Живі книги - Іванцова Міла - Страница 4

Але попри це подружжя надбало за чотири роки чотирьох дітей, яких бабуся зрештою ростила сама і в міру своїх сил дала всім освіту.

І все життя провела, збираючи квіти. Це може видаватися романтичним заняттям, чи не так? Збирати квіти аж до пенсії! До речі, про пенсію: у похмурі для Європи роки, кінець тридцятих – перша половина сорокових (Друга світова війна), з кожної її зарплатні господарі вираховували певний «пенсійний» відсоток, але… Але не сплачували його до державної каси. І так тривало десять років! Це виявилося, коли бабуся в її шістдесят зібралася вийти на пенсію, але з’ясувалося, що вона її ще «не заслужила».

Хоч я і нерідко чула, що характер у бабусі був нелегким, але вона змирилася з цим і пропрацювала ще десять років у військовій частині, виконуючи звичну для неї важку некваліфіковану роботу вже в такому похилому віці. Ось так просто багаті люди вкрали в неї десять років життя…

Крістін знову поринула у свої спогади, але раптом почула, що тенькнув дзвіночок на дверях першого поверху, глянула в очі співрозмовниці – чи зрозуміла та все, про що вона розповідала і чи взагалі треба було відкривати душу чужій людині тут, у незнайомому, хоч і такому гарному місті?

Амалія теж почула, що хтось увійшов, і зауважила реакцію Крістін.

– Ще, ще скажіть що-небудь про неї! – попросила жінка несподівано щиро і спрагло.

– Звісно, кожна енциклопедія розповість вам, хто така Луїза Де Вільморен, її друзі та коханці, але ніде ви не знайдете згадки про Марію-Елізу Кабельгвен, скромну, непомітну, працьовиту, одну з тих, хто завжди поруч, але чиєї думки ніколи не питають.

Та це вона купувала мені, малій, у бакалійній лавці дешеві цукерки, склеєні між собою боками. Це вона виносила з поля під спідницею картоплини, щоб прогодувати своїх чотирьох дітей. Це вона пасла корів, плела шкарпетки і мріяла лікувати людей. Це в неї вкрали десять років заслуженого відпочинку…

Рука Крістін несподівано стукнула по столу і завмерла. Амалія обережно поклала свою долоню на руку літньої жінки. Француженка всміхнулася і накрила доглянуту руку нової знайомої своєю другою долонею – звичайною рукою жінки, котрій чимало довелося робити в цьому житті.

– А ще саме вона купила мені товстий олівець, з одного боку синій, з іншого – червоний. І вчила мене малювати ним французький прапор – таки не нарікала і не ненавиділа країну, яка вкрала в неї рідну мову… Жінка, яка все життя збирала для когось квіти й котрій ніхто жодного разу не подарував ні букета, ні квітки…

Рипнули сходи, Амалія озирнулася й побачила сивого чоловіка, котрий наближався до столика, не приховуючи здивування від того, що годину тому залишив тут одну жінку, а наразі віднайшов двох.

3

Троє дівчат років двадцяти розпрощалися неподалік від спуску до станції метро «Контрактова площа», як зазвичай прощаються приятельки: кілька цілунків у щічки, потім помахали одна одній руками, розійшлися в різні боки, озирнулися і ще раз помахали. Одна з них спустилася в підземний перехід до метро, друга попрямувала через площу в бік Андріївського узвозу, а третя рушила на кінцеву зупинку трамваю, метрів за двадцять позаду. Ця, остання, була невисокою на зріст фарбованою білявкою з чудернацькою зачіскою – голову її оповили спіраллю майстерно виплетені косички, які закінчувалися розпушеним асиметричним хвостиком над лівим вухом. Вбрана вона була в коротенькі джинсові шортики та футболку, що ледве сягала пупка, а на ногах мала білі кросівки з різнокольоровими шнурками – салатовим і помаранчевим. Невеличка джинсова сумочка, більше схожа на чималий гаманець, висіла на довгій ручці, перекинутій через плече.

Дівчина потупцяла з хвилину на місці, озирнулася в напрямку площі, куди пішла одна з її приятельок, потім кинула погляд на спуск до станції метро, розвернулася й рушила через трамвайні рейки на північ.

Вона завжди точно знала, де в місті розташовується Дніпро, як і те, що тече він із півночі на південь. Принаймні так виглядало на мапі. Вона відчувала присутність невидимої за будівлями ріки, як кішка відчуває наявність миші в темній коморі. І внутрішній її компас жодного разу не надурив. Власне, вона довго вважала, що інші також орієнтуються подібним чином, і не раз дивувалася, коли люди не розуміли її пояснень про «100 метрів на схід», або «два квартали на південь». Зрештою, розібравшись, що інші влаштовані інакше, вона залишила свою систему координат для власного вжитку.

Тож дівчина пройшла один квартал у північному напрямку і, про всяк випадок озирнувшись, звернула праворуч. Тобто на схід. Вона точно знала, що ця не надто широка, але пряма, немов прокреслена під лінійку, вулиця вивела б її до річки. Але наразі дівчина мала на меті інше.

Тенькнув дзвоник над дверима, й офіціантка за барною стійкою, що навпроти входу, здивовано глянула на відвідувачку.

– Щось забули? – чемно спитала вона, впізнавши одну з дівчат, що хвилин десять тому вийшли з кав’ярні.

– Ні. Тобто так, – наблизилася до неї власниця чудернацької зачіски та непарних шнурків, – я хотіла трохи розпитати про вашу акцію… Знаєте, я, мабуть, залишу свої координати…

– Хочете бути Читачем чи Книгою? – стримано всміхнулася їй книжниця Аня.

– Давай на «ти», а? – махнула рукою відвідувачка, й обидві розсміялися, бо мали приблизно однаковий вік й офіціоз у їхньому спілкуванні виглядав доволі дивним.

– Давай! То ким хочеш бути? До речі, тебе як звати? Мене Анею.

– Та бачу, що ти Аня, тебе ж підписано! – знову засміялася гостя, але зиркнула на людей за найближчим столиком і затулила собі рота долонею. При цьому жесті Аня жіночим оком оцінила її бездоганний манікюр.

– Я – Женя! Знаєш, я, звісно, можу травити байки, та навряд чи вони когось дуже зацікавлять, тому краще б сама «почитала» когось цікавого, чи як це у вас називається? – всміхнулася вона.

– Ще не знаю, як це називатиметься і що з цього вийде, – стишила голос Аня, – це господар наш, який більше живе в Лондоні, ніж тут, закинув директорці таку ідею, десь там таке побачив. А ми тільки починаємо. Хоча народ уже потроху проявляє інтерес – ось навіть картотеку Книг складаємо. Ой… А ти в курсі, що ми пригощаємо Книгу кавою, а тобі доведеться оплатити обраний десерт?

– У курсі, я ж читала афішу на дверях. То не проблема, якщо я раз чи два на тиждень, замість напхатися тістечком, послухаю цікаву людину, – тріпнула головою Женя, і русявий хвостик над її лівим вухом весело відреагував на цей рух.

– Мабуть, плануєш із кимось цікавим познайомитися? – підморгнула їй Аня і вправно витягла з каталогу одну картку. – Ось, дивись, прикольний хлопець, капеїшник, гуцул – травитиме байки за каву з тістечком цілу годину! А може, і далі що…

– Цього ще бракувало! Годувати хлопців власним коштом! І не стане йому поперек горла те їдло?! – обурилася Женя.

– Та ні, він нормальний, просто відгукнувся на нашу рекламу, бо дійсно має в запасі купу історій – про Карпати, про скаутів. І сама б послухала, та я ж на роботі!

– Ні, подруго, у мене інші цілі… Мені б когось розумного… Із життєвим досвідом…

– Шукаєш старшого чоловіка? Папіка? – не стримала скептичного виразу обличчя Аня. – Так вони навряд чи тут Книгами за пригощання працюватимуть!

– Ще цього мені не вистачало! – скривила губи Женя. – Значить, так: я залишу свої дані, а ти мені маякнеш, раптом у вас серед Книг з’явиться якась жінка з неслабим життєвим досвідом, але не забита й затоптана, а з тих, що проходять Крим і Рим і виживають, та ще й угору йдуть, а?

– Ааааа… То так би й казала. Зрозуміло! – кивнула Аня і простягнула новій Читачці листівку-анкету. – Бачу, хитає тебе життя, подруго…

– Та не те, щоб дуже хитає, але… розмова з розумною людиною не завадить!

– Ти – геній! – раптом сплеснула в долоні Аня. – Одні ходять до ворожок, інші – до психотерапевтів, неабиякі гроші з дому виносять, а ти за тістечко хочеш мати те саме! Бомба! Я б не додумалася!