Нічний потяг - Іванцова Міла - Страница 3

За дверима було чутно музику і сміх, вікна світилися, але мене туди не впустили. Мене тупо не впустили в квартиру! – вдарила вона долонею по столику. – А мій дзвінок на мобільний було просто проігноровано. Ось тоді я вперше напилася. В якомусь ресторані, що трапився мені по дорозі, коли я осіннього вечора брела містом, не знаючи, що робити і як жити далі. Таксі привезло мене додому, а водій допоміг дійти до дверей. Мені не було соромно перед донькою, яка впустила мене в квартиру і щось говорила зі сльозами на очах… У чотирнадцять років вона вже цілком могла відрізнити п’яну від хворої, тож виправдовуватися не було ні сил, ні сенсу. Мені було до всього байдуже. Я скинула взуття і плащ, дійшла, тримаючись за стіну, до нашого подружнього ліжка і впала на нього без сил. Ліжко хиталося піді мною, а мені здавалося, що хитається увесь звичний і дорогий мені світ, і я не знаю, як жити далі…

Вранці донька зібралась і пішла до школи сама. Я не могла піднятися. Не буду описувати вам всі «чудесні» симптоми, скажу тільки, що зі мною це було вперше. На роботу я фізично не могла вийти і подзвонила, що захворіла. Так я пролежала вдома два дні, донька зі мною не розмовляла, чоловік не телефонував. З роботи не турбували. На вечір другого дня приїхала мама і намагалася втішати та напучувати, але не дуже помогло… Мозок мій, немов у гарячці, прокручував то монологи чоловіка про «подружню пару, що мешкає окремо», то вихоплював з недавнього минулого «дзвіночки», які мудра жінка мусила б розпізнати і не допустити, щоб справа зайшла настільки далеко, сон до мене не йшов… Я вийшла на кухню, дістала з бару колись відкриту чоловіком пляшку «Хеннесі» і знову скількись випила, заїдаючи ковбасою та маринованими помідорами. Мене зморив сон, і останнім, що я пам’ятаю, була думка: «Навіщо так жити?!» Але сил думати далі не було, і я проспала до завтра. Донька знову пішла до школи сама, а я все ж таки в обід дісталася до роботи, адже цього дня мала прийти машина з Німеччини із замовленнями клієнтів.

Серед людей мені ставало легше, я відволікалася. Але вдома в мене опускалися руки, не мала сил нічого робити, приходила, кидала до рота пару кружалець ковбаси чи якихось консервів, з’їдала шматок хліба з маслом, пила чай, намагаючись утриматися від свого антидепресанту, але зрештою знову пила коньяк чи ще щось із залишків чоловікового бару, просто щоб заснути… Їсти не варила, квартиру запустила – просто не мала на це сил. Але найсумнішим було те, що стосунки з донькою теж тріщали по всіх швах… Вона сердилася на мене, хоч і жаліла, намагалася зрозуміти… Плакала, кричала, що це «не метод», а я доводила, що не п’яниця, бо ж працюю, відповідаю за людей і товар, але вдома не можу не думати про все це, не можу заснути, ось тому і…

Наступного разу я дуже напилася, коли прийшов чоловік, весь свіжий, елегантний, у бездоганно начищених черевиках, і прочитав мені лекцію, що я погана мати, загидила житло, погано дбаю про дитину і показую їй поганий приклад… Це ВІН! МЕНІ! Я зірвалася, наговорила йому брутальних речей, він грюкнув дверима, а я… Ну, ви розумієте… Мабуть, відтоді і понеслося. Я вже не стримувалася. Гасила алкоголем свій відчай і страх перед майбутнім щодня і щодня. Випивала тишком-нишком навіть на роботі, куди, «зробивши обличчя», все ж таки приїздила щоранку. Мені здавалося, що підлеглі цього не помічають…

Одного вечора я відкрила вдома бар, але він був порожнім. У вбиральні на підлозі я виявила довгий ряд пляшок зі старих запасів алкоголю, купленого тут чи за кордоном або кимось подарованого. Вони були порожні! Я заклякла. Вміст коліна унітаза коштував тоді, певне, не одну сотню доларів… Я підняла одну пляшку, побачивши на дні залишок рідини чайного кольору, і спорожнила її. Відчула на собі чийсь погляд. Озирнулася. У дверях стояла донька і, здавалося, переможно дивилася на мене. Я кинула пляшку долі і вдарила доньку по щоці.

– Господи… – промовила я, вже не рада, що спровокувала такий монолог…

– Я вхопила пальто, сумку і вибігла в капцях у двір, був пізній вечір пізньої осені. В одному кварталі від нас невеличкий магазинчик працював цілодобово. Я купила дві пляшки коньяку, тоді ще не вміла пити абищо, а коньяк вже навчилася, і байдуже було, що то вже не «Хеннесі», аби вимикало мій запалений мозок і давало відпочинок від думок, які торохкотіли в голові, як товарняк. Перед тим, як ввійти в квартиру, я хильнула трохи з горлечка для хоробрості, адже думала, що доведеться мати розмову з донькою. Але її вдома не було. На кухні я знайшла записку, що вона поїхала до бабусі та діда. Жити зі мною більше не може.

Я наревлася і напилася ще раз. Не знала, що робити зі своїм життям. Чи то коньяк був поганим, чи доза завелика, чи я заслаба, але тієї ночі мене нудило і рвало до ранку, і жити було страшно, і страшно померти… Дзеленчав домашній телефон, грав мобільний – мені було не до того. Організм намагався врятуватися, як умів, а я не бачила сенсу рятуватися.

З того дня я жила сама. Чоловік оголосив, що гроші тепер даватиме моїм батькам «на дитину», і лишив мене у спокої. У магазині він підвищив платню одній продавчині, щоб виконувала мої обов’язки, коли я відсутня. Хоча я все ще намагалася ходити на роботу і спілкуватися з клієнтами і з колективом. Правда, мабуть, це вже не дуже добре виходило. Невдовзі «рішенням зборів трудового колективу» мене було звільнено за пияцтво на роботі та привласнення (тобто крадіжку!) товару. Це мені офіційно повідомив чоловіків юрист і натякнув, що наслідки моєї поведінки могли б бути й гіршими, тож мушу передати справи і ушиватися звідти.

Я залишилася без чоловіка, без дитини, без роботи, без грошей. У трикімнатній квартирі, за яку мені нічим було платити. Я помалу винесла в ломбард свої прикраси, годинник, срібні столові прибори, в моєму домі почали бувати й ночувати якісь люди, котрих я на ранок не могла впізнати і згадати, хто вони. Але зимовими вечорами нам було добре – ми грали в карти, розмовляли, пили… Зникаючи, вони нерідко брали «на згадку» якісь речі… З’явився навіть мужчина… У мене вже місяці з чотири не було інтимних стосунків з чоловіком, та вже й не могло бути… Спочатку мені було не до того, я їх і не прагнула, але потім, коли у мене в хаті кинув якір цей безталанний молодий художник, якому ніде було жити та, власне, і нічого їсти, а я мала аж три кімнати… Ми випивали і вели якісь розмови навколо мистецтва (я ж бо мистецтвознавець!), а потім кохалися і обоє на якийсь час почувалися якщо не щасливими, то хоча б комусь у цьому світі потрібними… І весь світ стискався до цього неохайного, колись подружнього ліжка в зубожілій квартирі, де колись жила щаслива родина…

Інколи приїздила мама, але не могла достукатися до мене і пояснити, що так жити не можна. А я, замість того щоб бути вдячною, адже донька моя живе у них сита і доглянута, сердилася й ревнувала, ображалася і на доньку, і на батьків, почуваючись ізгоєм. Одного разу мати сказала, що мене потрібно лікувати. Ми посварилися. Я буквально виставила її за двері.

Через деякий час я дізналася, що вже не в шлюбі. Вправний чоловіків юрист підготував усі необхідні папери, включаючи і протокол засідання «трудового колективу», і довідку з наркодиспансеру, куди я ніколи не зверталася, щоб суд, де «все схоплено», без проблем розірвав шлюб позитивного і перспективного бізнесмена з аморальною та нікчемною мною. Далі виявилося, що нова чоловікова квартира була куплена на ім’я його матері, а наша, в якій наразі жила я, якимось дивом уже належала в рівних частинах лишень чоловіку та доньці, а я все ще мала право в ній мешкати.

– Нічого собі! – сплеснула в долоні я, почувши про такий поворот подій.

– Після цих новин до мене приїхав батько, – продовжила Ярина. – Він, чи то з чоловічої солідарності, чи з сорому за мою слабкість, спочатку вирішив не втручатися в те, що відбувалося останнім часом, але тепер відчув, що ситуація стала критичною. Батько вже був у літах, колишній військовий, умів тримати в руках чимало людей, а тут у власній родині все захиталося й затріщало… Ми говорили з годину. Він ніби й жалів мене, але більше закликав до материнської свідомості, просив отямитися і згадати, що дитині потрібна мати, та й вони з мамою вже немолоді, на скільки їх, мовляв, вистачить… Його голос долітав до мене, немов із космосу, я була здатна тоді хіба що жаліти сама себе, але навіть цього не хотіла робити, не мала сил. Я дивилася на нього і думала, що, може, й у нього було таке саме подвійне життя, як і в мого чоловіка, тільки часи були інакшими, грошей менше, парторганізація та профспілка слідкували за «обліко моралє» своїх членів, тож далеко не кожна родина заходила в таке «круте піке»… Я слухала, пропускаючи його слова повз мозок, і чекала, коли він виговориться і піде.