Живі книги - Іванцова Міла - Страница 25

– Ден! Відчепися від нього! – кричала Женька, намагаючись ухопити Дена за руку в той час, коли Ілля теж не чекав, поки його скалічать, а гамселив ворога як міг.

Якісь чоловіки оцінили ситуацію й рушили розтягувати хлопців, але в останню мить Ден рвучко спрацював правицею і влучив Іллі ледь вище ока, той хитнувся, тріпнув головою, вхопився за лоба й замружив очі.

Їх розтягли. Ден гарчав, матюкався, погрожував і намагався вдарити Іллю ногою. Ілля «на адреналіні» теж іще поривався «віддячити», хоча з брови юшила кров. Потім, відкинутий убік якимось дебелим чоловіком, він уже не чинив опору, а тримався однією рукою за стовбур того самого каштана, другою за голову й важко дихав. Женька підскочила до нього й потягла руку вниз. Ледве долоня хлопця відділилася від брови, як звідти хлинула кров, заливаючи половину обличчя.

Зойки й осудливий гомін перехожих.

Якась попутка до травмпункту.

Липка кров на руках та одязі обох.

Погано освітлений коридор зі стінами в сірих кахлях.

Запах медикаментів. Брязкання інструментів за дверима.

Звичні до всього, втомлені й незворушні лікарі.

Ім’я? Адреса? Гепатит? Алкоголь? Наркотики?

Гроші за знеболення та «на потреби кабінету».

Яскрава лампа у вічі.

Знеболення. Різкий запах медикаментів.

Голоси лікарів, ніби з космосу.

Три шви – на брову, над і під нею.

Несподівані Женьчині сльози, коли він вийшов з операційної.

Нічна вулиця.

Таксі. «Шансон». Тютюновий дим.

Прощання.

«Не переймайся, Женько, шрами прикрашають чоловіків!»

«От придурки…»

20

У ніч із суботи на неділю Амалії не спалося. У її голові прокручувалися події останнього тижня, який за наповненістю людьми та долями, що торкнулися її, разюче відрізнявся від багатьох попередніх самотніх тижнів-близнюків. А ще позавчора та історія з пакунком «від шанувальниці», що само по собі було надто дивним: ні імені адресата, ні імені відправника, але рекомендація читати разом із Віктором… Потім дивна, немов казково-летюча оповідь про Дива та історія дівчинки-підлітка, що зуміла вислизнути від ласого до молодого тіла дядька, ще й відкупного взяла, та й чим! Вона несвідомо облизнула губи, ніби хотіла заново відчути смак того ожинового вина, його аромат…

Знову не вийшло обговорити з Віктором оповідання, але їхні стосунки зробили крок уперед. Ні, власне, вони щойно виникли. Адже факт знайомства – то ще не стосунки. А от вино, оповідання, прогулянка, яку перервала злива, і навіть поїздка разом на таксі були тим, про що вже можна думати як про спільне.

Чи хотіла вона нового спільного з кимось? Навіщо? Наповнити та розфарбувати такими ось вечірніми спогадами свою самотність? Знову підпустити до себе того, хто потім завдасть несподіваного й нестерпного болю? Хоча в цьому випадку Вікторова сліпота видавалася не так його вадою, як – прости, Господи! – «бонусом»: у незрячого чоловіка і спокус набагато менше. Утім, навколо чимало зрячих самотніх жінок, які теж можуть тверезо оцінити всі плюси незайнятої чоловічої одиниці. І сліпий чоловік без шкідливих звичок із приємною зовнішністю та манерами однозначно виграє поруч з алкашем чи якимось держимордою зі стовідсотковим зором.

Відігнала від себе чоловічо-жіночі міркування і подумала, що все скоро зміниться. Адже вона вчора з’їздила в банк, хотіла отримати там п’ять тисяч доларів і вирішити своє питання в турагенції. Але чомусь їй сказали, що гроші треба замовляти (ніби п’ять тисяч – то такі великі гроші!), вона замовила і стала чекати понеділка, коли по обіді їй видадуть невеличку пачку папірців, здатних на якийсь період змінити її життя.

Амалія вийшла на балкон, знову загорнулася в плед і всілася в пошарпане крісло. Щойно почала мріяти про напоєну сонцем квітучу країну засмаглих красивих людей, як у кімнаті заграв мобільний. Це було дивно і через пізню годину, і тому що давно вже її ніхто не розшукував.

Артур повідомив, що в нього кілька годин тому народилася донька. З цього приводу він добряче випив і вирішив поділитися новиною. Адже вони не чужі люди. Відразу перепросив, якщо раптом зачепив за живе, знову щось говорив про свої новини, а потім вибачався, що «так уже вийшло»… Знову казав, що вони не чужі, можна сказати – добрі друзі з дитинства і вона завжди може розраховувати на його допомогу й підтримку, адже «стільки років разом»…

Амалія вислухала його нетверезий монолог, тримаючись за перила балкона, коротко сказала: «Вітаю!» – і жбурнула телефон униз. Він хряснув у темряві об асфальт і, певне, розлетівся на друзки. Жінка стояла, учепившись пальцями в поручень, і намагалася розгледіти землю перед вікнами першого поверху, де всю весну копалася літня пані, висаджуючи розсаду квітів.

У скронях пульсувала кров, серце калатало, горло ніби хтось перетягнув мотузкою. От би кинутися зараз униз – і по всьому! Та аби ж знаття, що на цьому кінець… П’ятий поверх – не надто високо… А раптом та дбайливо оброблена клумбочка спружинить, і душа не покине тіла, а панічно вчепиться в нього? Скалічитися, переламати ноги-руки, відбити нирки і лежати там, доки хтось помітить і врятує… Терпіти лютий біль, стікати кров’ю… Лікарям клопіт… А навіщо виживати? Не дай, Боже, лишитися інвалідом на все життя… Кому вона потрібна? Нечужому Артуру? Ха!..

Амалія відпустила поручень, іще раз обережно глянула вниз і від гріха подалі пішла до кімнати. Скрутилася під ковдрою, по-дитячому притисла коліна до грудей і заплакала гірко й невтішно, жаліючи себе й не знаючи, що робити, як і навіщо жити далі. Останньою думкою на межі сну було рішення зняти з рахунку гроші, перекреслити тут усе й вирушити до Греції. А вже там…

Майже весь недільний день вона провела вдома. Спочатку довго лежала в ліжку. Дослухалася до гудіння в голові та до звуків життя ззовні – на вулиці й у сусідніх квартирах за стінами. Дивувалася, звідки в людей стільки сил та енергії: зранку вибивати на турніку килими, сварити на все горло дітей, свердлити дрилем стіни. Після вчорашніх Артурових новин вона знову немов поповзла в прірву, яка, здавалося, уже перестала її засмоктувати.

Амалія ледве змусила себе підвестися і ввімкнути чайник. Їсти не хотілося, пити теж. Але якісь банальні звичні дії створювали ілюзію життя.

Потім вона наважилася розкрити коробки зі своїми речами, які обходила або переступала кілька місяців. Сказала собі, що збиратиме речі у відпустку. На море. На грецькі острови. Але зрештою й сама не рада була, що почала. Адже кожна річ нагадувала щось із колишнього життя. З інших поїздок, коли все було інакше. Їй захотілося запхати все гамузом в одну коробку, винести у двір і спалити. Чи віддати комусь – хай буде людям. Але вона не знала кому. А потім вирішила абстрагуватися. Байдуже, у чому вона проведе той час на Мілосі чи ще десь у маленькому раю. Байдуже, що лишиться тут, у квартирі. Адже навряд чи вона повернеться.

Під вечір Амалія припинила процес збирання речей, що перетворився на перебирання спогадів, і її потягло на вулицю, на свіже повітря, подивитися на людей, у яких усе в порядку. Може, в інших теж є негаразди, але вони навчилися не показувати це на людях? Власне, вона й сама нікому ні на що не скаржилася. Хіба що виглядала не надто веселою там, у кав’ярні, але ж і сліз не проливала перед чужими.

Згадка про кав’ярню відволікла її від думок про колишнє, жінка переодяглася в лляну сукню без рукавів, майже автоматично причесалася, підмалювала очі, пройшлася помадою по губах, а пудрою по щоках і носі.

«Та він же сліпий!» – прошурхотіло в голові.

«А до чого тут він?!» – пролунало у відповідь.

Вона збризнула себе парфумами, взула босоніжки, накинула легкий піджак із рукавом до ліктя, натягла мереживні рукавички і вийшла з квартири.

З площадки між п’ятим та шостим поверхами в кілька стрибків до неї наблизилася кицька і завмерла біля ніг, немов здивована. Немолода вже, не дуже вгодована, звичайна гладкошерста кішка. Триколірна. Кажуть, такі в хаті на щастя. Тварина підняла голову, зазирнула в очі. Не терлася об ноги, не просила їжі чи ласки. А коли Амалія нахилилася до неї, та позадкувала, повільно повернулася на свій оглядовий майданчик і байдуже вляглася в коробку з-під піци.