Гра в паралельне читання - Іванцова Міла - Страница 15

Марину не переобтяжували чужі одкровення, хоч траплялися нерідко. Вони додавали їй розуміння життя, були ґрунтом для довгих роздумів і власних висновків. Але давати поради жінка завжди побоювалася, навіть коли їх просили. Чи то не вважала, що має право, чи не хотіла бути винною.

Що в нього не так? Виглядає на п’ять із плюсом. Постава, м’язи, зачіска, вдягнений недешево і зі смаком, в купе на вішалці – пристойний діловий костюм, на столі – шкіряна барсетка, нової моделі мобільний. Мабуть, десь там є родина, діти… Усе вкладається в схему стабільності та достатку. Але щось, якась дрібничка, помічена Мариною, випадала з логічного портрету. Яка саме? На «кота», як називала шукачів інтимних пригод, не подібний. Схоже, у родині все добре, нічого не шукає. Що ж не так? Очі розумні, вдумливі, але сумні. А може, втомилася людина? У самої які очі після відрядження?

Відчинилися двері. Турботливий «Карлсон» промовив:

– Ваша дівчина вже спить. А в тамбурі чай пити – це збочення! Ідіть до мене в купе провідників. Я вам там поставив. А я піду вздрімну за стінкою. Тіко пляшки з алкоголем, що у мене під полицею, пораховані, мадамочко!

– Ну, не задушити вас красиво?! – вибухнула в раніше обраній манері Марина. – Які пляшки?! Я ж за кермом! А за пропозицію дякуємо. Чаю вип’ємо і спати підемо.

Уперше в житті Марина сиділа біля вікна в купе провідників. Антон влаштувався поруч. На столику – дві склянки чаю в підстаканниках. У кожному по пакетику із заваркою, дві ниточки з бирками звисають назовні. Чудне маленьке помешкання з однією спальною полицею, підвісною шафкою для посуду, з якимись коробками під ногами. Дивно потрапити всередину того, що бачив раніше лише ззовні. А це чиєсь життя. На столику стояв дешевий пластмасовий будильник. Стрілки дружно дивилися вгору, притиснувшись одна до одної.

– Мої вже сплять, мабуть, – сказала Марина, – хотіла подзвонити з дороги, та гроші на рахунку закінчилися.

– Я можу принести свій мобільний, спробуємо, якщо хочете, – сказав Антон.

– Та ні, не будемо їх лякати, мабуть, уже сплять. Завтра наобіймаємося. Два дні не бачилися, уже скучила. Звикли ми завжди разом. Не часто їду з міста, щоразу хвилююся.

– А я намагаюся не хвилюватись, переконую себе, що все там буде добре. Адже від моїх думок все одно нічого не зміниться.

– Чоловіки влаштовані трохи інакше, – всміхнулася Марина, – і потім у них є тили, котрі відповідають за внутрішню стабільність.

Марина підтягла ближче склянку, висипала туди цукор із пакетика, тихенько помішала ложечкою. Антон не відповів, сидів, задумливо дивлячись на стрілки. Потім простягнув руку і взяв будильник. Було п’ять хвилин після опівночі. Він перевів годинник на десять хвилин назад і поставив його на місце. Марина помітила вздовж внутрішнього боку його лівої руки вище зап’ястка довгий шрам – не свіжий, але явно не надто давній.

– У мене рік тому померла дружина, – сказав він хриплувато.

Марину ніби перевернуло на каруселях догори ногами і знову поставило на місце. Намальована її уявою гармонійна картинка про життя цього хлопця раптом попливла і розмазалася.

– Я вирішив поїхати до Америки. У мене там двоюрідний брат із родиною. Усі формальності вже виконано. Це остання поїздка до посольства. Вирішу попутно з квитками – і все. За два тижні буду вже там. Із дітьми.

Він наче і не чекав відповіді. Просто такий переломний момент у житті, треба підбивати підсумки. І бути чесним із собою. Але безглуздо розповідати собі самому про себе ж. А так легше.

Марина мовчки дивилася на Антона, трохи схиливши голову набік. Між її бровами з’явилася вертикальна зморшка, яка зазвичай її засмучувала. Так дивляться люди, коли розуміють, що їм кажуть щось дуже важливе, але чи то не знаючи чужинської мови, чи ще не дуже чітко сприймаючи співрозмовника, вони намагаються отримати якомога більше несловесної інформації.

– Вона два роки хворіла. Відтоді, як народила молодшого. Ми навіть не одразу зрозуміли, що трапилося. А тепер я і не знаю, що було страшнішим – два роки боротьби з нею за неї чи цей останній рік порожнечі та боротьби за нас…

– Можете палити, – сказала Марина, побачивши, що Антон крутить у руках пачку цигарок.

– Знаєте, я раніше не палив. Навіть коли служив у спецназі. І потім, коли був у Французькому іноземному легіоні, де й воювати доводилося. Я рано одружився, одразу після армії. Ми навчалися в одній школі. А як повернувся, побачив, якою вона стала, нічого не міг із собою вдіяти. І затягнув її до рагсу, щоб ніхто не перехопив.

Він закурив, знову взяв будильник. П’ять хвилин після опівночі. Знову перевів на десять хвилин назад і став дивитися на секундну стрілку. Коли та зробила коло, поставив будильник на місце і продовжив:

– Жили ми класно. Усі заздрили. Коли народився старший, я працював добу через дві в охороні однієї крутої фірми, але вступив до інституту на заочний. Сам хотів, і батьки так націлювали – обоє викладачі. Не думав я все життя чуже добро охороняти. Але свого поки що було надто мало. А вічно копійки рахувати не хотів, надивився я на це. І тут випала нагода правдою-неправдою завербуватися в той Іноземний легіон. Обіцяли пристойні гроші, плюс іще раз перевірити, чого ти вартий, та й світ подивитися… Це був шанс не загубитися в провінції, зробити перший крок. Правда, і ризик був великий. Дружина відмовляла, боялася за мене, але я так вирішив. Батьки позітхали, але теж змирилися й обіцяли допомогти родині, поки мене не буде. Усе одно мене не відмовити – як вирішив, так і зроблю. Що вже там було далі – окрема історія. Всяке бачив.

Я повернувся через два роки – лишень дослужився до капрала, як був поранений і став перед вибором. Думав спершу про французьке громадянство після необхідної вислуги, але вирішив повернутися. Сумував дуже. Приїхав живим, мав трохи грошей на рахунку. Чого ще? Господи, які ми тоді були щасливі утрьох! Розкрутив помалу свій бізнес, купив машину, квартиру. Місто наше, звісно, не столиця, але люди з головою і тут можуть дечого досягти. Інститут так і не закінчив, не до того вже було. Син підростав, дружина все красивішою ставала. Була для нас феєю домашнього затишку. Правда, хотіла ще доньку, для себе, як вона казала.

– Так, доньки – це добре, – сказала Марина, щоб заповнити паузу.

– Коли старшому було майже п’ять, у нас народився другий син. Гарненький, здоровий хлопчик, схожий на неї. Що ж, нехай буде хлопчик – вирішили ми всі. Може, колись іще з’явиться і дівчинка. І дружина ніби не засмутилася, хвалилася нам у віконце ще з пологового будинку, слала чудові записочки. Але коли повернулася додому, почали відбуватися дивні речі. Вона перестала визнавати старшого сина. Це було жахливо. Спочатку мені здавалося, що затягнувся якийсь недоречний жарт. Але час показав явне відхилення. Старший її дуже дратував своїми запитаннями і навіть своєю присутністю. Дружина ставилася до рідної дитини, як до чужої, зайвої і навіть небезпечної для немовляти. Дитина була шокована. Я теж. Дивно, що в присутності чужих людей, які приходили привітати з новонародженим, вона поводилася цілком нормально, на старшого просто не звертала уваги, але без чужих очей ставала навіть агресивною. На мої запитання відповідала так: «У мене не було раніше дітей. Я не знаю, звідки ти привіз цього дармоїда! Нехай і близько не підходить до мого синочка! Досить і того, що живе з нами в одному будинку!»

– Господи… – прошепотіла Марина. – Я чула, що в жінок буває післяпологовий стрес, вони навіть інколи відмовляються годувати новонароджених, нервують, плачуть, але щоб так…

– Її стан то покращувався, то погіршувався. Особливо вимотували нас дні, коли місяць бував уповні. Лікарі сказали, що це шизофренія. Не найтяжча з форм. Агресивність на словах – це ж не фізична… Возили до бабок. Ті шепотіли, викочували яйцем, лікарі призначали транквілізатори… Інколи ми навіть ходили в гості. При чужих вона поводилася нормально, певні її фрази сприймалися як екстравагантний гумор…