Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 133

– Знаючи Іоанна й руських воїв, я певен був, що все закінчиться в Болгарії і що там Іоанн, як і Никифор, стане трупом. І я хотів, щоб тут, у Константинополі, все було напоготові. Я, ти, наші полководці, етерія.

Проедр замовк.

– Але смерть Варда Валента переплутала все, і ти, Феофано, потрапила не туди, куди він тебе мав одвезти. Не до мене, а сюди, в собор. Вийти ж звідси тобі важче, ніж увійти. Вцілів і Іоанн. Що ж, почекаємо тепер, Феофано. А тобі зараз треба їхати до Вірменії. Це краще, ніж Прот.

– Дуже далеко, мій проедре. Я боюсь за себе, за дітей…

– О ні, – спокійно відповів проедр. – Вірменія недалеко. Якщо треба, мої кораблі перетнуть море, і ти будеш тут. Іоанн не вб’є тебе, бо надіється, що ти йому ще будеш потрібна і що, коли треба, тільки ти врятуєш його. Він не вб’є і не зможе тебе вбити ще й через те, що тебе повезуть до Вірменії й там стерегтимуть не його, а мої, наші етеріоти. Що імператор Візантії, – замислено закінчив проедр Василь, – коли живі ми з тобою, Феофано! Вір мені, не стане нас – не стане й цієї імперії, бо тримається вона тільки на нас. А в мене до тебе одне прохання.

– Що саме, говори, Василю!

– Колись давно ти мені давала два порошки з Єгипту. Вони діють дуже добре – ніхто не знає, чому померли імператори Костянтин і Роман. Але ж у тебе є ще один порошок.

– У мене важке й несподіване життя. Я бережу цей порошок для себе, Василю.

– Ти повинна дати його мені, бо я не хочу, щоб ти випила цей порошок. Краще вже я дам його Іоанну.

9

У Адріанополі князь Святослав зустрівся з братом своїм Улібом. Вони довго не бачились. Коли Святослав вирушав проти Іоанна з Преслави, то велів князеві Улібу поряд з уграми вести кілька тисяч своїх воїв через Родопи на Средец і Філіппополь, щоб зайти на ворога від заходу сонця… Там князь Уліб мав ждати й бити військо Іоанна, якщо воно спробувало б тікати до Солуні.

Князь Уліб так само, як і угри, пройшов до Філіппополя, став там на перевалах, наносив удари загонам Іоанна, які тікали після великої битви в долині на захід, а до Адріанополя прибув тоді, коли вже був укладений мир з ромеями.

– Ти добре воював у Родопах, – сказав князь Святослав, зустрівши брата.

– Мені дістались тільки втікачі, – зітхнув Уліб. – Шкодую, що не був я на великій брані.

– Брань була велія, – згодився Святослав, – і боюсь, що не остання…

– Чому, Святославе? – навіть здригнувся Уліб. – Адже ти уклав мир з Іоанном, ми будемо мати з греків дань, можемо іти до Дніпра, дому…

– Серце моє рветься до Дніпра, Улібе, – промовив князь Святослав, – а чи скоро ми там будемо?

– Ти щось замислив, брате?

– Що мені мислити, Улібе?! Я ішов і іду прямо, не заради чогось воював – заради Русі. Сюди прийшов, бо знав – буде спокій у Болгарії, не підуть ромеї на нас. Важко мені було й воювати з двома ворогами: проти Іоанна і кесаря Бориса.

– Але ж і Іоанн, і Борис знають, що більше брані не буде: прийшов мир.

– Не вірю я в цей мир, – сердито сказав Святослав. – Зараз мусив укласти мир, але що буде повесні – не знаю…

– Святославе! – вигукнув Уліб. – Так доки ж литиметься кров, доки ми будемо в чужих землях втрачать наших людей?

– Княже Улібе, – суворо відповів Святослав, – боротись з ромеями тут ліпше, аніж під стінами Києва. І не токмо я так роблю. Не лиха хотя Русі, князі Олег і Ігор ходили до Царгорода, стояли під його стінами, укладали мир. Я зробив, як отці мої, – показав силу Русі й уклав з греками мир. Русь триматиме цей мир. Підемо зараз на рівнину, до Дунаю, за зиму прийде підмога від угличів і тиверців, хочу домовитись і з печенігами.

– Отже, навесні знову війна?

– Я не почну війни, – твердо сказав Святослав, – але мушу бути готовим, якщо її почне Іоанн. А щоб він не захопив Болгарії і щоб не впав хмарою на нас, я залишу воїв у Преславі і в усіх городах.

– Воля твоя, брате, – згодився Уліб. – Велиш – залишусь у Преславі…

– Навіщо тобі залишатись у Преславі, брате? – промовив Святослав. – Тут буде дуже неспокійно, тому, хто тут сидітиме, доведеться дивитись і за горами, і за кесарем Борисом.

– А хіба ти думаєш, брате Святославе, що я не зумію дивитись і за горами, й за кесарем Борисом?

– Я цього не думаю, але маю багато воєвод, яким належить дивитись за горами і кесарем. Ми ж, князі, мусимо бути там, де й наші вої, – над Дунаєм…

– Як хочеш, брате, – згодився Уліб. Великі темні його очі, що дивились крізь вікно на далекі, повиті хмарами гори, були смутні…

Там же, в Адріанополі, князь Святослав зустрівся з василіком Калокіром. Не сам він його шукав – увесь час, коли вої йшли по долині, Калокір їхав слідом за ними. Коли василіки Іоанна прибули до Адріанополя, він сховався від них. Тільки ж був укладений мир, Калокір з’явився до Святослава.

– Чолом тобі, княже, – почав, низько вклоняючись, василік.

– Будь здоров, – відповів князь. – Але чого ти тут? Я думав, що ти давно там, де тобі й належить бути…

– А де мені належить бути?

– Як де? У Константинополі…

– Ні, княже! – промовив Калокір. – У Константинополь мені пізно повертатись. Василіків, які не зробили того, що їм доручали, імператори висилають на далекі острови й осліплюють… або ж топлять у морі…

– Чому, Калокіре? Адже ти зробив нібито все, що треба було імператорам. Вони хотіли, щоб я став на Дунаї, – я став там, хотіли, щоб я прийшов у Болгарію й скорив непокірних болгар, – я зробив і це…

– Але ж, княже, сталось і те, чого не хотіли імператори, – ти боровся не з болгарами, а кесарями, скоривши кесарів, пішов з болгарами на імператора…

– Так, Калокіре, я пішов тоді на імператора, бо ж він уже стояв у Болгарії.

– Це так, – розпачливо сказав Калокір. – І з Києва, і навіть Дунаю я міг повернутись до Константинополя як василік. А повертатись з Преслави мені було пізно, княже…

– Ти можеш повернутись до Херсонеса, до свого батька – протевона.

– А хіба Херсонес не імперія?! – з одчаєм крикнув Калокір.

Князь Святослав подивився на кощаву, високу постать Калокіра і відчув огиду до цієї людини. Зараз, вперше, мабуть, за весь той час, відколи він знав Калокіра, князь вірив йому так, як вірять убивці, що розповідає про свій злочин, як вірять татю, що говорить про свою кражбу.

Бо з чим порівняти зрадника, який у великому горі залишив свій народ і пішов на хліби до ворога свого народу, зрадив потім того, хто дав йому цей хліб, і рушив до ворога ворогів, думаючи про те, коли й як ще й його обдурити?! Нікчемний, гидкий Калокір, на цей раз він говорив правду – йому не було місця в Константинополі. Імператор Іоанн знайде його і в Херсоні, пізно вже йому повертатись і у Вірменію, до рідних колись людей! Така була доля зрадника Калокіра.

– Княже Святославе! – благально сказав Калокір. – Не жени хоч ти мене, адже я тебе не зрадив, був твоїм другом.

Другом?! Коли б Калокір знав, як вразило й обурило в цю хвилину князя Святослава це промовлене ним слово.

О, князь любив і поважав друзів так само, як ненавидів ворогів. Та хіба може бути другом йому зрадник?

– Не клади образи в своє серце, – ніби вгадав його думки Калокір, – я ще буду тобі дуже потрібний. Ти станеш на Дунаї й потім підеш на Русь, у майбутньому ти будеш ще часто говорити з імператорами. Якщо я не потрібен буду тобі як друг, буду свідком у вражді з ними.

Князь Святослав замислився. Він знає ціну василіку! Калокір уже не криється від нього, та й з чим може, здавалося б, критись спійманий зрадник. Він говорить правду – вигнати зрадника легко, може, краще залишити його на страх іншим?

– Гаразд! – промовив і посміхнувся князь. – Не криюсь, після всього, що сталось, василік імператора не може бути другом руського князя. Але син протевона може бути, як усі, і йти разом з воями. Іди, іди, Калокіре!

Того ж дня, вже увечері, Калокір смиренно зайшов до намету князя Уліба – помолитись Христу…