Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу


Іванцова Міла - Живі книги Живі книги

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Живі книги - Іванцова Міла - Страница 21


21
Изменить размер шрифта:

– Якщо ми й досі живі, то це не отрута. А навіть дуже навпаки. Чудесний натуральний букет… Який пробуджує лірично-романтичні почуття. Тож полийте своє морозиво, а мені таки краще в спеціальний посуд! – знову похитав келихом у повітрі Віктор.

Вони вийшли з кав’ярні разом і якийсь час блукали старим Подолом, неквапно розмовляли ні про що й дослухалися до того, як десь удалині знову гримів грім, попереджаючи про можливу грозу.

– Як гадаєте, буде злива? – спитав Віктор.

– Навряд. У мене перед грозою голова тріщить, а зараз нічого.

– А може, то на вас «медикамент» подіяв?

– Який медикамент?!

– Ожиновий! – засміявся чоловік. – Гомеопатичні дози алкоголю корисні для тендітних дамочок, чутливих до погоди!

– Думаєте? Може, й правда. Але ж якась дивна історія… Якщо людина хотіла поділитися нею, чому сама не прийшла? І ще цей подарунок…

– До речі, за правилами гри, ми винні невідомій особі по тістечку!

– Точно! А тому пану Юрію теж іще одне, адже слухали його удвох!

– Таки цікаву штуку вони придумали з цією акцією, правда? – взяв Амалію під руку Віктор. – Але ж це треба бути досить незайнятою людиною, щоб так активно «читати», а?

Вона знітилася й почала розглядати старовинну ліпнину на будинках. Віктор не став розпитувати про її спосіб життя. Та й сам не дуже хотів отримати зустрічні запитання.

Раптом здійнявся вітер, бруківкою закрутило пісок, папірці, зі старого каштана посипалися зів’ялі біло-рожеві квіточки, що завершили цвітіння, затріпотіло ще молоде листя на деревах. Важка темна хмара, яка рухалася від центру, знаскоку розпорола своє пузо об верхівку Андріївської церкви й швидко сповзла з верхнього міста на Поділ, поливаючи перехожих дощем.

– Ховаймося! – Амалія потягла Віктора за руку через дорогу у відкритий під’їзд будинку навпроти.

Вони стояли в напівтемряві під’їзду старовинного будинку, а на вулиці блимало і гриміло, гуділи сигналізації припаркованих неподалік автівок, торохкотіли по металевих водозливах рясні важкі краплі, дзюрчали ручаї, зливалися в потік, який нісся бруківкою похилої вулиці, і всі ці звуки створювали неповторну музику травневої грози, яку доповнював запаморочливий запах бузку, свіжовимитого молодого листя, озону та вогкої штукатурки.

Коли вони сховалися в під’їзді, Амалія подумала, що як для незрячого Віктор упорався з пробіжкою дуже вдало, хоч і тримав її за руку. А ще… він ніби «порушив дистанцію», проходячи разом із нею у двері – на якусь мить вони, мокрі й розпашілі від бігу, притислися один до одного, ніби пара в танці. А може, то їй просто здалося. Бо швидше за все було абсурдом. Після краху свого шлюбу вона не те що не шукала когось іншого, у неї навіть думок не виникало про можливість нових стосунків. Ні думок, ні потреби в тому. А підозрювати незрячого в зазіханнях на її тіло взагалі було нісенітницею.

Амалія труснула головою, як колись у дитинстві, і краплі з мокрого волосся розлетілися в усі боки. Віктор витер долонею щоку, але обличчя його було повернуте до відкритих дверей.

– Вибачте, – промовила жінка, – геть уся промокла, це ж треба – за пару хвилин! Та й ви теж…

– Не з цукру, не розтану! – махнув рукою Віктор, і жінка помітила, що його допоміжна паличка знову перетворилася на коротку трубку. – А вам би треба висушитися. Відчуваєте, який тут протяг?

Амалія озирнулася на кручені старовинні сходи зі сто разів пофарбованими кованими перилами, і на площадці між першим і другим поверхами побачила розбиту шибку.

Знизала плечима. Огледіла себе.

Мокра батистова блузка прилипла до тіла і відверто окреслювала його опуклості та вишукану білизну. Біла спідниця теж була мокра, а весь її низ – у плямах від брудної води. Амалія почепила сумочку на плече і провела обома руками по грудях згори вниз, вирівнюючи блузку. І раптом ніби відчула на собі погляд. Вона скоса глянула на мужчину. Той досі стояв біля дверей, але повернувшись обличчям всередину під’їзду. Вона намалювала умовний вектор його погляду – той проходив повз неї.

«Маячня!» – подумала жінка, осмикнула блузку та спідницю, поправила тонкий ремінець.

– Я можу викликати таксі, бо застудитеся, буде на моїй совісті одним гріхом більше, – промовив Віктор і повернув голову, ніби дослухаючись до ознак присутності тут жінки.

– Дякую. Слушна думка. Але не переймайтеся, я викличу сама.

– Гаразд. Вам куди?

– На крайню північ. Куренівка. А вам?

– Цікаво. Я думав, такі пані живуть десь на Ярославовому Валу.

Амалія здригнулася від несподіваного влучання в ціль. Адже їхня з Артуром квартира була на одній із прилеглих до «Ярвалу» вулиць.

– Було й таке… – неочікувано навіть для себе відповіла вона, здивувалася, навіщо це сказала, і швидко змінила напрямок діалогу: – А куди вам їхати?

– Мені в принципі теж у той бік – на Виноградар. Підкинете?

– Так! – коротко відказала, шукаючи в списку мобільного потрібний номер.

17

Амалія вийшла з машини першою. Хотіла розрахуватися з водієм, але Віктор не дозволив.

Злива вщухла, а може, то таксі виїхало з-під дощової хмари, евакуювавши цю пару із залитого весняною водою Подолу. Віктор не знайшов приводу подовжити спілкування, попрощався і поїхав далі, висадивши Амалію біля її під’їзду.

Машина невдовзі звернула ліворуч з основної дороги, вулиця пішла вгору, потім поворот праворуч, знову ліворуч – і за хвилину водій повідомив, що вони приїхали «під “Сільпо”» і що на Виноградарі знову сонце.

– Велике місто! – констатував таксист. – Буває, за день разів десять перескакую з однієї погоди в іншу і назад. Особливо в травні. Може, вам допомогти кудись дійти?

– Ні, дякую вам! Ось, прошу, – простягнув із заднього сидіння водієві гроші.

– Ваша решта! – поклав йому в долоню кілька купюр водій і попрощався.

Коли машина від’їхала, Віктор повернувся до сонця, зняв окуляри, міцно заплющив очі й підставив обличчя теплим променям. Десь неподалік верещали весняні горобці, розмовляли люди, що рухалися повз нього до супермаркету і назад, трохи далі гули машини, у повітрі відчувалася післядощова свіжість. Джинси, намочені несподіваною зливою, були й досі вологі, а сорочка вже майже висохла. Вертатися додому не хотілося, до того ж він раптом відчув спрагу. Енергійно потер очі долонями, знову прикрив їх темними окулярами й неквапом рушив до нещодавно встановленого шатра з логотипом розрекламованого пивзаводу.

Засинаючи того вечора, Віктор прокручував у голові свій день. До обіду ніщо не віщувало несподіванок. Але той раптовий «виклик» до кав’ярні його збентежив, як і неочікуване спільне читання якогось дивного оповідання від якоїсь дивної особи. Спочатку все скидалося на жарт, чи то над ним, чи над цією Амалією, але чортик із табакерки так і не вискочив, усе ішло як ішло, і вони дегустували те густе запашне вино, кількість якого аж ніяк не могла вдарити в голову, скільки там його було?! Але щось ніби затремтіло тоді у вухах, залоскотало так, що він ледве втримався, щоб не покрутити в одному, а потім у другому вусі мізинцем, перетерпів, бо ж це було незручно в компанії такої пані, та ще й за столом. А потім у ньому прокинулася якась поблажливість до всього цього непростого світу, а особливо до пані, яка старанно стримувала хвилювання, читаючи той містично-поетичний текст про вино і не тільки…

Згадував, як ішли вони Подолом навмання, розмовляли й вона інколи торкалася його ліктя, пориваючись, але не наважуючись допомогти. Аромат її парфумів був той самий, що його вперше відчув, коли розминувся з нею у дверях кав’ярні, і це його збуджувало й сердило одночасно.

Чоловік усміхнувся, спробував уявити, що думає про нього Амалія і чи думає взагалі. Вона така дивна. Ой, дивна… Але він і сам не надто ординарний… Хмикнув, згадавши «посилку від шанувальниці». Знову всміхнувся: бач, і йому дісталося від її популярності!