Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу


Іванцова Міла - Живі книги Живі книги

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Живі книги - Іванцова Міла - Страница 16


16
Изменить размер шрифта:

Амалії теж було що згадати, але вона вже втомилася від цього мазохізму й намагалася блокувати потік спогадів, що навалювався на неї то фільмом про колишнє, то спалахами слайдів, немовби вона переглядала альбом із фотознімками щасливих часів. Так було з нею трохи раніше. Але наразі вона, ніби бейсболістка, відбивала уявною биткою кожен слайд, що летів із лабіринтів пам’яті.

Оп-па! Відскочив у темряву кадр, де вони з Арту-ром, молоді й щасливі, стоять біля їхньої першої машини, ненового «Фіата», що чоловік його сам пригнав із Німеччини.

Оп-па! Закрутився й відстрибнув знімок із Кіпру, де вони, засмаглі й веселі, обіймаються коло яскраво-квітучих кущів.

Шарах! Відлетів у темряву кадр, де вона нахиляється, щоб зазирнути вниз із вежі старовинного замку в долині Луари, а Артур, сміючись, тягне її за футболку назад.

Бемс! Розлетівся на друзки кольоровий кадр, на якому вони затишно снідають круасанами з кавою на терасі паризької кав’ярні в дощовий, але теплий і ліричний недільний день.

Дзинь! Розсипався відбитий нею знімок, де вони обоє в яскравих масках гуляють на вируючому карнавалі у Венеції.

Амалія розмахнулася уявною биткою й завмерла. Здалеку наближався знімок, на якому її не було, тільки Артур із червоними щоками, сердитий і розгублений водночас, рішуче проголошував умови нового життя. Жінка завмерла й не відбила цього видіння, як інші. Примружилася й майже відчула, як штовхнуло щось межи очі, потім у груди, а у вухах загуло: «Тобі лишається машина, плюс куплю тобі однокімнатну квартиру й покладу на рахунок десять тисяч баксів. Згодься, не кожен чоловік залишає бездітній колишній дружині таку стартову базу для нового життя. Сподіваюся, не пропадеш».

Не розплющуючи очей, вона глибоко вдихнула нічне весняне повітря, у яке ще не влилися вихлопні гази, намацала в кишені пачку цигарок, витягла одну і взяла до рота. Запальнички не знайшла, але йти по неї на кухню не було сил. Вона опустилася в старе пошарпане крісло, яке лишилося тут від колишніх господарів, підібгала під себе ноги, закуталася в халат і завмерла. Сльози тихо спливали по її щоках, цигарка розмокла в губах, і тримати її далі було безглуздо. Жінка поклала сигарету на підвіконня, скрутилася калачиком на кріслі, з якого дотепер не вивітрився запах якоїсь кицьки, що колись, певне, полюбляла тут ніжитися, глибоко зітхнула і провалилася в сон.

Уві сні перед нею вилася кам’яниста доріжка в густому весняному гаю, десь вдалині між деревами кружляла містична гувернантка в капелюшку, яка вабила за собою в підземний тунель її Артура, а сліпий чоловік у темних окулярах тримав Амалію за руку й металевою паличкою, затиснутою в другій руці, відбивався від кажанів, які шурхотіли крилами просто перед обличчям і воркотіли, мов голуби.

Сонячний промінь торкнувся її щоки, і жінка відчула, що змерзла. Вона відкрила очі й побачила, що на перилах балкону справді топчуться й воркочуть голуби, час від часу розкриваючи крила й відштовхуючи грудьми конкурентів.

– Посміливішали, як не стало кішки? – втомлено промовила до них Амалія. – Зараз, зараз винесу вам хліба.

Вона випростала ноги, повела плечима й підвелася. Поки не високе міське сонце поглядало на неї в проміжок між двома будинками й обіцяло спекотний день. Ще один день її життя, який треба було чимось наповнювати.

На кухні Амалія подивилася на годинник, що блимав на панелі мікрохвильової пічки – була сьома ранку. Вона таки добряче змерзла на балконі уві сні. Задумалася: заварити чаю чи піти під гарячий душ? Механічно набрала з крану води в пластмасовий чайник і натиснула блакитну кнопку на ньому.

Зовсім недавно, але таки в іншому житті вона б і не подумала пити нефільтровану воду з київського водогону. Та ще й варити її в китайському пластмасовому чайнику! І пити дешевий чай із пакетиків, які мешкали в кухонній шафі разом із залишками припасів колишніх господарів.

Артур купив їй цю квартиру у людей, що виїхали з України назавжди й продали житло разом зі старими меблями та побутовою технікою, зробивши свій вирішальний крок із кількома валізами в руках. І ця квартира стала трампліном у нове життя і стартовим капіталом. Звичайна однокімнатна на п’ятому поверсі панельної дев’ятиповерхівки.

Амалія бачила господарів єдиний раз у нотаріуса, куди мусила прийти, щоб поставити підпис під угодою про купівлю-продаж. І пошуки квартири, і її переїзд сюди організував Артур, цілеспрямовано виконуючи прийняте рішення. А вона в ті дні ніби плавала в стані повної апатії, нездатна ні щось змінити, ні навіть усвідомити до кінця, що сталося. Вона й зараз не дуже вірила, що це відбулося з ними. Що це взагалі могло статися – цілком банальна історія із сучасної мильної опери, коли молода секретарка (перекладачка, асистентка, біс її знає, ким вона там була в його офісі!) арсеналом своїх принад закрутила голову її успішному чоловіку, зрештою завагітніла й поставила питання руба…

Чи то так стрімко все в них розвивалося, чи то Амалія була такою неуважною й упевненою в непохитності родини й Артурової відданості їй ще зі шкільних років, але чоловікове зізнання, резюмоване чітко розписаним планом подальшого життя та полюбовного розподілу майна, упало на голову жінки як грім серед ясного неба. Без сумніву, Артуру ця розмова теж далася нелегко, можливо, він би хотів, щоб вона спершу щось запідозрила й сама вивела його на зізнання та домагалася відповіді, як жити далі, але… Але вона дійсно й припустити не могла, що після стількох років їхні стежки розійдуться. «Всєм спасіба, всє свабодни!» – як то кажуть…

Що ж… Напевне, буває й гірше. Вона таки має дах над головою, машину, хоч і побиту деревом, і навіть «стартовий капітал»… Не має лишень, для чого і для кого жити.

Усе це вкотре крутилося в голові жінки, поки вона стояла під струменями гарячої води й відігрівала змерзле тіло. Але не знала, як відігріти душу. Просто проживала свої дні.

Вийшла з ванної. Помацала рукою теплий чайник. Їсти-пити не хотілося, натомість у розігрітому тілі з’явилася не вранішня втома. Жінка повернулася до кімнати, зачинила балконні двері, щоб відмежуватися від шумів міста, яке прокинулося до звичного свого життя, прикрила портьєрами вікно, заховалася під ковдру, згорнулася калачиком і заснула. Остання її думка була про те, що напередодні просила книжницю Віру домовитися на чотирнадцяту про зустріч з однією Книгою, що обіцяла повідати якісь чоловічо-жіночі історії…

13

– Я розповім вам історію про ревнощі. Ви не проти? – спитала трохи старша за Амалію жінка, навіть чимось на неї схожа, хіба що в ній відчувалося більше енергії й цікавості до життя.

Поки Людмила читала в меню пропозицію десертів, Амалія роздивлялася її, ніби справді крутила в руках нову книгу, вгадуючи, що там, під палітуркою. Читачку трохи збентежив анонс «про ревнощі», але ж вона сама свідомо обрала Книгу з цими чоловічо-жіночими історіями, невже сподівалася, що розповідь не зачепить її особисте? А може, і спеціально несвідомо «наривалася», шукала щось подібне, «поколупати рану» й переконатися: вона не перша втрапила в таку халепу, чи сподівалася знайти відповіді на власні запитання?

– Таки оберу «Наполеон»! Хоча калорій у ньому, мабуть… Але ж сама точно його вже не пектиму, а інколи хочеться відчути «смак минулого», у вас таке буває? – усміхнулася жінка Амалії, але та знітилася і знизала плечима, бо той «смак» не полишав її ні вдень, ні вночі.

Книжниця Віра пішла по замовлене, а Людмила глянула через перила на нижчий ярус і заговорила:

– Це цікава акція. Не знаю, що спонукало вас записатися в Читачі, адже кожному є про що розповісти. Хоча… я навіть сама міркую, чи не вписатися мені в обидві картотеки. У вас тут не було прецедентів такого роздвоєння? – зазирнула вона в очі Амалії, але та не відповіла, а знову непевно знизала плечима.

– До речі, я саме й хотіла розповісти вам про роздвоєння, – усміхнулася жінка. – Дівчата мені проговорилися про ваш фах. Я інколи думаю: от якби я вміла писати! Господи, скільки сюжетів навколо! Але хто вже на що вчився. Я звичайний економіст, маю справу з цифрами, чужими грошима, звітами, перевірками і теде. Але хіба мало історій трапляється з людиною за сорок із гаком років?! Розповім вам дещо, може, знадобиться для якогось роману.