Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 41

Він досягнув свого. Після першого прийому у Великому палаці, відвідавши в супроводі царевих мужів Святу Софію, торг між форумом Костянтина і площею Тавра, пройшовши вздовж і впоперек відому всьому світу головну вулицю Константинополя Месу, зупиняючись там, де зупинялись чиновники, і оглядаючи те, що вони хотіли їй показати, княгиня Ольга була здивована, вражена, захоплена.

Це був справді чудовий, великий город на межі Європи й Азії. Сюди сходились багатства всієї землі, цей город над Пропонтидою з його палацами, великими, оздобленими мармуром, мусіями[114] й фресками соборами будували кращі майстри світу. Тут розквітали науки, збирались вчені, лунала музика, творили художники. Тут на торзі княгиня бачила арабів з Багдада, що продавали харалужну зброю й шовк, бачила китайців, які суперничали з ними, італійців, що розпродували знамениті рукописи, вироби з слонової кістки й бронзи, оправлені в золото й срібло, бачила іспанців – торговців килимами, кельтів із заальпійських країн і з берегів далекого океану, фінікійців і єгиптян, ще багатьох людей, що прибули сюди з далекого, невідомого світу.

Імператор Костянтин, як пересвідчувалась княгиня Ольга, був багатий, він показував приклад, як може жити людина, що має в своїх руках незчисленні скарби, на нього намагались бути схожими у всьому патрикії, сановники. Вони також жили, як боги на землі.

Але допитлива, хитра київська княгиня побачила в Константинополі й інше. Вона ходила з царевими мужами, слухала їх, запам’ятовувала, що бачила й чула. А бачила вона багато, око мала гостре, чіпке, чула також немало.

Коли ж біля неї не було царевих мужів, вона рушала до города з кимсь із купців своїх чи слів – людьми бувалими, тямущими, які достеменно знали цей Новий Рим і розповідали зовсім не те, що цареві мужі. Згодом, коли княгиня запам’ятала, де в Константинополі яка вулиця і як потрапити до подвір’я монастиря Мамонта, то ходила вона вдень і вечорами вже й сама, без надокучливих царевих мужів.

Тоді поряд із багатством і красою, які їй показували ретельні мужі, княгиня Ольга побачила бідність Константинополя, гидоту й бруд, які звичайно заводяться у пихатого, але неохайного господаря, побачила людей, що жили під високими стінами Константинополя в землянках, норах, а часто й просто неба і тяжко працювали на василевса і його синкліт; жінок, у яких руки й ноги опухали від солоної води, дітей, які гризли смердючі кості, і рабів, навіки прикутих важкими залізними кайданами до хеландій.

Так в один із вечорів княгиня довго блукала вулицями Константинополя, пройшла вулицею Меси, довго стояла на площі Августеона, перед Святою Софією, а потім тихим кроком разом з багатьма іншими людьми зайшла до собору.

Вона вже була тут вдень, і тоді собор справив на неї величезне враження. Їй здавалось, що вона потрапила в справжню храмину, де людина забуває про всі злигодні життя, єднається з богом.

Уночі собор виглядав ще величніше, увесь був залитий вогнями, всюди блищали золото, срібло, мармур, оксамити. Посередині височів амвон, до якого вели прикрашені гірляндами квітів сходи, в олтарі видно було престол з дорогоцінними шатами, за ним сяяв велетенський золотий, весь обсипаний діамантами й перлами хрест.

У соборі було тихо, чувся тільки глухий тупіт ніг, шелест одягу, покашлювання багатьох людей. Над головами угору тягнулись вісім колон з порфіру, привезених сюди з храму Сонця, й вісім мармурових зелених колон, що потрапили до Софії з ефеса. Вони закінчувались високо вгорі мережаними капітелями, навкруг яких між мармуровим склепінням виконані були на голубому й золотому тлі композиції з мусій. Над ними ж на чотирьох величезних кам’яних підпорах лежав єдиний у світі і найбільший купол Софії, що ніби спускався на золотому ланцюгу з небес.

Тут, у соборі Софії, де все блищало золотом, сріблом, дорогоцінним камінням, цього вечора перед тисячами свічок молились Івану Хрестителю, просили його дати людям здоров’я, довгі літа, щастя.

«Там, – пригадала княгиня Ольга, – в далекому Києві і по всій Русі, в цей вечір заплітали дерева, клали вогні, співали пісень, водили танці, славили Купала, Ладу, Полеля, просили їх дати щастя й любов».

Княгиня Ольга молитовно думала про Івана Хрестителя, в трепетом згадувала Купала і молилась їм обом. Притулившись чолом до холодної підлоги собору, вона молилась за Русь, за людей її, за синів своїх Святослава й Уліба…

Розділ сьомий

1

У ніч під Купала воріт на Гору не замикали. Тільки почало темніти, звідти вийшло чимало гриднів і юнаків-дворян, а разом з ними й дівчат. Не з щитами і мечами йшли нині юнаки. На головах у них, як і в дівчат, були вінки, в руках – квіти.

З гучними піснями, в яких славилися Купало й богиня Лада з дітьми Лелем і Полелем, рушило слідом за горянськими юнаками й дівчатами передграддя, залунали пісні на Подолі і ген-ген далі по Оболоні.

З усіх кінців йшли туди, де Почайна допливала до Дніпра. Там на широкому лузі ще завидна прибране було високе дерево – на ньому висіли вінки, квітки, всілякі оздоби. Тільки стемніло, навкруг дерева й скрізь на лузі запалали вогнища, почалося ігрище. Залунала пісня юнаків:

А в цей час з другого боку озивались дівчата:

Десь грали вже й музики – пронизливо свистіли сопелі, гули роги, торохтіли бубони.

Тепер уже скрізь понад Почайною і Дніпром горіли, як свічки, вогні, звідусіль линули музика й пісні, пристрасні голоси чулись у темряві, що стіною стояла одразу за вогнями. Веселі крики, сміх лунали навіть на плесі, скрізь по Почайні й Дніпру.

Та й як було не веселитись, не радіти: запашна, тепла ніч котилась над землею, вгорі мерехтіли яскраві зорі й сріблом мінився Перунів шлях, квіти пахли, як росою вмиті, в далеких лугах несамовито били перепели й деркачі, між круч грала, ніби закипала від купальських вогнів, вода.

І горе було тому, хто посмів би оскверняти або ганити свято великого Купала! От і цієї ночі гурт старих уже чоловіків з Подолу й передграддя, захопивши з собою чимало й молодиків, рушили до ручаю, що струмував з яру під горою, туди, де стояла церква християн. Вони посувались, як чорна стіна, серед темно-зеленого освітленого вогнями руна, зупинились недалеко від церкви, кричали всяку хулу, закочували сорочки й показували християнам тіло. А тоді почулись лемент, крики: люди старої віри кидали на церкву й людей, що зібрались там молитись за якогось Івана Хрестителя, каміння й дрючки. І всі, хто веселився навкруг купальських вогнів, щосили сміялись, спостерігаючи, як люди старої віри воюють з Христом.

Із вікна терема княжич Святослав бачив, як ішла з Гори на свято Купала молодь, чув її веселі, запальні пісні. Пізніше побачив вогні над Почайною, але самому йому було невесело, тоскно.

Доки княгиня Ольга була в дорозі, на Київському столі з її волі мусив сидіти він, Святослав, син Ігорів. Він діяв так, як велів покон: прокидався до схід сонця, вмивався холодною водою, одягався, накидав на плечі червоне, із золотою оторочкою корзно, взував червоні з довгими, загнутими носками хзові чоботи, клав на голову хутряну шапку із дорогим камінням, а на шию чіпляв золоту княжу гривну.

Коли княжич виходив із своєї світлиці, минав Золоту палату й спускався сходами в сіни, там на нього вже ждали Свенелд, воєводи, бояри, брат Уліб на ґанку й у дворі біля терема чулись голоси тіунів, гонців земель, огнищан.