Одинадцять хвилин - Коэльо Пауло - Страница 40

Одна з його рук знову піднялася до цицьки, — як добре, як їй буде приємно, коли він її зараз погладить. Але ні, його руки обстежують її тіло, їм потрібен час, вони потребують багато часу. Вони могли б покохатися вже зараз, це була б найприродніша річ у світі, й, можливо, це було б добре, але все це таке для неї нове, треба стримувати себе, вона не хоче все зіпсувати. Їй пригадується, як вона пила вино в ту першу ніч, повільно, смакуючи кожну краплю, відчуваючи, що воно її гріє, примушує її бачити світ інакше, почуватися вільнішою і прив’язанішою до життя.

Вона хоче також випити цього чоловіка, й тоді вона назавжди забуде про погане вино, яке випивають одним ковтком, яке приносить відчуття сп’яніння, але після якого голова розламується від болю, а в душі клекотить буря.

Вона перестає гладити його тіло й сплітає свої пальці з його пальцями, чує стогін і хоче теж застогнати, але стримується, відчуває, як тепло розливається по всьому її тілу, те саме, мабуть, відбувається з ним. Без оргазму енергія розпорошується, проникає в мозок, не дозволяє їй думати більше ні про що, крім того, що треба кінчати, бо саме цього їй і хотілося, — зупинитися, зупинитися насередині, щоби втіха розійшлася по всьому тілу, заполонила мозок, повернула їй спокій і жадання, дала їй знову відчути себе невинною дівчиною.

Вона повільно знімає пов’язку зі своїх очей і з його очей теж. Умикає нічне світло на тумбочці біля ліжка. Вони обоє голі й не усміхаються, тільки дивляться одне на одного. «Я — кохання, я — музика, — думає вона. — Хочу танцювати».

Але нічого цього вона не каже. Вони говорять про якісь дрібниці, про те, коли зустрінуться знову, вона називає дату — можливо, через два дні. Він каже, що хотів би, аби вона пішла з ним на виставку, вона вагається. Це означало б познайомитися з його світом, його друзями, і що вони скажуть, що подумають.

Сказала, що не піде. Але він помічає, що вона хотіла б сказати «так», тому наполягає, навівши кілька безглуздих аргументів, які, проте, є частиною танцю, який вони тепер танцюють, і вона зрештою поступається, бо саме цього їй хотілося. Він називає місце, де вони зустрінуться, в тій самій кав'ярні, в якій вони були в перший день. Вона каже, що ні, бразильці — народ забобонний, і вони ніколи не призначають побачення в тому місці, де вони зустрілися вперше, бо це може замкнути коло, і все закінчиться.

Він каже, йому приємно, що вона не хоче замикати це коло. Вони зупиняють свій вибір на церкві, звідки відкривається вид на все місто і яка стоїть біля Дороги на Сантьяго, будучи частиною таємничої прощі, в яку обоє вирушили, відколи зустрілися.

Рядки зі щоденника Марії, написані напередодні того, як вона купила квитка на літак до Бразилії:

Вона почала день із того, що подумки робила протягом усіх цих останніх місяців: пішла до агенції подорожей й купила квиток до Бразилії на ту дату, яку позначила у своєму календарі.

Тепер їй залишилося прожити в Європі трохи більш як два тижні. А потім Женева залишиться в її пам'яті обличчям чоловіка, якого вона покохала і який покохав її. Вулицю Берна вона згадуватиме лише як назву, що її дали на вшанування міста, столиці Швейцарії. Вона згадуватиме своє помешкання, озеро, французьку мову, дурниці, яких може накоїти двадцятитрьохрічна (її день народження був учора) дівчина, але вчасно пригадає, що існує межа.

Вона не стане садовити птаха в клітку або просити, щоб поїхав із нею до Бразилії; він був єдиною по-справжньому чистою пригодою з тих, які їй довелося тут пережити. Такий птах, як він, має літати вільно й годуватися тугою за тим часом, коли він літав із кимось. І вона також була птахом; мати при собі Ральфа Гарта означало б назавжди запам’ятати дні, які вона провела в «Копакабані». А це було її минуле, а не її майбутнє.

Вона вирішила, що скаже «прощай» лише один раз, коли настане мить розлуки; вона не витримає, якщо при кожній зустрічі їй доведеться казати: «Скоро мене тут уже не буде». А поки що вона одурила своє серце й пройшлася по Женеві того ранку, як це робила часто: по цих вулицях, по пагорбу, по Дорозі на Сантьяго, перейшла через міст Монблан, зазирнула до барів, які мала звичай відвідувати. Дивилася, як літають меви над річкою, як торговці напинають та розбирають свої намети, як службовці виходять зі своїх контор і йдуть обідати, милувалася кольором і відчувала в роті смак яблук, які їла, прогулюючись, дивилася на літаки, що сідали десь за містом, на райдугу, що вигнулася над стовпом води, який здіймався над озером, на боязку й приховану веселість людей, що її проминали, зустрічала погляди жадання, погляди без ніякого виразу, просто погляди. Більше року вона прожила в невеличкому* місті, схожому на безліч інших маленьких міст світу, і, якби не його своєрідна архітектура та не безліч банківських вивісок, воно могло б стояти й десь у бразильській провінції. Тут був ярмарок. Був ринок. Домогосподарки торгувалися з продавцями. Тут були студенти, які рано повтікали з лекцій, можливо, збрехавши, що мають хвору матір або хворого батька, й тепер прогулювалися та цілувалися на берегах річки. Тут були люди, що почували себе як дома, й були люди, що почували себе чужинцями. Були газети, які публікували скандальну хроніку, й були респектабельні журнали для негоціантів, котрі, ніби змовившись, читали лише газети, де описувалися скандали.