Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 139

– Прийми нас у Доростол, – просив патріарх. – Ти, князю Святославе, – язичник, як і твої вої, але я молитимусь, щоб ти переміг ромеїв…

– Я не вірю в Христа, – сказав Святослав, – але якщо в Болгарії немає місця для її патріарха, будь тут, отче…

5

Микула здалеку побачив Ангела, що порався одразу ж за бурделем на городі, розбивав рискалем землю. Він вибирав каміння.

І Ангел пізнав Микулу. Тільки руський воїн завернув з шляху й попрямував до дворища Ангела, той кинув рискаль і швидко пішов йому назустріч.

– О, якого доброго гостя днесь маю! – кричав Ангел. – Цвітано, Цвітано! – покликав він жону.

Вона одразу прибігла з двору – радісна, збуджена, з рум’янцями на щоках.

– Як добре, що ти прийшов, – говорили навперебій вони.

Але Микула був чимось стривожений, неспокійний.

– Ліпше би я днесь не приходив до вас у гості, – почав він.

– А що? – сполохано подивився на нього Ангел.

– Зайшов попрощатись, – важко зітхнув Микула. – Ідемо ми до Дунаю.

Ангел зрозумів, про що говорить Микула, бо давно вже бачив сині димки на перевалах, вдень і вночі чув важку ходу руських воїв, що прямували в долину.

– То це правда? – запитав Ангел.

– Правда, Ангеле! – відповів Микула. – Ромеї пішли на нас, впала Преслава, вони взяли Плиску й Данаю.

І вже розмовляли не тільки вдвох. Звідусіль, побачивши руського воїна, до дворища Ангела поспішали люди. Підійшов ближчий його сусід – старий, сивобородий Огнен, прибіг, задихавшись, і став біля них сват Ангела Гадж, прийшло ще кілька чоловіків і жінок, які тільки-но порались на городах. Усі стояли мовчки, тихо, дослухаючись до розмови Микули з Ангелом.

– Куди ж ви йдете? – питав Ангел.

– Вони напали на нас зрадою й сунуть з усіх перевалів. Ми ж ідемо до Дунаю.

– І далі підете, Микуло?

Микула подивився на болгар.

– Ні, – твердо сказав він, – підемо до Дунаю і там будемо битись.

– Але їх дуже багато, – замислився Ангел.

– А вже й наші боляри пруть і пруть в гори, гавран гаврану очі не капат[201], – сказав сусід Огнен. – Сьогодні вночі поїхали, сам чув, брати Турени до Преслави.

– Тепер уже вони разом з ромеями візьмуться за своє.

Цвітана навіть заплакала.

– Підемо ми до Дунаю, – голосно промовив, щоб підтримати усіх, Микула, – і станемо там. Хіба для того приходили ми, – питав він, – щоб цю землю ромеї підкоряли?!

– Ой ні, – загомоніли болгари. – Руські вої – добрі вої, були б тут – і ми жили…

– Не за те ми боролись, – вів далі Микула, – щоб цю землю й вас підкоряли. Бились ми, бо ромеї однаково – що нам, що вам… Бились ми тут, бились там, у горах, – він простяг руку й показав удалину, – станемо тепер над Дунаєм на смерть.

– А що робити нам? – крикнув Ангел.

– Так, так, що робити нам? – заговорили всі сусіди.

Микула скинув баранячу шапку, ніби вона давила йому голову, і, спираючись на меч, довго дивився на голубу долину, над якою висіли, як лодії з піднятими вітрилами, рожевуваті хмарини. З цієї долини сюди, в передгір’я, котився теплий вітер. Він приносив пахощі свіжої землі, молодої трави. Там, далеко-далеко, видно було чорні шматки тільки-но зораної землі, там скрізь видно було людей, з різних кінців линуло мукання худоби.

– Чудна земля, – сказав Микула, розчулено дивлячись на долину й одкидаючи рукою волосся, що спадало йому на чоло. – Зараз саме час виорати її, покласти зерно… Коли ж ромей не пускає.

– Що робити? Що робити? – бідкались люди.

Микула замислився.

– Моя земля ген там, – показав він на далекий обрій, – а буду стояти тут.

– Моя земля тут, – нібито відповів йому Ангел, – але стану за неї там. Я піду з тобою, Микуло.

– Хіба тільки ти підеш? – сказав сусід Огнен. – Не буду і я тут сидіти, піду до Дунаю.

– І я… і я… – один за одним говорили сусіди.

«Чудна земля, і чудні на ній живуть люди!» – про себе промовив Микула.

– Я тебе одного не пущу! – скрикнула Цвітана. – Де ти з мечем, там і я буду.

– Навіщо тобі ходити? – не хотів мати сорому через Цвітану й засварився Ангел. – Що жона на війні?

– Не говори так, Ангеле, піду! – зашарілась Цвітана.

– А коли підемо? – запитували вже болгари.

Аж тоді Микула зрозумів, що трапилось те, чого він не ждав. Він зайшов до Ангела попрощатись, але було не до прощання, бо і Ангел, і всі болгари, що зібрались тут, ідуть з ними, руськими воями. І хотів цього Микула чи ні, а доведеться йому їх вести, думати про них, стерегтись, щоб десь не наскочили на них ромеї.

– Тоді що ж, – сказав Микула. – Одразу й підемо… Будемо збиратись тут!

Сусіди кинулись до своїх дворищ. Микула з Ангелом зайшли до його бурделю.

– Що ж брати з собою? – бідкалась Цвітана.

– Візьмемо все, що зможемо, – сказав Ангел. – Нічого їм не залишимо.

– А вино?

– Що подужаємо – вип’ємо, міх з собою візьмемо, а остачу – в землю.

– Ти, Цвітано, візьми з собою голку й нитки, – порадив Микула, – бо моя сорочка й порти чисто порвались.

– Вип’ємо, Микуло, – налив тим часом у дерев’яні кухлі вина Ангел.

– То й вип’ємо, – згодився Микула.

Так вони посиділи якусь часину. Ангел встав і почав класти у лантух усе, що, як думав він, могло знадобитись над Дунаєм. Цвітана, щось примовляючи, бігала по бурделю, зазирала в кліті, в ями.

І ось вони вийшли у двір. Там було чимало сусідів Ангела. Але ні, не тільки ті сусіди, що слухали Микулу, були тут. До них приєдналось ще чимало чоловіків, які жили далі. Та й це були ще не всі. З усіх кутків селища до двору Ангела ішли чоловіки, жінки, отроки. Кілька болгар поспішали на конях, ще кілька приїхало на запряжених волами возах. Всі в селищі почули звістку, яку приніс Микула, і зробили так, як і Ангел, – вирішили йти до Дунаю.

– Що я бачу? – сплеснув руками Микула. – Це ж усе селище йде…

– Де ви, там і ми, – почув він у відповідь збуджені голоси. – Ако смерт – да заєдно…[202]

Щось уперто думаючи, довго стояв Микула біля дверей бурделю. Потім вій ступив уперед, став серед людей.

– Зане так, – голосно промовив він, – покладемо, людіє, мішки на вози. Гей, комонники, – голосно закричав він на вершників, – борзно поїдете на брані! А нині запрягайте вози, забирайте всяке жито, щоб ромеям нічого не лишилося, женіть корів і овець, поїдемо всі і нічого їм не покинемо.

Ще через короткий час люди залишили рідне село й хто на возах, хто й пішки стали спускатись у долину. А попереду тихою ходою ішов Микула.

Розділ одинадцятий

1

Військо Іоанна Цимісхія стояло в Преславі кілька днів. Начальник метальних машин Іоанн Куркуас знов хвалився й гордився перед іншими полководцями: це він говорив імператору, що треба взяти Преславу до свята воскресіння, це завдяки йому воїни імперії дуже швидко пройшли небезпечні клісури й стоять у Преславі. На радощах Іоанн Куркуас пив, пив стільки, скільки могло вмістити його величезне черево. Пив вина грецькі, болгарські, угорські, херсонеські, задунайські – із землі угличів, зроблені із жита, – пив усе, що було в пивницях болгарських кесарів.

Проте, віддаючи належне Іоанну Куркуасу як винопивцеві, не слід забувати й того, що тут, у Преславі, він робив ще одно звичайне для нього діло, так що навіть диякон Лев написав про нього в своїй історії: «Магістр Іоанн вчиняв у Місії безумні злочини проти священних храмів, він пограбував багато церков, а ризи й святі сосуди використав для власного вжитку». Що б хто не говорив про історію диякона Льва, а про Іоанна Куркуаса він писав правду!

Але пив і грабував Преславу й болгар не тільки Куркуас, а всі полководці й воїни, а також і імператор Іоанн. У свято воскресіння Христа, – о, його в Константинополі завжди відзначали урочисто, багато, – тут, у Преславі, імператор Іоанн також зробив великий вихід із собору преславської Софії. Разом із кесарем Борисом проїхав вузькими вулицями Преслави, де ще зяяли розбиті вікна й двері і пахло згаром, разом з кесарем виїхав за город, де вишикувались і бурхливо вітали імператора легіони. Потім імператор Іоанн розговівся, пообідав, навіть поцілувався з кесарем Борисом. А пізніше покликав проедра Василя, сказав йому, що виступає з військом, велів проедру пильнувати за скарбом болгарських каганів.