Заплакана Європа - Доляк Наталка - Страница 65

– Поїдемо до бабусі Іринки та дідуся Олега? – затамовує подих, боячись негативної відповіді. Як тоді буде себе поводити? Волокти дитину, що кричатиме-пручатиметься, дасть їй снодійного? Залякає? Що робитиме?

– Бабушка Іринка, дідушка Іринка, – задоволено виспівує дитя й починає зносити до ніг матері свої речі – великого зайчика, що з ним завжди спить, олівці, пластилін, шапку, тоді суконьки-кофтинки. Людочка не стримує радості. Вони разом поспіхом збирають валізу. Люда уявляє, що, вийшовши з дому з багажем й побачивши по дорозі Миколу, який, приміром, вирішив повернутися, наражатиметься на провал.

– Ми не будемо все це брати, – пояснила донечці. – Там усе є.

– Ура! – закричала Женечка й застрибала на одній ніжці. Тоді побігла до дверей, аби взутися та вдягтися, і вже звідти запитала благально: – Зайчика можна?

– Зайчика можна, – сказала Жужа. Вдяглася й собі. Перекинула через плече рюкзак із документами та квитками, запхала декілька дитячих кофтинок й, виходячи, попросила доньку почекати.

«Ми поїхали додому», – написала на маленькому жовтому папірцеві, який приклеїла до стіни.

Поки йшла вулицею до автобусної зупинки, здавалося, з-за рогу цього будинку вийде зараз він, запитає куди, а Женя скаже. Ні, з-за цього не вийшов. Ось, з-за того магазину обов’язково намалюється. Ні! Очікуючи автобус, чула його окрик: «Люсю!», стрімголов озиралася… Ні, здалося. «Боже, – думала, – чому так довго немає потрібного буса?»

– Це нічого, що ми не взяли з собою тата? – запитала Жужа, коли вони прямували до Гатвіку на другому поверсі даблдекера.

– Він не хоче, – сказала по-дорослому дитина й зазирнула в очі матері.

– А ти хочеш? – затамувала подих Люся.

– Вері! – випалила дитина й обняла жінку.

– І я дуже.

Люся засміялася так, що англійці, що їхали поруч, знервовано озирнулися на неї.

Годинник показував першу годину. Літак мав вилетіти о пів на четверту, реєстрація почнеться десь о другій. Тобто у Люсі ще година вільного часу. Вона взялася аритмічно тинятися величезним простором аеропорту, ховаючись від людей, бо в кожному перехожому їй ввижався Микола, який, на її глибоке переконання, вже прийшов додому, попри те, що мав би це зробити лише ввечері, побачив цидулку й подався відразу в Гатвік. Хоча звідки б він знав, що вона вилітає, а не, наприклад, їде автобусом, і якщо вилітає, то обов’язково з Гатвіку, а не з Хітроу.

– Мамо, давай посидимо, – просила Женя.

– Ні, краще ходитимемо, – відказувала й, озираючись, вела дитину бутиками, не заради шопінгу, а шукаючи там притулку.

З гучномовців лунали оголошення. Щонайменше тричі Людочці здавалося, що виголошують її прізвище. Потім, прислухавшись, розуміла, що це хвороблива уява збурює нервові фантазійні сплески. Нарешті оголосили реєстрацію на київський рейс. На пункті паспортного контролю офіцер довго вивчав паспорт українки, вдивлявся в дитину та в неї саму, перегортав сторінки, тоді кудись дзвонив і врешті-решт пропустив бідолашних через турнікет. Люся до останнього не йняла віри, що вона невдовзі буде вдома. Дивилася на Женю, і їй хотілося так ревти, як не ревіла ще ніколи, й знала, що не ревітиме більше в житті. Вони ще довго сиділи в залі очікування, аж поки їх, разом із іншими пасажирами, яким кортіло за три з гаком години приземлитися в Києві, запросили до салону авіалайнера.

– Пристебніть ремені безпеки! – рідною мовою прозвучало з уст найприємнішої стюардеси в світі. Через якийсь час вона підійшла до Людочки зі стандартним запитанням:

– Щось питимете?

– Усе! – відповіла Люся.

У Борисполі українські служби різного штибу кільканадцять разів перетрушували невелику кількість Люсиного багажу. Саме це й видалося прикордонникам дивним, паспортний контроль також запідозрив у Людочці шпигунку. Але жінчин пофігізм щодо всього, що тепер навколо неї коїлося, примусив прискіпливих охоронців вітчизняних кордонів випустити матір і дочку до зали очікування за розсувні автоматичні двері. Лише вони відчинилися, Жужа врізалася очима в заплакані мамині зіниці, поруч стояв тато, він тримав Ірину Романівну за плечі, мабуть, для того, аби та не впала. Попри те, що Люся дивилася прямо на матусю, та її не помічала. Ковзала розсіяно поглядом по залу, так само чинив і тато. «Вони вже втратили надію мене побачити», – подумала дочка, нахилилася до Женечки й промовила:

– Дивись, он дідусь Олег і бабуся Іра, – вказала на пару, яка була від них на відстані п’ятдесяти кроків.

Дитя верескнуло, помчало назустріч знервованим батькам Люсі, розставивши руки, закричало:

– Бабуся Іра, дідуся Іра!

На крик старші Жужелиці рвучко метельнули головами й побачили онуку, а далі й дочку. Схопилися з місця, полетіли назустріч…

– Ми нічого не зрозуміли, – почала крізь сльози мама.

– Думали, це якийсь жарт, коли ти вчора подзвонила, – додав тато.

– Думали, ти без Женьки приїдеш, – обнімаючи малу, сміючись і плачучи одночасно, шепотіла Ірина Романівна.

– Слава Богу! Слава Богу! – повторював тато.

Він з усіх сил стримувався, аби не заплакати, про ступінь його знервованості говорили кутики губ, які, коли він щось казав, загиналися донизу. Вони всі, крім Женьки, довго не могли опанувати себе. Вмостилися на сидіння в залі очікування, почали наввипередки розповідати й, лише коли Женя осідлала величезного чорного пуделя одного з пасажирів, згадали, що їм потрібно їхати електричкою чи поїздом додому.

– Стоп іт! – гукнула Люда до Жені, спиняючи її хуліганські витівки.

– Стопік! – повторила за нею Ірина Романівна й зиркнула на дочку. Та усміхнулася й підморгнула, мовляв, правильно.

– Вона зовсім не розуміє української? – запитав тато, йдучи до автобуса, який мав відвезти їх до залізничного вокзалу.

– Ні бельмеса! – проспівала Людочка нарозтяж. Тепер відчула сп’яніння. А до цього моменту випитий у літаку алкоголь зовсім не діяв.

Їхали в напівтемному неопалюваному потязі до обласного центру. Стукотіли колеса, Женя, трохи налякавшись нової обстановки, стиха плакала.

– А що, як їй у нас не сподобається? – боявся тато, натякаючи, що дитя ось уже зараз починає вередувати.

– Вона просто зморилася.

– Ай донт лайк зіс, – казала Женька й штовхнула ніжкою бабусю.

– Стопік! – суворо звернулася до неї Ірина Романівна, а потім усміхнулася й ласкаво погладила по голівці. Мала перелізла з маминих рук до бабусі й одразу заспокоїлася, притихла, а згодом і заснула.

Додому дісталися вночі. Людочка поклала Женю на своє дівоче ліжко-диван. Сама згодом лягла поруч. Не могла заснути, дивилася на дочку, думала про майбутнє. У сусідній кімнаті уже годину деренчав телефон. Він верещав набридливим зумером на всю квартиру, як тільки ці четверо зайшли до оселі. Людочка підскочила до слухавки, з якої навіть на відстані чулися погрози Миколи, брудна лайка, крики. Поклала тоді слухавку й прикрутила звук дзвоника. Але він усе деренчав і деренчав, передаючи оголений нерв Колі, який залишився в інших світах.

Женя також не спала, але не виказувала цього. Лежала тихенько, принишкнувши, водила розплющеними очима, обдивляючись у темряві кімнату, притискалася до матері, міцно обнімала її за шию.

Уранці, щойно зійшло сонце, дівчинка зірвалася з ліжка, подріботіла по всій квартирі, відчиняючи двері в інші кімнати, радісно вигукуючи:

– Mamy, there is no monsters here![12]