Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 108

Правда, є в князя Святослава ще один син – Володимир, але імені його київські мужі не згадували. Що Володимир – син якоїсь роби простої смердної крові?

– Буде так, як сказав ти, – перший подав голос Коснячок. – Волимо Ярополка!

– Волимо Ярополка… – прокотилось у палаті.

Десь на стіні города нічні сторожі вдарили в била – з-за Дніпра вставало сонце.

Чутка про те, що князь Святослав у Києві, докотилась до Іскоростеня, й звідти на чорних насадах припливли мужі нарочиті – сли Деревської землі. Вони привезли з собою великі дарунки, від усієї землі присягались, що вірно триматимуть ряд, укладений з Ольгою, обіцяли Святославу прислати воїв для нового походу.

Але в мужів нарочитих було щось на мислі, тільки підступали вони до діла обережно, здалеку.

– Ти, княже, завжди на брані, далеко, а ми сидимо в лісах і нетрях.

– Далеко до мене, але близько до Київського столу, – відповів на це князь. – Посадив я у Києві сина Ярополка, вдавайтесь до нього – дасть завжди раду.

– Заки їхати до Києва, ліпше би було ряд і суд дати на місці.

– Хто ж вам дасть ряд і суд на місці?

– Просимо дати нам князя. Адже, крім Ярополка, має князь Святослав ще двох синів.

Князь Святослав дивився на нарочитих мужів Деревської землі й намагався зрозуміти, про кого вони думають.

З далекого минулого виринули згадки про січу під Іскоростенем, – невже деревляни думають посадити свого князя, щоб знову почати вражду, щоб піти, може, супроти Київського столу?

Але ж ні, мужі не набиваються з своїм князем, вони просять дати їм онука Ігорева. І може, справді ліпше посадити одного сина в Деревській землі, аніж ждати, що вони самі посадять свого князя…

– Даю вам сина, – сказав князь Святослав. – Кого з княжичів любо вам узяти?

Він не назвав імені сина, бо хотів почути, кого уподобали самі деревляни. Має трьох синів князь Святослав, але один із них – князь Київського столу, а ще один – син рабині Малуші.

– Волимо взяти княжича Олега, – попросили деревляни.

– Бути по цьому! – згодився Святослав.

Серце князя боліло: навіть Деревська земля не хоче мати князем сина рабині! Що ж, князь візьме Володимира з собою, батько й син стануть з мечем і щитом над Дунаєм!

Проте не судилося княжичу Володимиру на цей раз побувати й зустрітись з ромеями на Дунаї. Зустрівся він з ромеями набагато пізніше…

У ці ж дні надвечір припливли й зупинились біля Почайни кілька лодій. Подоляни, які добре знали лодії всіх земель, одразу побачили, що лодії ті із земель верхніх. Звечоріло, коли до лодій прийшло з Гори кілька бояр. Вони поговорили з гостями, повернулись до города. Уночі ж біля лодій ще раз побували бояри – князь Святослав запрошував гостей вранці на Гору.

Як виявилось, це були нарочиті мужі землі Новгородської на чолі з тисяцьким Михалом. Тисяцький Михало ходив колись разом з князем Ігорем на греків, добре знав княгиню Ольгу, приймав її разом з її боярами в Новгороді, ставив з нею ряд.

І зараз Михало привіз багаті дари княгині Ользі, мав наказ віча поговорити з нею, нагадати про укладений ряд. Але довго їхали нарочиті мужі з Новгорода до Києва і тільки в дорозі дізнались, що не стало вже княгині.

Ідучи вранці на Гору, куди кликав князь Святослав, тисяцький Михало і всі мужі новгородські зупинились на Воздихальниці, повз яку вився шлях до города, й поклонились могилі княгині.

Потім вони поважно, по два в ряд, у багатому одязі, у гостроверхих чорних шапках, із золотими чепами на грудях, з посохами в руках, пройшли через розчинені навстіж ворота, попрямували двором, недалеко від требища завернули ліворуч і зайшли до терема княжого.

Зустрів гостей князь Святослав з сином Ярополком. Навкруг них стояли воєводи й бояри.

– Чолом великому князю, воєводам його і боярам, усім людям города Києва, – почав, скинувши шапку й кланяючись, Михало. – Нас послав великий Новгород, даби ми вклонились, дали дари й говорили про ряд із Ольгою-княгинею… Заки ж княгині – матері нашої – не стало, сукупно з вами молимось за її душу, величаємо й просимо князя Святослава з синами своїми прийняти дари наші, вислухати і продовжити ряд, укладений княгинею.

Дружинники, які стояли за тисяцьким, одразу ж після цих слів поклали перед князем дари – хутра, горючий камінь, білий риб’ячий зуб.

– Спасибі Новгороду і всім людям вашої землі, – подякував князь. – Молитву вашу про княгиню ми приєднаємо до молитов наших, дари приймаємо і дякуємо, а ряд, укладений княгинею, нехай буде між нами і вами навіки.

Після цього князь Святослав сів на столі, а поруч із собою велів сісти Ярополку. Мужі київські запросили сісти на лавах у палаті гостей з Новгорода, але тисяцький Михало все стояв перед столом князів і ждав знака князя Святослава.

– Слухаю вас, мужі новгородські, – промовив князь Святослав. – Що скажете про потреби ваші?

– Нас послали новгородчі, – почав тисяцький Михало, що говорив якось співуче, трохи не так, як поляни, але зрозуміло й просто, – і люди всіх земель верхніх, даби повіли, што блюдемо ряд з княгинею Ольгою і служимо Київському столу. Не токмо Новгород і люди земель верхніх – чудь заволоцька, весь, меря, водь і іщо багато волостей тягнуть до Київського столу. Посилаємо ми, княже, і все, чо призначено рядом: люди наші ратоборствують сукупно з тобою проти греків, тільки весна – лодії наші з уставом будуть волоком у Києві. Одначе, князю, тяжело нам – у Новгороді маємо віче, є посадник і тисяцькі, но неспокійно у волостях; не віче і посадник новгородчі мусять рядити і судити волості – для того должни князя імать. І не токмо через це мусимо імать князя, ужо конунг Свіонії[172] гострить меч за морем, ужо виділи ми на морі шнеки їх вікінгів, ужо у Ладоги олонсь[173] вони предали мечу й огню весі й погости наші. Буде князь, скажемо: веди нас проти варягів. Так желає вся Новгородська земля.

Князь Святослав вислухав тисяцького й відчув усю гірку правду слів, сказаних Михалом. Княгиня Ольга зробила добре, ствердивши старий і уклавши новий ряд з Новгородом. Але зараз люди новгородські кликали Київ на поміч, до Руської землі підкрадався ворог з півдня, а ще один – зрадливий і підступний – ворог загрожував з Свіонії, з Упсали.[174]

– Розумію турботу вашу, – сказав князь Святослав, – але хто пішов би князем до вас? Ярополк, син мій, сів князем Києва, Олега дав Деревській землі, маю ще сина Володимира, але хочу імати його біля себе.

Тоді Михало промовив:

– Вєдаємо, княже, який зараз тяжкий час на Русі. Вєдаємо також, що ти, князю, мусиш стояти на Дунаї супроти ромеїв, – переможеш, князю, і наш колокол побєду тобі ударить. І о Києві мислимо – Ярополку тут буть, Олегу ж – у деревлянах. А за тим просимо – дай нам Володимира. Радились ужо ми і желаєм мать його собі за князя.

Князь Святослав замислився, потім сказав Добрині, що стояв недалеко від нього:

– Клич, воєводо, Володимира сюди.

Добриня вийшов із палати й одразу повернувся з княжичем Володимиром.

І тільки той увійшов, мужі новгородські вклонились, загомоніли:

– Просимо тебе, Володимире! Держать тя, княже, Новгород по ряду, яко установила княгиня Ольга.

Князь Святослав радісно посміхнувся. йому було приємно, що в цю важку годину славна земля Новгородська звертається до Києва, що новгородські мужі просять собі князем його сина. І було радісно князю Святославу ще й через те, що мужі новгородські просять собі князем Володимира – сина Малуші.

– Сину Володимире! – звернувся князь Святослав. – Новгород великий город просить тебе за князя. Чи підеш ти до Новгорода?

Коли б хто міг у цю хвилину вгадати думки княжича Володимира! Він знав усе, що сталось за останні дні тут, на Горі: батько-князь посадив на Київському столі брата Ярополка, в Деревлянську землю посилає Олега, а сам виїжджає на Дунай…