Заплакана Європа - Доляк Наталка - Страница 48

Цього дня їй невідступно крутилося в голові слово «Батьківщина», почувалася піднесеною та знервованою одночасно, всміхалася, зовсім не контролюючи цього. Обнімала й цілувала донечку більше, ніж завжди. Під вечір, коли вони з чоловіком зазвичай починали сваритися, Люда всадовила Миколу до столу, сама вклалася навпроти й вимовила голосом, який не впізнала:

– Я тобі зраджую.

Він мовчав.

– Не важливо з ким. Але факт такий є.

Він мовчав, дер вказівним пальцем задирку на великому.

– Я тебе не кохаю. Здається, не кохала ніколи.

Микола зиркнув на стелю.

– І його не кохаю.

Чоловік простягнув до Людочки руки, намагаючись обняти.

Жінка відсторонила його.

– Я забуду, – сказав напрочуд ніжно. – Ми почнемо все спочатку… У іншій країні. Ти мене покохаєш. Я все зроблю для цього.

Жужа подивилася на чоловіка і не змогла знайти жодної зачіпки, аби пристати на заманливу пропозицію.

– Ні! – відмовила різко. – Я їду додому. З Женею. Якщо ти хочеш – їдь також. Але я з тобою не житиму.

Микола несподівано стрімко зірвався з місця й помчав до ванної кімнати. На ходу підхопив Женю. Не встигла Люся підвестися, як він з’явився перед нею, тримаючи в одній руці розкладені ножиці й погрожуючи перерізати собі вени. Вимагав у дружини забрати свої слова назад. Людочка бачила, як перелякалася дочка, що сиділа на татових руках й дивилася на ножиці. Мати потяглася до дитини. Микола відштовхнув її ногою та заволав на все горло:

– Зараз Джейн побачить, що її мама зробила з татом, – звертаючись до Жені, додавав: – Дивись, це твоя мама вбиває мене.

Дитя плакало, Люся благала чоловіка припинити божевілля, а він ставив свої умови, тримаючи ножиці біля зап’ястка.

– Ти не відбереш у мене Джейн. Клянись, що не відбереш, – вимагав та натискав на лезо ножиць. – Присягайся! – кричав знавісніло.

Люся відчула, що от-от знепритомніє. Усі сили віддала на зізнання у невірності й тепер не мала бажання й змоги боротися. Тихо промовила:

– Я ніколи не відберу Женю.

Микола, важко дихаючи, опустив ножиці. Дитину, яка просилася до матері, міцно затис у обіймах:

– Мама тебе кидає, Джейн. Вона хоче до себе додому. До своєї мамці й тата. А ти будеш зі мною. Татко тебе ніколи не зрадить, – прорік показово-лірично.

Бідна дівчинка хотіла, щоб її заспокоїли, обвила татусеву шию маленькими ручками й притулилася до нього щічкою.

– А тепер можеш їхати куди хочеш, – зрадів доччиному жесту. – Я тебе відпускаю. Я й сам тебе не надто любив. Подивися на себе. Чи тебе можна любити? Ти жалюгідна, – Микола мстився, знав, що виграв двобій. Переконання перетворило його на ще більш безжального зухвальця. – Я завжди думав, що перший зраджу. Адже ти ніяка в ліжку. Розумієш, ніяка! – прошипів.

– Дай мені дитину, – попросила.

– Вона не хоче до тебе йти, – відказав.

– Нам однаково дадуть відмову, – Людочка розповіла Миколі про розмову з поліцейським, не згадуючи, за що її туди доставили.

Чоловік опанував себе, заспокоївся, взяв Людочку за руки й мовив по-домашньому тихо:

– Слухай, Люсь. Дійсно, нас же депортують не сьогодні – завтра. Давай щось вирішувати, щоб не доходити до такого, – чоловік мав на увазі сварку, яка ледь не закінчилася самогубством. – Дивись, ми не можемо жити разом. Так? – Люся довірливо кивала головою. – Ти поїдеш. А ми з Джейн іще побудемо тут, скільки нам зосталося, місяць-два. Гроші заберемо, – вимушено посміхнувся. – Ти охолонеш, я охолону. Нам потрібно побути на відстані одне від одного. Ти ж так хочеш додому.

– Понад усе, – сказала Люся й схаменулася, коли Коля поцілував дочку.

«Виходить, додому я хочу більше, ніж бути з власною дитиною», – подумала.

– То що ж ми мудруємо? – звеселів. – Їдь! А ми приїдемо згодом. Ти відживеш, оклигаєш, захочеш мене покохати знову, – говорив підозріло солодко, але Люда чіплялася лише за одну думку – скоро вона може опинитися на своїй вулиці. – Але обіцяй, що поїдеш, а не залишишся з цим, Карлосом.

Людочка стрепенулася.

– Ти знаєш, що це Карлос? – запитала стривожено.

– Донесли добрі люди, – відповів. – Обіцяй, що поїдеш. Сама, без Джейн. Тоді я у свою чергу обіцятиму, що повернуся додому й ми розлучимося, як інтелігентні люди.

Людочку це влаштовувало, перспектива побути якийсь час вдалині від чоловіка, який остогид, неймовірно тішила…

Вранці пішла до відділку й попросила, аби її відіслали додому. Одну. Без дитини. Написала заяву, що батько обіцяє привезти Женю до неї, як тільки отримає повідомлення про депортацію. У випадку, коли біженець власноруч заявляв про бажання повернутися на рідні землі, департамент давав відповідь протягом доби. Найвірогідніше, така швидкість зумовлювалася побоюванням, аби потенційний зазіхач на капіталістичне добро не встиг отямитися і передумати.

Її забрали на світанку. Люся, стримуючи тремоло, вдивлялася в Женечку, яка, запідозривши щось недобре, голосно плакала й кликала маму, простягаючи до неї рученята. Микола втримував малу біля себе на ліжку. Аби не дратувати чоловіка й не шокувати дитину, відмовилася від довгих прощань. Прихопила два лантухи з нажитим на чужині крамом – поліетиленові мішки, розраховані на шістдесят літрів сміття. Микола делікатно примусив Людочку тарабанити додому подарунки його батькам та сестрі. Грошей не видав, хоч як просила бодай якийсь відсоток заощаджених коштів. Сказав, що тендітній жінці везти в дику країну валюту небезпечно. Запропонував залишити усі зібрані кошти при собі, мовляв, сам згодом привезе, й тоді подружжя розділить скарби по-чесному.

Жужу супроводили до вагона електропоїзда. Лише тут втулили до рук паспорт. Жужа розгорнула його й побачила на своїй фінській візі величезний штамп, що сповіщав про її депортацію. На верхню поличку жінка закинула чималий багаж. Соромилася, бо на сміттєві лантухи прискіпливо-здивовано дивилися фіни, які їхали поруч. Коли потяг рушив, почала думати про домівку. Їй запахло весною й теплом, попри те, що надворі ще сніжило. «За місяць Жені два, – думала. – Буде святкувати вдома, з бабусею та дідусем. Швидше б…» – Людочка поринула у марево.

Ввижалися картини ідеального життя. Вона так давно не бачила рідного міста, що ніяк не могла уявити його без антуражу, властивого фінським містечкам. Ось Люся бачить, як біжить із дочкою по набережній, а всюди чисто-чисто, вода у річці прозора, аж блакитна. Поряд ідуть мама й тато, одягнені за останньою європейською модою. Люди зустрічаються їм на шляху привітні й усміхнені, кидають заздрісні погляди на Люсю й на її сім’ю, радісно кажуть:

– Яка щаслива родина!

Людочка повторює цю фразу за ними.

– Так, ми щаслива родина.

– Паспорт! – кажуть перехожі трохи засуворо, як для таких усміхнених осіб.

Людочка думає, що щось не так зрозуміла, й прислухається.

– Паспорт! – знову чується, і хтось трусить її за плече.

Жінка відкриває очі та бачить перед собою невдоволеного офіцера. Визирає у вікно. Потяг стоїть. На будівлі вокзалу напис: «Виборг».

– Паспорт! – учетверте наказує військовий.

До Люсі доходить, що Фінляндія позаду, вони перетнули кордон. Що той, хто вимагає документ під перелякані погляди фінів, – її співвітчизник. «Фіни не перевіряли», – зрозуміла й похапцем полізла до внутрішньої кишені шкіряної куртки. Прикордонник довго роздивлявся паспорт, переводив погляд на Люсю, яка намагалася усміхатися, але вже відчувала, що неприємність невідворотна.

– Вам потрібно вийти з нами, – сказав, не повертаючи паспорт.

Тили офіцера охороняли двоє салабонів.[11]

– Поясніть чому? – питала тремтливим голосом Жужа. – Потяг поїде, як я дістанусь до Пітера? У мене квиток до Санкт-Петербурга, – пред’явила чоловікам квиток.

Перший забрав папірець і взяв Люсину сумку з особистими речами. Офіцер пішов до виходу. У вагоні загули. Пасажири обговорювали інцидент. Багато хто радив Люсі не виходити. Але що вона могла вдіяти? Її документи, квиток, врешті-решт, торба уже «пішли» на вихід.