Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо. - Лигостов Вильям - Страница 3

Глибоко посаджені маленькі очі надійно прикриті волохатими віями. Інколи повіки злипалися, і тоді важко було розібрати, куняє він чи тільки вдає, що спить.

Вождь не виявляв бажання продовжити розмову. Я теж вирішив мовчати. Майже заспокоївся. Кажу майже, бо турбували якісь дивні звуки. То була химерна подоба музики. Невидимий оркестр ритмічно вичавлював чи то собаче скавчання, чи то гусячий гелгіт… Ага, он воно що! У правому вусі вождя стримить сережка. Звичайнісінький транзистор.

З’ясувавши обстановку в машині, став звертати увагу на вулицю. Вулиця як вулиця. Тільки й того, що безлюдна. Зрідка на тротуарах, біля під’їздів будинків траплялися роботи, зайняті різними господарськими справами. Одні сновигали з пилососами в руках, інші мили вікна, підстригали дерева. Помітивши рожеву валку, кожен з них чомусь стрімголов мчав на край тротуару, ставав на коліна і бив низькі поклони нашій передній машині. Кільканадцять разів перед очима мелькали подвійні кубічні п’єдестали — точно такі ж, як і той, що на Центральному майдані. Нижній куб жовтий, верхній — рожевий.

Вразила відсутність вітрин. Жодної крамниці, жодного ресторану… Тільки дуже громіздкі механізми біля кожного будинку. Механізми схожі на наші колишні автомати “Газвода”, але значно більші. Хм, де ж у цьому раю підкріпитися можна? А вже не завадило б.

Машина мчала стрілою, і незабаром за вікнами замелькали парки околиці. Ага, цивілізація на вельми високому рівні, всі підприємства, очевидно, збудовано за межами міста з санітарних міркувань.

Ось і парки кінчилися. Шосе винесло нас на величезне рівне плато, і атомокар зупинився біля нескінченних шеренг білих лімузинів. Робот вискочив з машини і відчинив, згинаючись у три погибелі, дверцята. За вождем вийшов і я. Озирнувся. Внизу, скільки сягав зір, потопали в голубому мареві густі праліси. Високо в чистому небі кружляли голуби. Цілюще повітря п’янило.

Наші атомокари тим часом вишикувалися в рядочок, осторонь від білих, і мені в око впала ще одна подробиця. На лобовому склі кожної рожевої машини під трафарет наведено малюнок — схрещені суцільнозварні пригорщі на тлі глибокого полумиска. Фамільний герб?

Вождь позіхнув:

— Усе витрішки продаєш, а до праці не спішиш?

Ми стали на транспортер. Оговтавшись, помітив, що сунемо до величної” легкої споруди, схожої на ангар. На фронтоні золотом виблискувало: “Палац праці”. Споруда проковтнула транспортер, І’за мить ми сповзли з нього на невисокий поміст, засланий м’яким килимом. Нараз обізвався веселим маршем невидимий оркестр, і під високим прозорим склепінням дванадцять разів прогриміло радісне тисячоголосе: “Уря-я-я!”

Схопився на ноги. Не знав, на чому зупинити погляд. Жодної подробиці звичної обстановки.

Почну з того, що насамперед впало в око. Три довжелезних столи (обидва крайні — білі, а середній — рожевий) тяглись від помосту в глиб нескінченного залу. Столи без ніжок. Довгі-довгі, ніби туго напнуті скатертини. Але ті скатертини витримували неабиякий тягар! Густо заставлені різноманітними наїдками, напоями… Світло сонця легко пронизувало прозору покрівлю, вигравало на гранях штофів, фужерів, чарок. Тарілки виблискували всіма барвами райдуги.

Вздовж столів покотом лежали кібертонці — впереміжку жінки й чоловіки, літні й молоді, зовсім підлітки. Чомусь особливо густо обліпили середній рожевий стіл.

Мабуть, тут зібралося все плем’я. Якийсь врочистий прийом або бенкет після наради.

Всі лежали, а невидимий оркестр награвав марш. Якщо це прийом чи бенкет, подумалося, то мусили б зодягнути якщо не парадну форму, то принаймні звичайні туалети… Тільки біля Чудотворця, котрий розлігся долічерева, виструнчився, приклавши долоню правиці до крисів капелюха, робот, виряджений в чорний смокінг, в чорні гостроносі туфлі. Його груди прикривала сніжно-біла нейлонова сорочка, метелик стягував комірець. І обличчям, і постаттю — викапаний вождь. Тільки без бороди, та антенки продірявили капелюх.

Не знав, куди себе подіти, як поводитись. Втупився у вождя-двійника. Той на кивах дав зрозуміти-лягай. І справді, навіщо мозолити очі громаді. Ліг.

Оркестр взяв найвищу ноту, заверещав і вмовк. Чудотворець сперся на лікоть. Заворушилися і біля столів. Деякі сіли, по-турецьки схрестивши ноги, дехто напівлежав.

Чудотворець Дванадцятий ліниво кивнув своєму двійнику:

— Катай… промову.

Двійник зійшов на невеличку трибуну.

— Браття-кібертонці, славні чудотворці! Насамперед, хай живуть наш мудрий Всевишній Кібер і я, Чудотворець Дванадцятий, його повноважний представник. Вперше в нашому славному раю трапився прикрий інцидент. — Він передихнув і глипнув на вождя, бажаючи, очевидно, пересвідчитись, чи так почав. Вождь поблажливо кивнув — так, мовляв, катай далі. — Я зустрів опівдні ось цього брата на Центральному майдані. Тиняється біля якоїсь залізяки, править теревені з рядовим роботом. І зверніть увагу — в звичайний робочий день цей безбородий дурко вирядився, ніби на карнавал. Гляньте — замість телевізора начепив собі на шию якусь залізячку.

Я подивився вниз. Справді. Як же це раніше не звернув уваги? У кожного кібертонця теліпається на животі портативний телевізор. У кожного у вусі стримить транзистор-сережка.

Двійник замовк на хвильку. Чудотворець важко сопів і морщив чоло. Начебто він сам тільки-но виголосив довгу тираду.

— Я вже довго-довго, хай живе мудрість Всевишнього Кібера, очолюю плем’я, але з такою ганебною поведінкою зіткнувся вперше, — вів далі оратор. — Не знаю, що його й придумати. Яку міру покарання застосуємо?.. Вирішую колегіально і безповоротно: штрафну!

Зал одностайно заревів:

— Штрафну! Штра-а-а-афну-у-у! У-у-у!

Двійник підніс догори правицю, заспокоїв плем’ я і скоромовкою кинув у зал:

— Хтопротинемахтоутримавсянема. Одноголосно!

Я опустив голову і заплющив очі.

Хай буде, що буде… Хіба зможу протистояти такому згуртованому збіговиську? Хай кидають у штрафний карцер чи посилають у штрафний батальйон… чи що тут у них ще є штрафне…

Ось уже шарпнули за комір. Підвів голову. Наді мною схилився оратор, тримаючи у правиці піввідровий кришталевий келих, виповнений по вінця прозорою рідиною. Ага, отрута… Що ж, смерть не з найгірших.

Зал заскандував:

— Пийдодна, пийдодна, пийдодна!

Припав без вагань до келиха, аби довго не мучитися. Збіговисько вгамувалося лише тоді, коли геть осушив його. Хм, щось не скидається на отруту. Чи то польська виборова, чи то німецький шнапс… Видно, не з відходів женуть.

— Чого, дурко, витріщився? — перепитав прем’єр. — Загризай. — Він кивнув на рожевий стіл, біля якого ми сиділи.

Стіл повільно посувався. Виявляється, то звичайнісінька стрічка конвейєра, оздоблена рожевим пластиком…

Виринали і виринали наїдки. Чого тільки не було! Баличок, заливна осетрина, червона й чорна ікра, плитки свіжого масла, оселедці, притрушені цибулькою, маслини, солянка м’ясна гаряча, окрошка холодна, печеня в глечиках, кусні м’яса вареного і смаженого, хліб чорний, хліб білий, морозиво… І всього невпоїд. А пляшок, а карафок!!! Мабуть, не брешуть. Мабуть, справді рай.

Попри недавній переляк з рота покотилася слинка. Правду кажучи, таки добре зголоднів, зранку ж і рісочки не тримав у роті. Але цікавість не полишала мене.

— Скажіть, а що воно таке було у келиху?

Вождь на мить одірвався від добрячого кусня індичатини, зиркнув на мене посоловілими очима і буркнув сердито:

— Не патякай. Працюй.

“Якщо у вас така праця, то яким же мусить бути відпочинок?” — хотілося запитати, але вже встиг втямити: розмови і зайві запитання тут не в пошані. До того ж напій потроїв апетит. Ніяких ознак отруєння ще не відчував. Хоч наїмся перед смертю, вирішив, і присунувся ближче до чудодійного конвейєра. Ні виделок, ні ложок не побачив. Але ця дрібна незручність повністю компенсувалася відсутністю офіціанток.

Настрій з кожною хвилиною поліпшувався — чим більше перехиляв келихів… Тепер сам вибирав їх. Напої вражали різноманітністю, вишуканістю, а головне — якістю. Вражали дуже переконливо, бо вже за якихось півгодини у голові загули джмелі. Але ж ніхто не відстає від мене. Навіть випереджають. Дивно тільки, що й досі ще не затягнули “Ой хмелю, мій хмелю… ” чи “Розпрягайте, хлопці, коні”. Жлуктять, і їдять, і дудлять. Сам люблю попоїсти, але таких мастаків зустрів уперше. І не видно, щоб кого уже розібрало. Це підбадьорювало, закликало не відставати. Але переляк і втома таки далися взнаки. І незабаром поміст піді мною поволеньки захитався, зал пішов обертом… “Слабак! Нероба нещасний!” — тільки й зафіксувала моя затуманена свідомість чиюсь характеристику. Поринув у морок.