Гра в паралельне читання - Іванцова Міла - Страница 22

Подруга мовчала, дивлячись на вогонь свічки.

– І що далі? Перетворитися на просто бабцю без віку і статі, якій тільки й лишилося буркотіти та скаржитися? Але ж я – жінка! Я хочу, щоб мене кохали, і сама я теж можу кохати! Коли я пережила цю втрату, почала придивлятися до людей, – у мене ніби інший погляд з’явився, інший інтерес – вивчати чоловіків… Ой, яких лишень дурних випадків зі мною не траплялося! Але ж я достеменно знаю, що можу зробити чоловіка щасливим! У мені стільки… всього стільки, чого і в молодості не було! Та й не буває цього в молодості. Але знаєш, дивні вони якісь, м’яко кажучи. Якби не мій змалку веселий характер, то вже можна б ридати від результатів моїх досліджень. А порожнеча залишається, незатребуваність… Навіть образливо. Ніби я якась не така, непотріб якийсь. Але ж ніхто і не придивився як слід!

Друга жінка піднялася, підставила черговій краплі з крану недопалок, той ображено зашипів й опинився в смітнику. Жінка зітхнула.

– Давай я тобі притчу розповім, чула колись, ось згадалося.

– Давай! – усміхнулася перша, всілася зручніше, обіперлася спиною об стіну, склала руки на коліна, її брови по-дитячому злетіли вгору, чекаючи на щось цікаве.

Казкарка стала обличчям до вікна і, дивлячись, як десь далеко внизу носяться вечірніми вулицями жучки-автівки, почала:

– Двоє молодих англійців, Гаррі та Джон, вирушили у світи шукати собі наречених. Вони пливли кораблем, зупинялися біля різних прекрасних берегів, милувалися природою, вели довгі бесіди і придивлялися до місцевих дівчат. Часу та грошей було вдосталь для навколосвітньої подорожі.

Незабаром вони потрапили на острів із дивовижною природою. Ходили, милувалися, як раптом Гаррі завмер, мов зачарований…

– Яка дівчина! – простогнав він, побачивши біля колодязя молодих туземок.

– Котра з них? – Джон не бачив нічого особливого в жодній.

– Он та, з розмальованим глечиком, – милуючись, відповів Гаррі.

Наступного дня Гаррі кудись пішов, а коли повернувся, повідомив товаришу, що визначився зі своєю подальшою долею і вирішив залишитися на цьому острові. Ніякі аргументи Джона не змогли його переконати.

Обраниця виявилася однією з доньок вождя. Гаррі прийшов до правителя, розповів йому про своє почуття, про бажання одружитися з цією єдиною і неповторною дівчиною, про готовність виконати всі умови вождя і дотриматися місцевих традицій.

Треба сказати, що вождь був дуже чесною людиною. Він не бачив нічого особливого у своїй доньці і трохи збентежився. Він підвів Гаррі до вікна і вказав на дівчат, що гуляли у дворі.

– Вибач, чужоземцю, але яку саме з моїх доньок ти хотів би взяти собі за дружину? – уточнив він, щоб не помилитися.

– Он ту, найпрекраснішу дівчину у світі, у блакитній сукні з квіткою в руці, – відповів Гаррі.

Вождь здивувався і розповів про старовинний обряд викупу нареченої.

– За найпрекраснішу, найбездоганнішу дівчину на нашому острові наречений дає дев’ять корів як викуп. Розуміючи, що моя донька не така, я призначаю тобі шість корів, приводь і забирай її собі за дружину. Відгуляємо весілля, я вам подарую будинок, і живіть собі щасливо! – сказав вождь.

– Ви не зрозуміли, сер! Ця дівчина – найкраща з усіх на світі! Я даю вам за неї дванадцять корів і беру її за дружину!

Вождь був дуже порядною людиною і довго намагався пояснити дивному англійцю, що той явно переплачує, але Гаррі був невблаганним. Вождю довелося змиритися.

Обряд відбувся, як заведено, дванадцять корів зайняли почесне місце на лузі серед корів вождя, а Гаррі зажив щасливо з молодою дружиною. Джон після весілля друга вирушив далі сам.

Минув час. Повертаючись із навколосвітньої подорожі все ще неодруженим, Джон заїхав на цей острів, щоб побачити на власні очі, як ідуть справи у його товариша, і, якщо потрібно, забрати його назад до Лондона. Помітивши багато змін на краще, він вирішив прогулятися островом, а заразом дізнатися, де живуть Гаррі з дружиною.

На центральній площі він побачив дітей, з якими розмовляла неймовірної краси дівчина. Стан її був струнким, очі сяяли спокійним щастям та впевненістю, рухи заворожували жіночною грацією. Вона розмовляла з дітьми і щось їм пояснювала. Джон рушив до неї, щоб неодмінно познайомитися. Багатьох дівчат зустрічав він за час подорожі, деякі навіть подобалися йому, але він не міг зробити вибір, адже подорож іще не завершено – раптом далі він знайде ще кращу? Так і рухався він уперед, а мета тікала від нього, мов лінія горизонту.

Раптом дівчина підняла руку і поправила волосся. На пальці у сонячних променях сяйнула обручка… Джон завмер, рвучко розвернувся і покрокував у протилежний бік.

Спитавши в місцевого старця, де мешкає англієць, котрий одружився з донькою вождя, Джон рушив у вказаному напрямку. Гаррі зустрів його щирими обіймами і виглядав цілком задоволеним.

«Що ж, виходить, бідака щасливий зі своєю простенькою дружиною», – подумав Джон.

Він розповідав Гаррі про різні країни, які приятель так і не побачив, про чудових дівчат, із якими йому довелося познайомитися. Чимало вражень було у Джона. Друзі сиділи в затишному добротному будинку, їли фрукти, пили місцевий напій із кокосового молока та вели розмови.

Раптом до кімнати ввійшла та сама дівчина, яка так вразила Джона. Вона приязно всміхнулася гостеві, привіталася і спитала, чи не бажає він чого-небудь поїсти та відпочити з дороги. Трималася вона просто, природно, але випромінювала ту саму енергію, яка так вразила Джона. Той здивовано подивився на Гаррі.

– Джон, що це ти так здивувався? Хіба ти не пам’ятаєш мою дружину?

– Це твоя дружина?! – не стримався Джон. – Вибач, Гаррі, це твоя друга дружина?! – перепитав він, не вірячи своїм очам.

– Та ні! Це вона і є, моя єдина і кохана дружинонька, найкраща у світі! Та ти ж її бачив, коли ми з тобою лише втрапили на цей острів! – відповів Гаррі.

Джон дивився на них обох, не розуміючи, як із сіренькою нареченою могли трапитися такі метаморфози.

І тут дружина Гаррі, всміхаючись, сказала Джону:

– Так, це правда, я була зовсім звичайною, нічим не особливою дівчиною. Як усі. Але Гаррі зміг побачити в мені щось, помітне лише йому, і полюбити мене щиро, всією душею. Він віддав батькові за мене дванадцять корів! Такого не траплялося ніколи і ні з ким на нашому острові! Що мені залишалося? Я просто мусила стати найкращою, найрозумнішою, найкрасивішою, най-най… На всі дванадцять!

Світлячки-автівки продовжували метушитися вулицями, тихо гула витяжка і падали краплі з крану. Але свічка чомусь погасла.

Помовчали.

– Ну, зрозуміло. От я і ходжу зі своєю дюжиною корів і все намагаюся прилаштувати їх комусь, а натомість отримати «об’єкт кохання». Але нікому не потрібні ні корови мої, ні кохання…

Приятелька від несподіваної гіркоти в словах подруги озирнулася, підняла брови, відкрила рот, але так і не змогла нічого відповісти, а просто розвела руками. Правда, у темряві цього ніхто не помітив.

– А чого це ви тут сидите без світла? – голос, що пролунав із коридору, змусив жінок здригнутися. Господиня смикнула за ланцюжок бра над обіднім столом, і подруги побачили пухнастого кота, який неквапно заходив до кухні. Він підійшов до своєї тарілки, понюхав її порожнечу, сів і промовив до жінок:

– Нічого, що підслухав вашу казочку? Sorry! Не хотів перебивати. Прикольна історія. Можна навіть написати таку п’єсу: дві подруги, два різні характери. Одна романтична, типу в пошуках гармонії, а друга – прагматик. Одна все літає, а друга її на землю опускає…