Одинадцять хвилин - Коэльо Пауло - Страница 48

Була собі…

Післямова

Як і всі люди на світі, — а в цьому випадку я анітрохи не боюся широкого узагальнення, — я з запізненням відкрив священне значення сексу. Моя молодість збіглася з часом екстремальної свободи, з важливими відкриттями та великими надуживаннями, після чого настав період консервативний, репресивний, коли людям довелося платити високу ціну за ту надмірну свободу, яка залишила по собі досить прикрі наслідки.

У десятиліття надуживань свободою звичаїв (я маю на увазі сімдесяті роки) письменник Ірвінґ Волес написав книжку про американську цензуру, що вдалася до хитромудрих юридичних маневрів із метою заборонити публікацію одного тексту на тему сексу, що мав назву «Сім хвилин».

У романі Волеса книжка, що спричинилася до дискусії про цензуру, згадується досить побіжно, а тема сексуальності з’являється рідко. Я намагався уявити собі, що могло б бути в тій забороненій книжці та чи зміг би я її написати.

Власне, у своєму романі Волес досить часто посилається на ту вигадану ним книжку, проте ці нагадування анітрохи не полегшили завдання, яке я собі вигадав. І справді, які висновки міг я зробити лише з однієї назви (гадаю, що Волес був дуже консервативним стосовно часу, тому я вирішив збільшити його протяжність) та з думки про те, що до сексуальності слід ставитися дуже серйозно, — думки аж ніяк не нової, адже до цієї теми зверталося вже чимало письменників.

1997 року, після закінчення однієї з конференцій у Мантуї (Італія), я знайшов у готелі, в якому мешкав, рукопис, який хтось залишив. Я не читаю рукописів, але цей прочитав — то була реальна історія бразильської повії, розповідь про її шлюби, труднощі, які довелося їй подолати, її пригоди. 2000 року, проїжджаючи через Цюрих, я зустрівся з цією повією — її звали Соня — й сказав, що її текст мені сподобався. Я рекомендував їй послати його до мого бразильського видавництва, проте воно вирішило не публікувати його. Соня, яка не мала постійного місця проживання в Італії, сіла в поїзд і приїхала до Цюриха умисне, щоб зустрітися зі мною. Вона запросила нас — мене, одного мого друга й одного репортера з газети «Блік», який щойно взяв у мене інтерв’ю, — на Ланґштрассе, де була зона тамтешньої проституції. Я не знав, що Соня вже попередила своїх колежанок про наш візит, і, на мій подив, мені довелося дати там кілька автографів на своїх книжках, перекладених різними мовами.

Водночас я вже вирішив написати книжку про секс, але в мене ще не було ані сценарію, ані головного героя; я думав про щось набагато більше спрямоване на конвенціональні пошуки священного, але той візит на Ланґштрассе підказав мені головну думку: перш ніж писати про аспект священний, необхідно зрозуміти, чому він зазнав такої профанації.

У розмові з одним журналістом, що працював у часописі «Ілюстре» (Швейцарія), я розповів йому історію про імпровізовану ніч автографів на Ланґштрассе, й він опублікував великий репортаж на цю тему. Одного дня, коли я роздавав автографи в Женеві, туди прийшли кілька повій зі своїми книжками. Одна з них привернула мою особливу увагу, ми пішли — разом із моїм агентом та подругою Монікою Антунес — випити кави, це незабаром перетворилося на вечерю, а вечеря повела за собою інші зустрічі наступними днями. Там і виникла провідна нитка «Одинадцятьох хвилин».

Я хочу подякувати Анні фон Планта, моєму швейцарському видавцеві, яка дала мені важливі відомості про легальне становище повій у їхній країні. Хочу також висловити подяку тим жінкам, яких я зустрів у Цюриху (даю їхні «бойові» клички): Соні, з якою я вперше познайомився в Мантуї (хто знає, можливо, хтось одного дня зацікавиться і її книжкою!), Марті, Антенорі, Ізабеллі, а також у Женеві (теж «бойові» клички): Амі, Лючії, Андре, Ванессі, Патриції, Терезі, Анні-Кристині.

Я вдячний також Антонеллі Дзара, яка дозволила мені використати уривки з її книжки «Наука пристрасті» для ілюстрації кількох пасажів із щоденника Марії.

І, нарешті, я висловлюю подяку Марії («бойова» кличка), яка сьогодні живе в Лозанні, заміжня, має двох чудових дочок і яка під час кількох зустрічей зі мною та з Монікою розповіла свою історію, що й лягла в основу цієї книжки.

Пауло Коельо