Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 131

Увечері вони знову з’явились перед станом князя Святослава. На цей раз везли з собою інші дари – меч і щит імператора Іоанна.

– Бути по тому! – сказав князь Святослав. – Укладемо мир!

8

Феофано свого досягла – для розмови з нею імператор Іоанн прийшов до Софії. Він з’явився не сам, а з проедром Василем. До собору вони прийшли пізнього вечора через сад Великого палацу, де їх ніхто не міг бачити, наблизились до північних воріт. етеріоти розступилися перед ними…

У соборі, мабуть, знали, що туди хтось прийде з Великого палацу й служби там цього вечора не правили. Софія височіла серед площі велика, схожа на гору, темна. Темно було й усередині собору, куди зайшли імператор і проедр. У кількох його куточках рівним світлом горіли свічки, але здавалось, що вони не вилучають навіть проміння.

Імператор і проедр, зайшовши до собору, швидко крокували кам’яною підлогою, за ними поспішали етеріоти. У соборі було порожньо, луна кроків виривалась з темних переходів, билася в конхах, повторювалась у високих куполах, наповнила весь собор.

Проедр, що в дитячі роки співав у хорі хлопчиків, які мали дівочі голоси, достеменно знав усі закутки цього велетенського храму. Він упевнено йшов уперед і на одну тільки мить зупинився біля дверей до сходів на катихуменій. Там, у світлі кількох свічок, стояли, схрестивши списи, два велетні етеріоти. Побачивши імператора і проедра, вони враз розступились. Проедр перший пішов угору темними сходами, за ним важко піднімався імператор, позаду – етеріоти. Біля покоїв катихуменія проедр зупинився і дав дорогу імператору, етеріоти також залишилися з проедром.

Імператор Іоанн став на порозі. Феофано ждала його у яскраво освітленому багатьма свічками куточку. Вона, користуючись з того, що в цих покоях була ризниця василіс, одяглась, як і личило августі. На ній була яскрава, бузкового кольору, туніка, червоне корзно на плечах, на шиї й високих грудях горіло золото й коштовне каміння, тільки на голові в неї не було діадеми.

І що й казати – навіть тут, у похмурому катихуменії, серед пороху й цвілі, – з своїм струнким, ніби виточеним з мармуру тілом, тугими персами, пристрасними устами, темними блискучими очима, Феофано була чарівна, прекрасна.

Але коханець Феофано, а тепер імператор Іоанн, не пішов уперед, побачивши її. Це був той Іоанн, якого вона знала, і ніби не той, це були ті очі, в які вона дивилась раніше, – і ніби не ті, вона бачила уста, які її цілували, і також не впізнавала їх.

Феофано навіть торкнулась рукою грудей, тіла – невже ж за цей короткий час вона змінилась, невже вона не та Феофано, перед якою здригались, втрачали розум, божеволіли? Всі – і Іоанн також?

– Іоанне! – вирвалось у неї гаряче, пристрасно.

Щось схоже на посмішку з’явилось на його обличчі. Він пішов уперед і, як дуже стомлена людина, важко сів у крісло поблизу Феофано.

– Невже все це правда? – зашепотіла вона й ступила ближче до нього. – Я так тебе любила, ти присягався мені в любові. Подумай тільки, що зуміла зробити наша любов? Ти – імператор, Іоанне! Вітаю, славлю тебе. Але невже ти забув мене, Іоанне?

– Ти дуже уперта, – почав він, – якщо змусила василевса ромеїв прийти до тебе.

Феофано спробувала пожартувати:

– Якщо до імператора не пускають, нехай він іде до мене.

– Гаразд, – байдуже махнув він рукою. – Ти кликала мене – я прийшов. Чого ж ти хочеш від мене, Феофано?

– Мене дивує, – спалахнула вона, – як можеш ти про це запитувати? Невже ти не розумієш, чого я хочу?

– Чого ти хочеш, я розумію. Але чому ти, Феофано, опинилась тут, у цьому катихуменії, чому ти не на Проті?

– А як я могла там бути? – швидко почала вона. – Я думала, що ти вислав мене на Прот, бо цього вимагав патріарх, і тоді навіть не винуватила тебе. Але зараз патріарха Полієвкта вже немає…

– Ти скажи мені краще, Феофано, хто тобі допоміг втекти з Проту? – перебив її імператор.

Вона, знітившись, зважуючи кожне своє слово й намагаючись вгадати, що думає Іоанн, відповіла:

– Того, хто допоміг мені втекти, вже немає.

– Хто ж він?

Феофано знову на якусь мить затрималась, а потім відповіла:

– етеріот Вард, брат Льва Валента.

Імператор посміхнувся – він, звичайно, знав уже все про Варда Валента.

– Мені дуже шкода Варда, – сказав імператор. – Я велів вбити тих, що перерізали мотузки драбини, якою він спускався.

– Ти завжди був справедливий, Іоанне, – посміхнулась і вона. – Вард Валент справді достойний того, щоб покарати винних у його смерті.

– Але ти не сказала, хто з ним був.

– Я не знаю, Іоанне. На скедії, яка ждала мене внизу, були невідомі гребці. Вночі ми проїхали морем, а вранці я встала в Золотому Розі.

– І ти не знаєш, хто послав Варда й гребців?

– Ні!

Іоанн довго мовчав, а потім сказав:

– Ти завзята й міцна, Феофано. Що ж, коли так, я скажу тобі…

Він озирнувся, подивився на зачинені двері катихуменія й прошепотів:

– Варда Валента послав я…

– Ти послав Варда?

– А чого це тебе дивує? Я знав усе й послав Варда до тебе.

Вона пильно дивилась на обличчя Іоанна й хотіла вгадати – правду він сказав чи ні? Якщо ж правду, то яка в нього мета? Але на цьому спокійному і, як здалося Феофано, задоволеному обличчі не ворухнулась жодна рисочка. І тоді Феофано дуже повільно сказала:

– Зараз ти такий, як і був, – розумний, упертий. Що ж, коли ти почав говорити правду, скажу й я. Звичайно, я знала, – дивлячись йому прямо в очі, промовила Феофано, – що ти послав Варда. Він сам говорив мені про це, а в останній раз сказав, що тікати з Проту велиш ти.

Імператор добре знав Варда Валента. На своїй щоці Феофано ще відчувала поцілунок етеріота. І обом їм здавалося, що Вард зараз поруч із ними в цьому великому темному соборі. Але вони його не боялись – Вард був мертвий.

– Так, – сказав імператор, – це я велів Варду сказати, щоб ти тікала з Проту, це я… у останній раз… через наших друзів велів йому привезти тебе. Але чому ти не пішла в Константинополі туди, куди велів тобі йти Вард?

І тоді Феофано зрозуміла – Іоанн не знає, хто посилав до неї Варда. Він не знає, хто її вирвав з Проту, він хоче знати, хто друзі її, бо це ж вороги його.

– Що мої друзі без тебе? – печально сказала вона. – Я хотіла говорити не з ними, а з тобою.

– Так, – Іоанн зрозумів, що нічого не взнає в Феофано. – Тоді, коли я посилав до тебе Варда, нам було про що говорити. Але Вард затримався, і коли ти приїхала – у Фракії був Святослав. Ти запізнилась, Феофано.

Вона довго мовчала й дивилась – не на Іоанна, а на лики святих, що, здавалося, стояли живі під стінами й підслуховували їхню розмову.

– Іоанне, – раптом повернувшись до імператора, сказала вона, – я все розумію, крім одного: як міг ти, а тебе я добре знаю, взяти собі в жони Феодору?

– Пізнаю тебе, Феофано, – посміхнувся він. – А втім, відповім. Хочеш правду – скажу і її. Я взяв Феодору, бо любив Феофано.

– Спасибі, – голосно засміялась вона. – Любив… що ж, спасибі за цю правду.

– Ти смієшся? – суворо промовив він. – Не смійся, я дуже любив та й зараз люблю тебе, Феофано…

Вона простягнула вперед руки.

– Ти любив і любиш? Що ж це, Іоанне? – вона показала на катихуменій, темну пустку собору, що відкривалась за галереями. – Це що, сон?

Іоанн дивився в темну пустку собору й говорив:

– Ні, це не сон… Те, що нас оточує, і ми самі – це не сон, хоч все це часом і нагадує його. Великий палац, Буколеон, та ніч – ні, не сон… Ти була василісою, я – тільки полководцем. Але тоді ми були разом, в наших руках була страшна сила, ми хотіли повалити, вбити Никифора – і вбили його! Хіба це сон?

– Ні, – згодилась і Феофано.

– Зараз, – вів далі Цимісхій, – собор, ти і я, але… ми не разом. Ти – втікачка з Проту, я – василевс, і все – люди, обставини, – все склалося так, що я залишився один, – сказав імператор, і Феофано здалося, що він говорить правду. – Була Феофано, – я мусив послати її на Прот, був проедр Василь, але і йому вже не вірю, навкруг мене роздратований і безжальний Константинополь, сенат і синкліт, ще далі – Святослав, болгари, угри, Азія, Єгипет, світ – і все вороги й вороги.