, не токмо честь і гординю нашу хотів би вразити імператор, смерті нашої на Білих островах він прагне…

– Матінко княгинє, – залунало тоді вже багато голосів, – відколи їздимо з Києва в греки, так і допреж було: стоїмо на Суді – тяжка гостежба наша, в море йдемо – не чуємо душі.

– Ну, заждіть, – зі злістю промовила й подивилась на вікно княгиня, – приїдете ви до Києва, постоїте в мене на Почайні, якоже аз на Суді…

Але що важили ці слова княгині Ольги не в Києві, на Почайні, а тут, у чужому, ворожому Константинополі, в монастирі Мамонта над Судом?

– Мусимо щось робити, – сказала княгиня, – а я вже багато днів думала й бачу, що їхати нам треба не морем…

У келії все завмерло…

– Якщо імператор хотів нас вирядити в море нині в жовтні, – вела далі княгиня, – то нехай їде туди сам… Ви ж, купці мої й сли, продайте лодії тут, на Суді, купуйте коні й колісниці, і поїдемо ми на Русь через землю Болгарську.

– Наші лодії вони руками вирвуть, – загомоніли купці й сли, – коні й колісниці придбаємо на їхньому торзі, а шлях через Болгарську землю нам відомий. Ходили ним не раз.

– Так і робіть, – закінчила княгиня Ольга. – Побували ми у Візантії, поїдемо ще й до Болгарії. Не знайшли щастя тут, пошукаємо його в іншому місці.

Проте княгиня Ольга не сказала, якого саме щастя хоче вона шукати.

3

У Великому палаці пильно стежили за кожним кроком княгині Ольги, й тому там одразу дізнались, що київські гості не вимагають ні місячного, ні слябного, ні вітрил і харчів у дорогу. А натомість продають на Суді свої лодії, на торзі в Перу купують коней і колісниці. Імператор Костянтин сам викликав єпарха города Льва, довго розмовляв з ним, цікавився, яку ціну правлять київські гості за свої лодії, скільки коней і колісниць бажають купити.

– Вони правлять за свої лодії дуже високу ціну, – відповідав єпарх, – але наші купці виривають їх з рук: у Константинополі знають, що ці лодії з дуба вічні й дуже зручні. Що ж до коней і колісниць – гості не скупляться, платять за них, скільки запитують, тільки хочуть, щоб коні були дужі, а колісниці зручні.

– Київська княгиня вельми обережна й хитра, – сказав імператор Костянтин паракимомену Василю, коли єпарх пішов з палацу. – Зрозуміло, вона вертатиметься в свою землю не морем.

– Шкода, – зітхнув паракимомен. – До печенігів уже давно виїхали з великими дарунками наші посли, і, я певен, ті добре б зустріли княгиню.

– Звичайно, шкода, що вона їде не морем, – зітхнув і імператор. – Я також був певен, що, побачивши Константинополь, вона вже не побачить Києва. Проте, Василю, мене турбує не те, що княгиня нас перехитрила, а те, що поїде вона на Русь через землю проклятих болгар, що гризуть сирі шкіри.

– О василевсе! – вигукнув паракимомен. – Доки дочка імператора Льва сидить у Преславі поруч із кесарем Петром, ми можемо бути спокійні за Болгарію…

– Коли б київська княгиня мала справу в Болгарії тільки з кесарем Петром, я був би спокійний. Не він, так василіса Марія нам завжди допоможе. Але не тільки кесар є в Преславі, є там і бояри на чолі з Сурсувулом, на заході Болгарії стоять непокірні коміти.[124]

– Я думаю, що раніше, ніж колісниці київської княгині приїдуть до Преслави, туди повинні прибути наші василіки з багатими дарунками…

– Саме про це я хотів тобі сказати, – згодився імператор. – Що ж, ми ще раз відправимо посаг василісі Марії…

– Цей посаг, – важко зітхнув паракимомен Василь, – який ми посилаємо кожного року, коштує нам дуже багато. То ми даємо посаг василісі, щоб Болгарія не браталась з уграми, то платимо їм за те, щоб вони зреклись печенігів. А скарбниця наша не така вже багата.

– Краще взяти з скарбниці останні соліди й кинути їх псам-болгарам, – промовив імператор Костянтин, – аніж ждати, поки вони накинуться на нас і покусають… А зараз я згоден віддати й всю скарбницю: не з уграми чи печенігами можуть побрататись болгари – з русами. А Болгарія і сукупно з нею Русь – це смерть для Візантії. Константинополь уже бачив під своїми стінами військо кагана Симеона і князя Ігоря. Наша імперія врятувалась тоді тільки чудом.

Імператор Костянтин замислився й додав:

– Доки ми сваримо між собою Болгарію і Русь, у Константинополі можна сидіти спокійно. Якщо ж вони, крий боже, зуміють зв’язатись і з’єднатись, нам не встояти навіть за мурами Юстиніана… тож не треба шкодувати ні грошей, ні зброї, ні людей. Ми мусимо сварити їх, розділяти і владувати.

Це говорив уже не той імператор Костянтин, який так лагідно, спокійно розмовляв у Великому палаці з київською княгинею Ольгою. Щось хиже, люте було в його обличчі й очах, пальці рук щосили стиснули посох.

– Я розумію, що тебе турбує, Василю, – закінчує він. – Гроші, гроші! Так, у імперії в нас зараз дуже важко, податки, які ми накладаємо, дуже великі. Ти говориш, що скрізь починаються повстання. Знаю! Але що поробиш, імперія – велика, імперія – міцна, і той, кого вона захищає своїм знаменом, мусить за це платити. Хлібом, грішми, кров’ю!..

Тієї ж ночі у саду над Пропонтидою, там, де розмовляли імператор Костянтин і княгиня Ольга, але набагато пізніше, коли вже заснув увесь Великий палац і коли в своєму ложі спав імператор Костянтин, сталася ще одна зустріч і ще одна розмова, тільки ніхто її не чув.

Що паракимомен Василь не міг спати в цю пізню годину ночі і опинився в саду над морем, було не дивно – як постільничий, він мусив вартувати, коли спочивали імператори.

Дивним було те, що саме в цей час і саме в цьому місці саду опинилась Феофано. Хто-хто, а вона мала право і повинна була б спати, спочивати поруч з чоловіком – молодим імператором Романом.

А все ж вона не спала і вийшла в сад, довго стояла в одній із його алей, помітила в кінці її темну постать людини й одразу прикипіла до кипариса. Довго ждала й напружено прислухалась, поки постать наближалася до неї, чула кроки, дихання, а тоді раптом ступила вперед, прошепотіла: