Одинадцять хвилин - Коэльо Пауло - Страница 31

Піт почав виступати краплями на обличчях обох. Це від вогню в каміні, сказали вони подумки одне одному. Але як чоловік, так і жінка в цій залі дійшли до своєї межі, виснажили всю свою уяву, прожили разом вічність чудових хвилин. Вони мусили зупинитися. Ще один крок, і ця магія розпадеться під натиском дійсності.

Повільно, надзвичайно повільно — бо кінець завжди буває важчим, ніж початок, — вона знову застебнула ліфчик і сховала груди. Усесвіт повернувся на своє місце, навколишні речі стали повертатися з небуття, вона підсмикнула сукню, яка впала їй до пояса, усміхнулася і з ніжністю доторкнулася до його обличчя. Він схопив її руку й притис до свого обличчя, не знаючи, поки має її там тримати і з якою силою стискати.

Вона відчула бажання сказати, що кохає його. Але це все зіпсувало б, могло б налякати його або — ще гірше — могло б спонукати його сказати, що він її теж кохає. Марія цього не хотіла: свобода її кохання була в тому, щоб нічого не просити й нічого не сподіватися.

— Той, хто спроможний відчувати, знає, що можливо здобути втіху, ще й не доторкнувшись до іншої людини. Слова, погляди, все це містить у собі таємницю танцю. Але поїзд прибув, і кожен іде у свій бік. Я маю надію супроводжувати тебе в цій подорожі… доки?

— Доки прибудемо до Женеви, — сказав Ральф.

— Той, хто вміє спостерігати й відкриває людину, про яку завжди мріяв, знає, що сексуальна енергія виділяється ще до сексуальних зносин. Головна втіха не в сексі, а в тій любові, з якою його практикують. Коли ця любов сильна, секс приходить, щоб завершити танець, але він ніколи не є його головним етапом.

— Ти говориш про кохання, як професор.

Марія вирішила говорити, бо це був її захист, її спосіб сказати все, не зобов’язуючи себе ні до чого:

— Хто закоханий, той кохається весь час, навіть тоді, коли цього не робить. Коли тіла зустрічаються — це лише перехлюпування через вінця чаші. Вони можуть бути разом годинами, навіть днями. Можуть почати свій танець одного дня й закінчити іншого або навіть ніколи не закінчити, сп’янілі від втіхи. Тут ні до чого одинадцяті хвилин.

— Про що ти?

— Я тебе кохаю.

— Я тебе кохаю теж.

— Пробач. Я сама не розумію, що я кажу.

— Я теж.

Вона звелася на ноги, поцілувала його й вийшла. Тепер вона могла відчинити собі двері сама, позаяк бразильський забобон вимагав, щоби хазяїн відчиняв їх лише в тих випадках, коли гість виходить уперше.

Рядки зі щоденника Марії, написані наступного ранку:

«Копакабана» мала в середньому тридцять вісім жінок, які приходили до цього закладу регулярно, хоча тільки з однією, філіппінкою Нією, у Марії були взаємини, близькі до дружніх. Мінімальна тривалість перебування там дівчат була близько півроку, а максимальна — до трьох років, бо після того, як така дівчина отримувала шлюбну пропозицію, заводила собі постійного коханця або вже не привертала до себе уваги відвідувачів, Мілан делікатно просив її знайти собі інше місце роботи.

З цієї причини було важливо шанувати клієнтуру кожної й ніколи не намагатися звабити чоловіка, який заходив до кабаре і йшов прямо до обраної ним дівчини. Крім того, що така поведінка вважалася непорядною, вона була ще й досить небезпечною; минулого тижня одна колумбійка обережно дістала зі своєї сумочки лезо бритви, поклала його на келих однієї югославки і сказала їй абсолютно спокійним і рівним голосом, що спотворить їй обличчя, якщо та знову прийме запрошення директора одного з банків, що мав звичай регулярно туди приходити. Югославка заявила їй у відповідь, що цей чоловік вільний і якщо вже він обрав її, то вона не може йому відмовити.

Того вечора директор банку прийшов, привітався з колумбійкою й рушив до столу, де сиділа інша. Вони випили, потанцювали, й, — Марія вважала, що це було очевидним викликом, — югославка підморгнула колумбійці, ніби хотіла сказати: «Ти ж бачиш? Він обрав мене!»

Але в тому підморгуванні було й чимало іншого, невисловленого словами: він обрав мене, тому що я гарніша, тому що я була з ним на минулому тижні і йому сподобалося, бо я молода. Колумбійка не сказала нічого. Та коли сербіянка повернулася через дві години, вона сіла з нею поруч, дістала з сумочки лезо й розпанахала їй обличчя, біля вуха: рана була не глибокою й не небезпечною, але достатньою для того, щоб залишити невеличкий рубець, який завжди нагадуватиме їй про цю ніч. Дівчата зчепилися, кров забризкала все навколо, наполохані відвідувачі розбіглися.

Коли прибула поліція з’ясувати, що тут відбулося, югославка сказала, що порізала собі обличчя скалкою келиха, який упав з полиці й розбився (полиць у «Копакабані» не було). То був закон мовчанки, або «омерта», як любили казати італійські повії: усі конфлікти, що виникали на вулиці Берна, від кохання до смерті, неодмінно знаходили своє розв’язання, але без втручання закону. Тут був власний закон.

Поліція знала про «омерту», вони побачили, що жінка бреше, проте особливо не наполягали — швейцарському платникові податків обійшлося б надто дорого рішення заарештувати, судити й годувати повію весь той час, поки вона сидітиме у в'язниці. Мілан подякував поліцаям за негайне втручання, але сказав, що це було непорозуміння або якийсь підступ із боку конкурентів.

Коли поліція пішла, він зажадав, щоб обидві ніколи більше не з’являлися в його барі. Зрештою, «Копакабана» була закладом сімейним (твердження, яке Марії було важко зрозуміти) і мала берегти свою репутацію (ці слова заінтригували її ще більше). Тут не було місця для скандалів, позаяк найперший закон вимагав шанувати чужого клієнта.

Другий закон вимагав цілковитої надійності та нерозголошення, як це має місце «у швейцарському банку». Головне, що тут можна було повністю довіряти клієнтам, котрі добиралися з тією самою ретельністю, з якою банк добирає своїх, — ця довіра ґрунтувалася як на його поточному рахунку, так і на бездоганній репутації в минулому.

Іноді виникали якісь непорозуміння, якісь рідкісні випадки несплати, агресивних випадів або погроз проти дівчат, але за ті багато років, у які він створював і, долаючи неабиякі труднощі, зміцнював добру славу свого кабаре, Мілан навчився визначати, кого можна брати своїм постійним клієнтом, а кого — ні. Жодна з жінок не знала достоту, за якими критеріями це робилося, але їм не раз доводилося бачити, як тому чи тому елегантно вбраному відвідувачеві повідомляли, що сьогодні кабаре повне (хоча було порожнім) і наступними ночами воно буде повне теж (тобто не приходьте сюди більше, будь ласка). Бачили також, із якою досконалою люб’язністю Мілан вітав за келихом шампанського людей у спортивних костюмах та з бородами. Хазяїн «Копакабани» оцінював своїх відвідувачів не за їхнім зовнішнім виглядом і в кінцевому підсумку завжди мав слушність.

У добрих комерційних відносинах усі сторони мають бути задоволеними. Більшість клієнтів були одружені або обіймали високі посади в якихось фірмах. Також і деякі з жінок, що тут працювали, були одружені, мали дітей і відвідували батьківські збори в школах, знаючи, що не наражаються на жоден ризик: якби хтось із батьків з'явився в «Копакабані», він також би був скомпрометований і не зміг би сказати нічого: так діяла «омерта».