Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 101

Тому він діє так само, як і Никифор. Спочатку повідомляє кесаря Бориса, що це він – Іоанн Цимісхій – сидить на імператорському троні, й одержує у відповідь від Бориса щире, вірнопіддане вітання. Після цього, дізнавшись, що в гінекеї Феофано ще сидять і ждуть вирішення своєї долі дві болгарські кесарівни, які приїхали сюди одружуватись з особами імператорської крові, Іоанн Цимісхій іде до них, чемно розмовляє й натякає, що хоче породичатись з ними. Нарешті, посилає до кесаря Бориса довірених своїх василіків із грамотою, в якій пише про любов і приязнь до болгар, шле дари – трохи золота й багато вина, – але воднораз доручає василікам дізнатись, що ж робиться в Болгарії, Преславі. Новий імператор боїться князя Святослава, що зумів уже пройти східну стіну Юстиніана, за короткий час взяв вісімдесят городів на Дунаї, веде своїх воїв до Преслави.

Боїться не тільки імператор, увесь Константинополь і всі сусідні феми невпинно охоплює тривога, страх перед тавроскіфами. У великому городі з рук у руки потай передають лист патріарха Фотія, спрямований проти тавроскіфів:

«…Цей народ невідомий, подібний до рабів, не мав досі значення, але його взнали, і він прославився після походу на нас, народ нікчемний і убогий, але такий, що досягнув висоти і став багатим; народ, що живе десь далеко від нас, варварський, кочовий, гордий своєю зброєю, безтурботний, упертий, що не визнає воєнної дисципліни, цей народ швидко, в одну мить, як морська хвиля, зруйнує наші межі».

Проедр Василь, що тепер, ніби тінь, супроводжує нового імператора, дає Іоанну цього листа. Той хоче його порвати, викинути в море, але стримується й ховає, – хіба можна знищити цей документ, що блукає по всьому Константинополю?

В один із цих днів імператор дізнається про ще гірший випадок, який трапився в Константинополі. На гробниці Никифора Фоки, виявляється, написані вірші, в яких натякається на нього й Феофано:

«Той, хто раніше був дужчим від усіх мужів і нічого не боявся, став легкою здобиччю жінки й меча. Той, хто тримав раніше в руках владу над усією землею, спочиває тепер на маленькому шматку землі. Того, хто раніше був особою священною, вбила жона, член, здавалося б, єдиного тіла.

Так встань, царю! Підніми своє піше й кінне військо, фаланги і полки! На нас ідуть дикі скіфські народи, у божевільному пориві рвуться до вбивства, всілякі язики руйнують твої міста…»

– Знищити! Знищити ці прокляті вірші! – велів імператор Іоанн проедру Василеві, дізнавшись про напис на гробниці свого попередника.

Проедр Василь посміхнувся, коли почув ці слова імператора і відповів:

– Я б одразу це зробив, василевсе, але ці вірші висічені на мармурі склепу, де лежить і Костянтин, і їх можна знищити тільки разом із склепом.

– Тоді треба знищити… – почав, але не кінчив імператор. Він не боявся і вбив живого імператора Никифора, але починав тепер боятись його трупа, йому здавалось, що мертвий імператор починає мститись.

Мстився не тільки Никифор, за тінню імператора стояли його родичі, прихильники, Феофано…

Феофано! Він думав про неї, йому не вистачало її, хотілося, щоб вона прийшла до нього з покоїв гінекею, він хотів бачити її. Так, вона велика грішниця, ця жінка, що просто з шинку потрапила на трон у Великому палаці. Це вона викликала любов і доводила до нестями імператора Романа, Никифора Фоку, а потім їх убила. Він сам знав її, і все ж зараз, вже як імператор, заздрив усім, що знали зрадливу, безжальну Феофано, боявся, що хтось у цю годину торкається її мармурового чола, тугих персів, пристрасних уст, дивиться в її темні, бездонні очі, пестить її шовкове волосся…

Крім того, імператор Іоанн, на щоках якого ще не охолов слід від її поцілунків, знав, що руки Феофано здатні дати й отруту…

Новий кесар Болгарії Борис уперто йшов до своєї мети. Хіба міг він знати, що уподобився кроту, що врився в кручу й повзе все вперед і вперед, доки не зірветься в безодню?! Імператор Іоанн пише, що допоможе йому, колись же буде ця допомога. Василіки привезли золото, правда, мало, але багато чудового вина – можна пити до забуття. Сестри-кесарівни пишуть, що їх з усіма почестями приймають у Великому палаці і що незабаром вони одружаться, – це буде потрійний зв’язок з Соломоновим троном. Жона його – донька імператора Романа – стверджує все своїми поцілунками й ласкою, Болгарія переможе, нехай живе Візантія!

І кесар Борис піднімає всіх болярів, він садить на коней кметів, він, виявляється, лютий, безжальний і, як усім здається, дуже сміливий. Є, правда, одна людина в Преславському палаці, яка знає, що кесар Борис, як і його батько, боягуз, що ним керує страх, одчай, божевілля. Людина ця – Сурсувул, але тепер вже він не старший болярин, він – тільки тінь, що блукає в покоях кагана Симеона і випиває нарешті з його келиха… але не вина, а отрути.

Кесаря Бориса це аж ніяк не тривожить. Немає Сурсувула – є інші молоді боляри, що вчились у Константинополі, знають церемоніал імператорського двору, вміють пити, співати, гуляти. Гуляй, Болгаріє!

4

Князь Святослав знав, що сталось у Константинополі, доходили до нього вісті і з Преслави.

Не тільки руських воїв вів тепер князь Святослав. Де він з’являвся, до нього приєднувалось множество болгарських свободників, смердів, усі парики. Вони знали тут кожен камінчик і кущ, йшли попліч з руськими воями.

І коли князь Святослав йшов з цим військом понад Дунаєм, а далі Планиною, то бачив і пересвідчувався, яке велике лихо готувалось давно для Русі: скрізь тут понад Дунаєм побудована була стіна й стояли городи-фортеці, вісімдесят над Дунаєм, кількасот у горах, зведені руками рабів не для того, щоб одбиватись від когось, а щоб звідси йти на Русь, на Русь. Тепер ці фортеці були позаду руського війська, жорстокий бій між воями князя Святослава й нового кесаря Бориса йшов на довгій, широкій смузі землі від берегів Руського моря аж до річки Колубари…

Перемагали вої князя Святослава, вони невпинно, як велетенський морський вал, котились вперед, недалеко вже була й Преслава.

Саме в цей час Микула побував у гостях в свого приятеля болгарина Ангела. У ту ніч, коли Микула розв’язав йому на руках мотузки, щось розв’язалось і в душі Ангела, – був він, як виявилось, добрим хлопцем, сам тепер ішов попереду воїв туди, куди вело його наболіле серце.

І от якось уранці Ангел зупинився.

– То є моє село Росава, – сказав Ангел.

Микула зупинився, широко розставивши натруджені свої ноги, і довго так стояв, приклавши праву руку до лоба, примружуючи очі і якось легко дихаючи.

– Чого ж ти, другаре мій, став? – запитав Ангел. – Може, неладне моє село?

– Ні, – швидко відповів Микула. – Не того я став, що село твоє неладне, а того, що воно схоже й на моє село… У нас – Дніпро, тут – Дунай, верби тут і там, і птахи. Диви, такі ж і хижі… Ну, ходімо!

Але Микулі довелося ще раз зупинитись. Коли вони стали наближатись до однієї із землянок над самою кручею Дунаю, то побачили, що там стоїть жінка, пильно дивиться, що то за люди прямують до землянки, і раптом, викинувши вперед руки, біжить їм назустріч.

– Ангеле! Ангеле! – чули вони її розпачливий крик.

Ангел зупинився, став і Микула.

– Жоно! Цвітано! – промовив Ангел, і Микула помітив, як у нього зблідло обличчя й задрижали щелепи.

Але він швидко переміг себе, обняв жону.

– Ангеле! – говорила вона. – Чула всички, аще убієш єсть на война то… Горе, плакам тяжко.

– Аз бях там, – відповів і показав на долину Ангел, – і мнозі бяше убиті, але сам здрав…

І він розповів Цвітані, що було з ним і що сталось над Дунаєм, показав на Микулу.

Цвітана обернулась до Микули, з приязню подивилась на нього. Була це молода ще, дуже приємна жінка у білій сорочці й спідниці, що складалась з двох шматків червоно-зеленої тканини, підперезаних поясом, і, як це не дивно, була дуже схожа на Вісту. Одного не міг зрозуміти Микула – чому Цвітана подивилась пильно на нього, а потім низько в пояс вклонилась йому. Так само зробив тоді й він – чужа земля, чужі звичаї…