Одинадцять хвилин - Коэльо Пауло - Страница 4

Вона кохалася з цим хлопцем іще кілька разів, після того як налякала його, сказавши, що її батько спроможний убити його, коли довідається, що його дочку зґвалтовано. Вона перетворила його на інструмент свого навчання, усіляко намагаючись зрозуміти, де ж ховається для жінки втіха статевих зносин із чоловіком.

Проте вона так цього й не зрозуміла; з мастурбацією було значно менше мороки, й вона значно більше винагороджувала затрачені зусилля. Але всі журнали, всі програми телебачення, книжки, подруги, геть усі стверджували, що роль чоловіка є вельми важливою. Марія почала думати, що вона просто неспроможна розв’язати якусь вельми загадкову сексуальну проблему, стала приділяти ще більше уваги навчанню в школі й на якийсь час забула про ту чудесну і вбивчу річ, яку називають Коханням.

З щоденника Марії, коли їй було 17 років:

Марії виповнилося дев’ятнадцять, вона закінчила додаткові курси й пішла працювати в крамницю одягу, власник якої палко закохався в неї, але Марія на цьому етапі свого життя вже знала, як використати чоловіка, замість того щоб він використав її. Вона жодного разу не дозволила йому доторкнутися до себе, хоча постійно годувала його туманними обіцянками, знаючи, яку владу має її краса.

Влада краси: а як же тоді жити в цьому світі жінкам негарним? Марія мала кількох подруг, на яких ніхто не звертав уваги на жодному святі, до яких ніхто не підходив і не запитував: «Як твої справи?» Хоч би яким це здавалося неймовірним, ті дівчата набагато більше цінували ті крихти кохання, що їм діставалися, страждали мовчки, коли їх нехтували, й, думаючи про своє майбутнє, намагалися знайти в ньому якийсь інший інтерес, крім думок про те, як нарядитися та наквацюватися, щоб сподобатися комусь. Вони були незалежнішими, відданішими самим собі, хоча, — так принаймні думала Марія, — світ мусив здаватися їм нестерпним.

Що ж до неї, то вона чудово усвідомлювала свою красу. Хоча вона майже завжди забувала про поради своєї матері, принаймні одна з них ніколи не виходила в неї з голови: «Затям собі, дочко, краса не триває довго». Через те вона й далі підтримувала зі своїм патроном стосунки, які не були надто близькими, проте обіцяли багато, що спричинилося до значного підвищення її платні (вона не знала, доки їй вдаватиметься лише підтримувати в ньому надію, що одного дня він таки покладе її в ліжко, але поки ця надія в ньому жила, вона заробляла добре), а крім того, ще й дозволу на понаднормову працю (бо хазяїнові, зрештою, хотілося мати її завжди поруч, мабуть, тому, що він боявся, аби вона не мала вільних вечорів, коли могла б зустріти велике кохання). Тож вона пропрацювала двадцять чотири місяці без перерви, маючи змогу давати щомісяця трохи грошей батькам, а крім того, нарешті здійснилася її заповітна мрія! Вона спромоглася зібрати достатню суму, щоб під час відпустки поїхати на цілий тиждень у місто своїх мрій, у місто артистів, у місто, що було поштовою листівкою своєї країни, — в Ріо-де-Жанейро!

Хазяїн крамниці зголосився поїхати разом із нею й оплатити всі її витрати, але Марія збрехала, сказавши йому, що мати згодна відпустити її лише за умови, що вона ночуватиме в домі одного їхнього родича, який займається боротьбою джіу-джицу, адже вона хоче поїхати в одне з найнебезпечніших міст у світі.

— А крім того, — провадила вона, — ви, пане, не можете покинути крамницю просто так, без нагляду, не залишивши в ній жодної особи, якій би ви повністю довіряли.

— Не називай мене паном, — сказав він, і Марія помітила в його очах те, що вже не раз бачила: вони палахкотіли вогнем пристрасті.

Це її здивувало, бо раніше вона думала, що цього чоловіка цікавить лише секс. А тим часом його погляд говорив якраз протилежне: «Я можу дати тобі будинок, родину й трохи грошей для твоїх батьків». Подумавши про майбутнє, вона вирішила роздмухати цей вогонь.

Сказала, що їй дуже бракуватиме праці, яку вона так любить, бракуватиме людей, чиє товариство було для неї таким приємним (вона умисне не назвала нікого зокрема, надавши в такий спосіб своїм словам певної таємничості: може, кажучи «людей», вона мала на увазі саме його?), і пообіцяла бути дуже обачною в тому, що стосується її гаманця та її недоторканості. А правда була зовсім іншою: вона прагнула, щоб ніхто, абсолютно ніхто не став їй на перешкоді, адже вперше в житті вона матиме у своєму розпорядженні цілий тиждень абсолютної свободи. Їй би хотілося встигнути зробити там усе: викупатися в морі, погомоніти з незнайомими людьми, роздивитися вітрини крамниць, бути цілком доступною, аби міг з’явитися казковий принц і викрасти її, забравши із собою назавжди.

— Та й, зрештою, що таке один тиждень? — сказала вона зі звабливою усмішкою й спокусливо вигинаючись усім тілом, щоб ліпше приховати свої справжні почуття. — Тиждень минає швидко, й незабаром я повернуся до своїх обов’язків.

Патрон, прикро засмучений, ще трохи посперечався, але зрештою погодився відпустити її саму, бо на той час він уже плекав таємні плани просити її, щоб вона вийшла за нього заміж, як тільки повернеться, а тому не хотів бути надто доскіпливим і цим зіпсувати все.

Марія їхала дві доби автобусом, оселилася в готелі п’ятої категорії в Копакабані (О, Копакабана! Який там пляж, яке небо!) і, навіть не розібравши свої валізи, схопила купальник-бікіні, який купила, натягла його на себе й побігла на пляж, незважаючи на захмарене небо. Вона подивилася на море й відчула страх, але зрештою увійшла в його води, помираючи від сорому за свій переляк.

Проте ніхто на пляжі навіть не помітив, що ця дівчина вперше зустрілася з океаном, з богинею Єманжею, з морськими течіями, з шумовинням хвиль та з африканським узбережжям на протилежному боці Атлантичного океану, де живуть леви. Коли вона вийшла з води, її відразу атакували жінка, що намагалася продати їй сандвічі домашнього виготовлення, вродливий негр, який запитав, чи вона вільна і чи можна запросити її кудись сьогодні ввечері, та якийсь чоловік, що не знав жодного слова по-португальському, але жваво жестикулював і запрошував її випити з ним кокосового соку.

Марія купила сандвіч, бо посоромилася сказати «ні», але не стала розмовляти з двома іншими незнайомцями. Та вже через кілька хвилин їй зробилося сумно: чому тепер, коли вона нарешті має змогу робити все, що їй заманеться, вона повелася зовсім не так, як їй би хотілося? Так і не знайшовши переконливого пояснення своїм діям, вона сіла й стала чекати, поки сонце вигляне з-поза хмар, дивуючись власній хоробрості й не розуміючи, чому в самому розпалі літа вода була такою холодною.

Тим часом незнайомець, що не знав португальської мови, підійшов до неї збоку з кокосом у руці, якого запропонував їй. Задоволена, що може не розмовляти з ним, вона випила кокосового молока, всміхнулася, й він усміхнувся їй у відповідь. Протягом якогось часу вони перебували в цьому вельми зручному спілкуванні, де можна нічого не казати — усмішка тут, усмішка там, — але потім незнайомець дістав із кишені маленького словника в червоній палітурці і з сильним чужоземним акцентом промовив слово «красуня». Вона знову всміхнулася; звичайно ж, їй дуже хотілося б зустріти нарешті свого казкового принца, але він мав би розмовляти її мовою й бути трохи молодшим.