Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 151

– Бачиш, імператоре, – сказав Святослав. – Камінець – і то ось він – мій, а от вже і не мій. А ти хочеш покласти межу світу, хочеш поділити його на дві половини. Оце, кажеш, моє, а оце – твоє. А хіба ти чи я можем його поділити? Ти сказав, що є Візантія і є Русь, що це дуже великі землі. Але це ще не вся земля. От сидимо ми з тобою тут, на Дунаї, але ж це земля болгарська. І вона не одна. Є франки, англи – у цей бік, а там – за Руссю – монголи, хини… Хіба ж, імператоре, це камінці, які кинув хоч сюди, хоч туди? Ти хочеш підкорити півсвіту, далі захочеш підкорити й світ. Ні, імператоре, підкорити всього світу нікому не вдасться.

– Ти мене не зрозумів, – промовив Іоанн Цимісхій. – Візантія не хоче підкорювати увесь світ. Я хотів тільки домовитись, де моє, а де твоє.

– Наші ж посли нібито все й поділили… Візантії – своє, Русі своє, Болгарія буде межи нами…

Імператор Іоанн дивився на Дунай.

– Так, – махнув він рукою, – посли наші домовились нібито про все, але я дещо хотів сказати до цього…

Він замовк на хвилинку й подивився на Святослава…

– Від себе я хотів додати, – повів Цимісхій, – що захоплений тим, як ти боровся зі мною… Ти, княже, добрий полководець.

– Мені приємно чути це від такого досвідченого й хитрого полководця, як ти, – відповів на це Святослав. – Але ж з тобою не я боровся, а Русь…

– Боролась Русь, а ти її князь. І я хотів би на знак того, що поважаю тебе… і Русь, назвати тебе кесарем, василевсом Русі, дати вам світло істиної віри – християнство.

– Дякую тобі, імператоре, – одверто сказав Святослав. – Але навіщо нам, Русі, кесарі й василевси? Є в нас київський князь, є князі земель, всякая князья. Правду говорю, імператоре, не треба нам ще більше кесарів, а василевсів і поготів. Що ж до християнства, то в нас на Русі є вже багато християн, мати моя, княгиня Ольга, також була християнкою. От тільки я і ще багато наших людей тримаємось старої віри, яку ви називаєте язичеством… І я не ворогую з християнством, але ще не знаю, імператоре, чия віра краща. У кожного з нас є своє. Приміром, ти кажеш, що добре християнство, я кажу, що хочу жити, як батьки мої й діди, – язичником Русі хочу бути. Не будемо сваритись, імператоре. Усе в світі доходить до свого. Може, колись язичники стануть християнами, може, колись християни зроблять те, чого не зробив би варвар, язичник. Почекаємо, імператоре. Куди й чого нам поспішати, коли між нами любов і мир?

– Але ж ми зустрінемось ще з тобою, княже. Правду кажу – чому б тобі не приїхати до Константинополя?

– Князі київські бували вже не раз у Константинополі, – крізь зуби відповів Святослав. – Мати моя, княгиня Ольга, там також була і багато мені про ваші чудеса розповідала. Дивен суть Константинополь, і я там хочу побувати, буду. Але чому б і тобі, імператоре, не побувати на Русі, у городі нашому Києві? Адже про Київ всі багато говорять, але ніхто з імператорів римських там не бував. Приїжджай, імператоре! Ми зустрічаємо наших гостей хлібом.

– Чим? – не зрозумів Цимісхій.

– Хлібом, кажу, а часом і з сіллю.

– Добре! – промовив імператор. – Приїду.

Він встав з сідалки човна, але затримався.

– Імператор Никифор, – сказав він, – посилав до тебе своїм василіком Калокіра. Маю відомості, що він у вашому стані…

– О імператоре! Посол твій до кінця служив Візантії і йшов з нами від Києва аж сюди…

– Я хочу, щоб ти його повернув…

– Я можу повернути тільки труп його, бо Калокір сьогодні вночі повісився…

– Шкода, – закінчив імператор. – Що ж, княже, я сказав тобі все, що хотів…

– А я повідав, що думав…

Разом вони зійшли на берег, наблизились до намету, де на столі стояли корчаги з вином. Слуги кинулись наливати вино, проедр Василь сам послужливо налив келих для Святослава.

Але князь Святослав, ступивши до столу, сам узяв найбільшу корчагу з вином і налив два повні келихи…

– Хочу пити на тя, – сказав він імператору і перший підняв повний келих.

– Спасибі! – відповів похмуро імператор. – І я вип’ю за тебе…

Вони до дна випили келихи. Пили за імператора й полководці.

Дуже швидко після цього князь Святослав попрощався, спустився кручею до берега, ступив у човен.

Високо підняли весла гребці, князь Святослав став на кормі біля стерна. Ось гребці опустили весла в воду, князь Святослав круто завернув корму човна, дав знак гребцям, і човен поплив проти швидкої течії. Над ним полетіли із смутним криком чайки.

Стоячи біля намету, імператор Іоанн довго дивився, як все далі й далі проти течії пливе човен. Обережно ступаючи по піску, до нього підійшов проедр Василь. Коли імператор обернувся, він побачив сердите, перекошене від злості обличчя проедра, злі його очі.

– Хитрий київський князь! – прошепотів проедр. – Він не випив вина з мого келиха…

Недбалим рухом, ніби ненавмисне, він скинув одну із корчаг зі столу, червоне вино струмком потекло з неї, а кривава пляма ще довго всочувалась у пісок.

Це був не Буколеон, а поле брані під Доростолом. Але постільничий – проедр Василь – і тут не залишав усю ніч імператора. Він дивився, коли в наметі ставили вечерю й вино для імператора, разом з ним вечеряв. Імператор випив багато вина, проедр – рівно стільки, щоб уважно слухати, але самому зайвого не сказати.

Постільничий Василь вийшов з намету, сів на лавці, бачив, як імператор погасив світильник, чув, як він довго перевертався на ложі й тяжко зітхав, згодом заспокоївся й, мабуть, заснув.

У стані було темно, стан мовчав. Навкруги намету імператора, на широкому майдані, в кінці якого містились етеріоти, ескувіти й іканати – вся охорона імператора, – стояла нічна сторожа. В броні, з щитами й мечами, вони не мали права ворухнутись і на тлі сірого неба нагадували кам’яні великі статуї. Тихо було й далі в землянках, де спали кінні й піші війська фем і таксіархії. Імператор міг спати, ніщо йому не заважало.

Але Цимісхій не спав. Минула, може, година, і проедр Василь почув, як він підвівся на ложі, пройшов по намету. Проедр навіть схопився – кроки імператора пролунали біля самого полога.

– Ти не спиш, проедре? – почув він його голос.

– Ні, імператоре, не сплю. Проедр не може спати, коли спочиває василевс. Але імператор, я чую, не спить.

– Так, не сплю, – відповів імператор і, вийшовши із намету, постояв якусь хвилинку, поки очі його звикли до темноти, потім сів на лавці.

– Сядь і ти! – тихо промовив імператор.

Так імператор Візантії Іоанн Цимісхій у темну ніч, коли закінчилась довга війна і було укладено мир із Руссю, вийшов з намету, сів поруч з проедром Василем і почав з ним розмову.

– Чому ж імператор не спить? – запитав ще раз проедр Василь. – Адже імператор уклав мир, бачив поверженого князя Святослава, а потім випив доброго вина.

– Все це так, – почувся в темряві голос імператора Іоанна, – Русь переможена, князь Святослав повержений, я випив вина. Але сон не йде мені в голову. Я хочу, дуже хочу спати, а думки проганяють весь сон.

– Що це за думки, імператоре? – поцікавився проедр Василь.

– Святослав! – сказав імператор голосніше, але так, щоб його не почули сторожі.

– Святослав?! – засміявся проедр. – Переможений князь.

– Проедре, – почав тоді Іоанн. – Я бачив на своєму віку багато ворогів, багатьох їх переміг. І завжди, коли перемагав ворога, не боявся його. А зараз я боюсь. Так, проедре, я боюсь. Ось, – він показав у темряві на обриси Доростола, – Русь, але хто вона, звідки це? Ось я говорив з князем Святославом – і не зрозумів його, я не знаю, хто він. І навіть тоді, коли вони підуть звідси, я буду їх боятись. Русь – це страшна хмара, що висить над імперією, Святослав – це язичник, це Перун, що йде проти Христа. А що ми без Христа? Ніщо!

– Це правда, імператоре, – згодився проедр Василь. – Русь – страшна для нас земля, це так. Або Візантія, або Русь; Перун або Христос – і це так. На небі є один бог, на землі може бути тільки одна імперія, а в імперії може бути тільки один василевс. Це так, так сказав і Христос: «Одно стадо, і один пастир». Але чому ти думаєш, імператоре, що Христос мусить воювати з Перуном тільки мечем?