Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 121

– Многі літа імператорам нашим! – кричали всі в соборі.

4

Недалеко від Константинополя, серед голубих просторів Пропонтиди, мов табун сірих чайок, що летіли через море, але стомились і сіли спочити, лежить дев’ять островів, які здалеку здаються одним великим островом. Ще з давнини їх названо Принцевими островами.

Чудові здалеку ці острови – з жовтими, червоногарячими скелями, що круто обриваються над голубими водами моря, із золотоверхими церквами й монастирями, з садами, рядами високих кипарисів, тихими затоками.

Але набагато більше, ніж кипарисів, є на цих островах могил. Споконвіку імператори Візантії вивозили сюди, а найбільше на один із островів – Прот[183], усіх тих, що були їм невгодні. Тут є монастирі з підземеллями, куди ніколи не сягає сонце, є скелі, з яких до води не долетить живою жодна істота, є затоки, яких не помітить найпильніше око… Через це імператори й закидали сюди своїх ворогів. Одних оскопляли, інших осліпляли, ще інших топили, а деякі докінчували життя в підземеллях. І ніхто, ніхто в світі про це не знав, – чудові здалеку острови, дивний Прот!

Саме тут, біля Проту, через день після вбивства імператора Никифора, пізнього вечора у тихій затоці став дромон. З нього на берег звели жінку з слугами й двома дівчатами. Це була Феофано.

Вона ніколи не була на цьому острові, але знала, що той, хто сюди потрапляв, живим до Константинополя вже не повертався. Та й сама Феофано веліла сюди вивезти десять літ тому п’ять сестер першого свого чоловіка Романа – звичайно, на смерть, довіку!

А все ж вона зійшла на крутий берег гордо, як і належить василісі, і до келії своєї, одним одно заґратоване віконце якої виходило на море, ступила зухвало. Тільки й того, що всю першу ніч не спала, ходила й ходила по келії, думала про втечу.

Феофано думає так не тільки цієї ночі, – вона ні на хвилину не припускає, що залишиться тут довіку. Самовпевнена, розбещена василіса вірить, що стала жертвою божевільного патріарха Полієвкта, що про неї думають і дбають імператор Іоанн і паракимомен Василь. У Константинополі залишились і мусять соцарствувати з Іоанном два її сини – Василь і Костянтин. Якщо ж Іоанн забуде, одцурається від неї, то їй допоможуть, вирвуть з Проту. Є брат імператора Никифора – Лев, син його і небожі, які Іоанна вважатимуть вбивцею Никифора і ніколи не взнають, хто скеровував його руку. Є у Феофано й те, що може все зробити у Римській імперії. Виїжджаючи на Прот, вона встигла взяти з собою і зберігає в келії великі скарби – золото, дорогоцінне каміння…

І ще одне, що відчуває Феофано, – вона була, є і довго буде найкрасивішою жінкою імперії. Вона дивиться у дзеркало і бачить себе – може, надто бліду, може, трохи сполохану, стурбовану, але молоду. Що тридцять літ для божественної Феофано, яка, до того ж, знає ціну своїй красі?!

Кілька довгих і надзвичайно важких місяців проводить вона в монастирі, який, ніби велетенська фортеця, із багатьма підземеллями, льохами, тайниками, ровами й валами, височів на найвищій скелі над морем. У цьому монастирі в різні часи й різними руками заточені були, осліплені, забиті багато імператорів, видатних людей та навіть патріархів імперії: імператори Михайло Куропалат, Лев з чотирма своїми синами, дід Феофано по чоловіку Роман Перший Лекапін. Тут сиділи в келіях і ті п’ять сестер Романа Другого, яких вислала Феофано. Тепер сюди потрапила й вона сама.

Це був похмурий, страшний монастир. Феофано тут оточують мовчазні безбороді ченці, що стежать за кожним її кроком, стоять біля дверей її келії й час від часу заглядають у заґратоване віконце у дверях, коли вона навіть спить. Ще за одним, також заґратованим, віконцем об круті скелі б’ється розбурхане Мармурове море. Очі безбородих пильнують за нею, куди б вона не пішла. Здавалося, Феофано нічого тут ждати, ні на що було сподіватись.

Але Феофано жде, вона надіється, що хтось прийде їй на поміч, визволить з Проту. І вона свого діждалась. В одну з довгих осінніх ночей безбородий, що вартував біля дверей її келії, коли все затихло в монастирі і Феофано вже збиралася лягти, раптово відчинив двері, увійшов до келії й погасив світильник.

– Хто це? – прошепотіла, затаївши подих, Феофано.

– Я твій друг і прийшов від твоїх друзів.

– Хто ж ти?

– Я – етеріот Вард Валент з Буколеону.

– Зажди, ти брат Льва Валента, що вбив Никифора?

– Я брат Льва, що вбив Никифора. Але Льва велів убити імператор Іоанн.

Феофано стало моторошно. В темній келії перед нею стояв Вард – брат етеріота Льва, який убив її чоловіка – імператора Никифора. Отже, це спільник її і Іоанна… Але Вард каже, що Іоанн велів убити Льва. Кому ж тоді служить Вард?.. «Тихше, мовчи, Феофано, – зціпивши зуби, веліла вона собі, – бо найменша помилка буде згубою. Треба ждати, що далі скаже Вард».

Вона швидко дізналась про те, що сталось: Іоанн Цимісхій усунув від царювання її синів – Василя й Костянтина, – мовчи, Феофано, мовчи! – імператор Іоанн вислав на острів Лесбос брата імператора Никифора Льва, а його сина Варда і небожів – у далеку Амазію; Феофано пізнала вдачу нестримного Іоанна; патріарх Полієвкт помер, і імператор змусив собор єпископів обрати патріархом ченця з Олімпу Василя, – Феофано намагається не пропустити жодного слова з розповіді Варда.

– А зараз, – тихо шепотів він, – Лев Фока з сином почали повстання в Каппадокії, і хоч у Болгарії неспокійно, імператор Іоанн зняв у Фракії й Македонії кілька легіонів і на чолі з Вардом Скліром і патрикієм Петром послав у Азію. Імператор Іоанн боїться, він засипав хлібом Константинополь.

І знову Феофано мовчала, бо не могла зрозуміти й збагнути, кому ж служить Вард і хто його послав до неї.

Аж тоді Вард Валент сказав:

– Тому проедр Василь послав мене сюди, василісо, сказати тобі, що він про тебе думає й дбає. Проедр жде, чим скінчиться повстання в Азії й що станеться в Константинополі. А тоді дасть тобі про все знати й допоможе… Жди, василісо. Тут, на Проті, є наші безбороді, я пройду до тебе завжди, коли звелить проедр!

Феофано зрозуміла, що в цій імперії, де вона живе, і де все робиться заради слави, честі, багатства небагатьох людей, і де небагато цих людей один одного вбивають, ріжуть, вішають, карають, мусить бути і такий, як проедр Василь…

Вона, здавалось, бачила його в цю хвилину: кощавого, непомітного, висохлого, з ласкавою посмішкою на лиці, тихим, приглушеним голосом, довгими, тонкими пальцями. Цієї ночі він, як і завжди, ішов Буколеоном, стеріг спокій василевса. «Василевс!» – Феофано посміхнулась, згадавши це слово. Ще вона подумала, що в цій імперії повинно бути і є місце саме для такої жінки, як вона. Це вона прикрашає й повинна прикрашати чорні її палати, залиті кров’ю опочивальні. Вона – квітка Пропонтиди, і зараз повинна терпляче ждати наказу свого спільника і друга – проедра Василя.

Феофано ступила вперед, взяла руку Варда Валента. Ця рука тремтіла. Вона доторкнулась гарячими своїми устами до його обличчя. Він був не безбородий.

5

Чорним вихором, бурею летів з дружиною своєю на південь від Києва князь Святослав. Поруч з конем князя Святослава, як і у воєвод і бояр його, а так само й у воїв, скакало ще по двоє-троє вільних коней. Вершники пересідали з коня на коня, спали по кілька годин перед світанком – і мчали далі й далі…

Не всі вої витримували. Дехто з них лишався в городах і селах полянських і в Угличській та Тиверській землях, щоб наздогнати князя згодом. На всьому скаку падали в полі коні, але вже іржали нові, – все ближче було до Дунаю.

У холодні осінні ночі вершникам було жарко, серед денної спеки їх остуджував зустрічний вітер, на світанні вони з’їдали черствий шматок хліба, увечері запивали його водою.

Коли вони виїжджали з Києва, їх було тисяч десять, а коли вже проминули Буг і Дністер, їх не зменшилось, а стало більше, бо навкруг була рідна земля і в цей важкий час голос князя Святослава чули тиверці й угличі.