Живі книги - Іванцова Міла - Страница 27

– Женя! – відрекомендувалася дівчина, і очі її розширилися від здогадки. – А ви… Невже та сама письменниця?!

– Ну, так. Але прошу, не треба привертати зайвої уваги, добре?

– Ой, вибачте, просто я… Коротше, я дуже рада! – Женька всміхнулася до нової сусідки і, підсвідомо відмітивши зміну гендерної пропорції за столом, випрямила спину, поправила волосся, і шия її, здається, миттєво стала довшою, а вираз обличчя – жіночнішим.

Спочатку розмова «а труа»[15] не клеїлася, але Віктор, знайомий з обома дамами, узявся жартувати. Розповів, що не тільки Книжці вигідно брати участь в акції (адже отримує безкоштовне пригощання). Деяким Читачам не лише духовні скарби дістаються, а й навіть пляшечка чарівного вина раптом перепадає з неба… Але то не всім, а обраним!..

Амалія вдавала, що сердиться, а Женька розпитувала про деталі вчорашньої дивної події, округлювала очі й сміялася, коли Віктор не без перебільшень розповідав, який ефект справило ожинове вино на довколишній світ – аж так гуло й гриміло над Подолом!

Якоїсь миті Амалія сама здивувалася, відчувши, ніби ця жінка за столиком – зовсім не вона, ніби то якась інша безтурботна пані, можливо, з чоловіком і донькою, проводить недільний вечір у кав’ярні й горя не знає. Хіба ж то вона може так запросто сидіти з чужими людьми, говорити аби про що, коли світ зруйнувався й розчавив її, позбавивши надії та перспектив, інтересу до власного життя й узагалі сенсу?!

Раптом Віктор натиснув кнопку виклику офіціанток, а за хвилину, коли підійшла Віра, спитав, чи не принесе вона шановній читацькій конференції пляшечку вина.

Женька приснула сміхом – таке трапляється, коли тебе вже «несе» і не можеш того сміху втримати в собі, він виривається назовні попри твоє бажання, і нема на то ради. Амалія здивовано промовчала, але ворухнула плечима й хитнула головою, що мало означати швидше здивування, ніж заперечення.

Компанія проголосувала за напівсолодке масандрівське й фруктовий десерт, Віра змовницьки зиркнула й рушила виконувати замовлення.

– Просто іменини! Ви такі чудові… Я й не сподівалася, що за неповні дві доби знайду в цих стінах стільки чудесних людей! – декламувала Женька, розчулена і від вина, і від приємного товариства, яке на мить видалося їй родиною, що могла би бути в неї, та не склалося… Голос її затремтів, і прагнення стати успішною, вольовою, ефектною жінкою, як Злата, раптом змінилося бажанням обійнятися втрьох, замружитися, притиснутися до цього міцного і, вочевидь, доброго чоловіка, і щоб Амалія теж її обійняла і… погладила по голові, як у дитинстві це робила мама…

– Ой, та не вигадуй, Женю! Усі ми люди як люди! – махнула рукою жінка й замилувалася її молодістю та безпосередністю реакцій, але одночасно в глибині душі й співчувала їй, бо хіба знає ця дитина, скільки раптових ударів, можливо, готує для неї Доля.

Трохи шкода було й Віктора, який несподівано влаштував їм маленьке свято, а сам живе один, та ще й білого світу не бачить… Хіба легко так жити, харчуватися чужими історіями? Та й сама вона теж… Письменниця Амалія Ікс…

Вони вже спустилися вниз і прощалися з утомленими за день дівчатами, аж тут жіночка в робочому халаті визирнула з підсобного приміщення й зацікавлено глянула на всіх трьох.

– Ой, яка ж сьогодні гарна компанія зібралася! – зненацька промовила вона, а дівчата озирнулися на її голос.

– Так, – покрутив головою Віктор, – здається, славно посиділи.

– А я раніше поглядала на кожного з вас окремо зі своєї схованки, а тут не втрималася.

– Це Галина Павлівна, вона в нас прибирає, – пояснила Віра.

– Так-так, я боєць невидимого фронту! – засміялася жінка, вік якої важко було визначити. Могло їй бути і п’ятдесят, і шістдесят, і невідомо скільки. – Просто я живу з мамою, а вона переважно вдома сидить, то я її розважаю різними історіями, і про нашу акцію розповідала, і про всіх вас.

– Ааа… Зрозуміло! – розпливлася в усмішці Женька. – То ви теж маєте, мабуть, якусь історію? Але ж ми вже йдемо…

– Та і я на роботі! Але історія на два абзаци, якщо дівчата дозволять, – подивилася вона на Віру з Анею, а ті синхронно глянули на годинник на стіні і так само синхронно втомлено кивнули, і жінка не змусила себе просити.

– У квітні мама повернулася з Пущі-Водиці, зі шпиталю. Я її туди вкладаю раз на рік – діагностувати, підлікувати, підтримати. Ну і свіже повітря, сосни… Цього разу лежала вона в палаті на двох, правда, трохи за це доплатили. І на одну ніч її сусідка поїхала додому. А мама лишилася сама. На дев’ятому поверсі. Охайна така бабуся… Саме перед тим, як лягати спати, вирішила прибрати трохи в палаті, протерла пил і витрусила через вікно серветочку, якою накривала тумбочку, ну, щоб крихти струсити.

– І?… – зацікавлено нахилила голову набік Амалія.

– І вляглася спати. – Галина Павлівна зробила артистичну паузу, а потім продовжила: – Але якесь тривожне відчуття змусило її обережно помацати ту тумбочку, накриту серветкою, а потім одягнути окуляри, ввімкнути світло й роздивитися ще уважніше…

– Ой, лишенько… Витрусила?! Що ж там було? Обручка? Сережки? – не втрималася Женька.

– Ні… Там була… її вставна нижня щелепа!

– Ого! – відреагував Віктор і чемно стримав сміх.

– Отож! Кинулася вона в коридор, але відділення замикається пізно ввечері, і навіть якщо когось умовити відкрити, то ліфт однаково вночі не ходить! А хіба мама у свої вісімдесят із гаком впорається пішки з дев’ятого і знову на дев’ятий? Та ще й холодно було, місцями сніг лежав, а вона в капцях, і взагалі на вулиці ніч…

– І що ж було далі, Галино Павлівно? – Аня й сама зацікавилася історією, поки Віра вирушила до останніх відвідувачів, які хотіли розрахуватися.

– Ой, каже, усю ніч не заснула, ввижалися їй жахи та уявлялися нові витрати й довге ходіння до стоматологів. Але о сьомій ранку ввімкнули ліфт, і вона першою рвонула на вулицю. Вдягла теплі шкарпетки, накинула на плечі кофту і мовчки-мовчки…

– Невже знайшла?!

– Уявіть собі! Двірник іще там не підмітав! А вона прикинула траєкторію польоту щелепи і заходилася шукати! І знайшла! Але… Лише половину, що відкололася від удару, – розвела руками оповідачка.

– Аааа… – вхопилася за голову Женька.

– Шкода бабусю.

– Але сталося диво! – засяяла Галина Павлівна. – Якийсь літній чоловік спостерігав за тим, як вона нишпорить обіч доріжки та попід вікнами корпусу, і вирішив допомогти. Але мама аж ніяк не збиралася розмовляти з незнайомцем за відсутності половини зубів! Вона відвернулася від нього й продовжила пошуки.

– І що? – нетерпляче перепитала Аня.

– А дідок виявився колишнім льотчиком. Чи то в нього око інакше, чи неабиякий досвід польотів і падінь, але він глянув угору, певне, теж прикинув траєкторію, і почав нишпорити очима з іншого боку доріжки.

– Невже знайшов?! – зареготала Женька. – Уявляю собі! «Мадам, ось ваші зуби!» Ой, не можу!

– Ну, приблизно так, – теж засміялася Галина Павлівна. – Він просто гукнув маму, кивнув головою в бік знахідки, сказав, що пані не там шукає і «з хитрим виглядом», як сказала мама, зник у корпусі.

– Істооорія! – промовив Віктор.

– А потім вони подружилися, так? – зацікавилася Женя. – Інакше звідки б ви знали, що він льотчик?

– Бач, яка ти уважна! Точно так і було – згодом познайомилися й подружилися. Коли мамі за умовну плату зварили ті дві половинки докупи. Тепер знову всміхається, як новенька. А Семенович їй телефонує мало не щодня – розмовляють, розважають одне одного. Ось така вам історія на доріжку! Піду прибирати, я ж на роботі!

– Дякуємо вам! – промовила Амалія. – Мамі вітання переказуйте!

Галина Павлівна пішла до роботи, а Аня нагадала, що вони з Вірою від завтра вихідні, а на їхній пост заступають на тиждень Оксана з Катею. Команда Читачів побажала дівчатам гарненько відпочити й залишила заклад.