Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 158

Над островом лунав спів:

У руках жерця з’явилась довга головешка. Він доторкнувся нею до сухого багаття, і по ньому зміями побіг вогонь. Одразу ж днище лодії, насад обгорнула хмара диму, з якої то тут, то там виривались гострі світлі язики… Дим піднявся над ріжком острова, кількома струмками покотився над Дніпром.

– Слава! Слава князю Святославу! – народився крик.

Це була урочиста година. Дим одкотився, і вся лодія була тепер в огні. Лодія князя Святослава покидала землю й випливала в простори небесного вічного моря…

– Слава! Слава князю Святославу!

І як це бувало перед боєм, воїни вдарили мечами об щити, загриміли сулицями, копіями, сокирами. Дудки щосили заграли, загриміли бубни, накри. І багатьом з тих, що дивились на лодію, здавалося, що встав князь Святослав, стоїть на лодії, веде її в безмежні простори.

Під скелею лежав з глибокою раною на голові, все це бачив і плакав воїн Микула.

Із Доростола імператор Іоанн Цимісхій їхав до Константинополя дуже швидко. Проминув Плиску й Данаю, але на кілька днів затримався в Преславі.

Тут імператор із своїми полководцями радився, як їм через гірські клісури спуститись в долину, до Фракії. Зробити це було нелегко – вже починалась осінь, і в клісурах ревіли запінені ріки, здалеку там було чути грім і луну обвалів.

Проте не тільки це турбувало імператора і його полководців. Скрізь у горах блукали загони непокірних болгар, десь праворуч від перевалів стояв із чотирма своїми синами й великим військом комітопопул Шишман – лютий ворог Візантії. Імператор і його полководці, побоюючись своїх ворогів, домовились, що частина легіонів піде праворуч від головного шляху, частина – зліва, сам же імператор з безсмертними посуватиметься посередині.

Не боялись нікого імператор і його полководці тільки в Преславі. Тут вони почували себе переможцями й повними господарями. Негайно після урочистих входин до Преслави імператор велить забрати у Вишньому граді всі скарби каганів, навантажити їх на колісниці й поставити біля них сторожу. Він же велить, щоб колісниці посувались у горах одразу за ним, за безсмертним.

Усі ці дні до імператора Іоанна добивався кесар Болгарії Борис. Імператор всіляко ухилявся від розмови з ним. Одного разу кесареві, що прибув з своїми боїлами, сказали, що імператор виїхав до легіонів у гори. Іншим разом – що він хворий, ще раз – що він не має часу говорити.

Нарешті імператор Іоанн знайшов годину й для кесаря Бориса. Це було тоді, коли всі скарби болгарських каганів лежали вже на колісницях і коли сам імператор мав вирушати з Преслави.

Імператор Іоанн прийняв кесаря Бориса в Золотій палаті, де колись приймали давні кагани. Імператор сидів на позолоченому троні Симеона, по обидва боки від нього й позаду стояли полководці. Кесар Борис увійшов у палату в кесарському своєму вбранні й вклонився імператору ромеїв.

– Великий василевсе, – сказав він, – я прибув сюди, щоб подякувати тобі і всім полководцям за визволення Болгарії.

Довгим, пронизливим поглядом подивився імператор на кесаря Болгарії.

– Я зробив усе, як обіцяв, – відповів він. – Уся Болгарія очищена від тавроскіфів аж до Дунаю. Князь Святослав переможений, а я нині повертаюсь до Константинополя.

– Я сподіваюсь, – промовив кесар Борис, – що великий василевс звелить, як нам бути далі. І ще я додам, що нас усіх дивує, чому за наказом імператора в нас забирають скарби…

На блідому обличчі імператора Іоанна проступили червоні плями, що завжди бувало з ним у хвилини найбільшого збудження. Але він стримався і дуже повільно сказав:

– Чому ти думаєш, кесарю, що зараз за Болгарію відповідаєш тільки ти? Ні, Борисе! Дід твій Симеон і батько Петро довели її до загибелі. У тебе на заході стоять Шишмани, – вони забрали вже половину Болгарії. А що робиться в тебе на сході? Адже там повно непокірних болгар. А в горах і долинах? Скрізь однаково. Як же можу я зараз, дбаючи про Болгарію, залишити тут, у Преславі, скарби кесарів? Ми їх поки що будемо зберігати в Константинополі.

Він на мить замовк.

– Але про все це краще говорити не тут, а в Константинополі, кесарю Борисе. Ти поїдеш слідом за мною.

Так закінчив імператор Іоанн останній свій прийом у Преславі.

З великою славою повертався імператор Цимісхій до Константинополя. Він сам дбав про цю славу. Ще побиті легіони Цимісхія стояли під Доростолом, а вже до Константинополя мчали гонці з вістями, що війська імперії наголову розбили тавроскіфів, а князь їхній Святослав змушений був скласти ганебний мир з ромеями. Ще Іоанн Цимісхій стояв у Преславі й думав, як йому пройти через клісури, а вже в Константинополі всі стверджували, що Цимісхій навіки приборкав болгар, наклав на них дань, везе з собою скарби Крума.

І ніхто у Візантії не знав, що не князь Святослав, а сам Іоанн Цимісхій прагнув укласти мир з русами. Ніхто не знав, що імператор ромеїв з недобитками своїх легіонів хоче швидше пройти Болгарію, де земля горить у нього під ногами, ніхто не знав, що імператор Цимісхій мріє зараз тільки про одно – бути в Константинополі, за високими мурами Великого палацу, у Буколеоні. У Константинополі цього не знали й зустрічали Іоанна Цимісхія як переможця.

У день, коли Цимісхій мав повертатись на чолі своїх легіонів, за мурами Константинополя біля Влахерну зібралася сила людей. На березі, звідки по човнах настелений був міст через Золотий Ріг, стояли василіса Феодора, патріарх з духівництвом, єпарх города, патрикії, члени сенату, синкліту, димоти й динархи. Тут же були два хори – з Софії й Святих апостолів. Усіх цих обраних оточували воїни, вони пильнували по всьому берегу й на мосту. А позад них були люди з усього города. Багато з них вилазили на стіни й дерева, ще багато товпились на лодіях, якими забитий був весь Золотий Ріг.

І от, нарешті, на галатському березі, підіймаючи стовпи жовтої куряви, з’явились вершники. Усі заволали, закричали:

– Імператор! Імператор!

Але імператор ще був далеко. По мосту проїхало кількасот закованих у броню безсмертних, ще кількасот і знову кількасот. Деякий час після цього там було порожньо. А вже потім в оточенні проедра Василя, імператора Костянтина, Варда Скліра, патрикія Петра і ще багатьох полководців з’явився на білому баскому коні сам Іоанн Цимісхій.

Імператор почував себе чудово, бо після багатьох безсонних ночей добре виспався в літньому палаці на Галаті. Уранці він добре поснідав і випив вина, тепер бачив Константинополь, натовп людей, чув співи хорів, і від всього цього в нього паморочилось у голові.

– Многі літа тобі, божественний Іоанне! – починали димоти.

– Многі літа, многі літа, многі літа! – підхоплювали хори.

– Многі літа Іоанну з августами! – вели далі димоти.

– Многі, многі, многі літа! – ще дужче славословили хори.

Під величний спів цих хорів патріарх подав імператору дорогоцінний скіпетр і золотий вінець, а димоти послужливо підставляли Іоанну спини, коли він сходив з коня.

Тут, на березі Золотого Рогу, вже стояла запряжена четвіркою коней, оббита оксамитами й прикрашена самоцвітами колісниця, і димоти прокладали в натовпі шлях, щоб імператор міг до неї доступитись.

Однак Іоанн Цимісхій не сів у колісницю, в якій його не могли бачити. Він велів поставити на колісницю дорогоцінну ікону божої матері, вивезену з Преслави, і корони болгарських кесарів. Сам же, одягнувши золотий вінець і взявши в ліву руку скіпетр, скочив на коня, – о, в Константинополі всі знали, а тепер і пересвідчились, який спритний наїзник імператор!