Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер - Страница 88

— Я можу його декламувати, — сказав Ерагон, — бо в ньому геть усе правдиве.

— І це збільшує значущість твого твору, — пояснив Оромис. — Одним словом, я вражений, Ерагоне-фініарель. Твої вірші справді варті того, аби виголосити їх на святкуванні Кривавої Клятви.

Трохи повагавшись, учитель сягнув рукою між складок свого плаща й витяг сувій, перев'язаний стрічкою.

— Тут написано дев'ять заклять, — простягнув він аркуш Ерагонові. — Наші свята справляють неабиякий магічний вплив на сторонніх, тож під час урочистостей тримайте їх з Ориком перед собою. Інакше ви заблукаєте в нетрях магії, що буде на святі особливо небезпечною.

Напередодні святкування Агаеті Блодхрен, що мусило тривати аж три дні, Ерагон, Сапфіра та Орик зустрілись з Арією й подалися до дерева Меноа, де вже зібралась ціла юрба ельфів. Ісланзаді височіла над ними, струнка, наче берізка. Благден сидів на її лівому плечі, а Мод, кіт-перевертень, ховався за нею. Тут були й Оромис із Глаедром, а також інші, знайомі Ерагонові ельфи, зокрема Лифаєн, Нарі та Ванір.

— Заждіть тут, — сказала Арія. Вона прослизнула крізь натовп і швидко повернулась, ведучи за собою стару Рхунон. Ковалиха закліпала очима, наче сова, здивовано позираючи на урочисте зібрання. Ерагон чемно привітався з нею.

— А, це ви, Яскрава Луска й Убивця Смерка, вітаю вас! — озвалась вона.

Побачивши Орика, ковалиха звернулась до нього рідною мовою, і той невимовно зрадів.

— Що вона тобі сказала? — спитав Орика Ерагон.

— Вона запросила мене до своєї оселі, аби я поглянув на її кузню! — аж засяяв від радощів гном. — Ти уявляєш, друже? Вона ж навчалась у самого Футхарка, одного зі славетних грімстборітхн Дургрімст Інгейтум! Я б усе віддав, аби тільки побачитися з ним!

Усі смиренно чекали настання півночі. Нарешті Ісланзаді показала рукою на місяць у небі, і в її долоні з'явилася сяюча куля, зіткана зі світла, яке линуло з ліхтарів на дереві Меноа. Підійшовши до нього, королева поклала кулю в глибоке дупло, і та миттю почала пульсувати.

— Це вже початок? — пошепки спитав Ерагон в ельфійки.

— Початок! — захихотіла Арія. — А кінець буде тоді, коли куля згасне!

Ельфи поділилися на невеличкі гурти й стали накривати столи прямісінько на галявині.

Наїдки та напої виглядали просто фантастично — це свідчило не так про кулінарні здібності цього чарівного народу, як про їхню вправність у магії.

Накривши столи, ельфи заспівали своїх традиційних пісень, які зливалися в одну чудову мелодію, що лунала в тиші нічного лісу. Вони співали про героїчні вчинки й кохання, про далекі мандри й красу цього світу. Хвилююча музика заполонила Ерагона, він відчув, як його охоплює дика пристрасть, породжуючи нестримне бажання покинути все й протанцювати ціле життя разом із ельфами. Сапфіра поруч із ним тихесенько мугикала в такт, замріяно заплющивши очі.

Те, що відбувалося потім, юнак пам'ятав погано. Його лихоманило так, що він то втрачав свідомість, то повертався до тями. Перегодом він мав у голові безліч яскравих образів і почуттів, але згадати, як усе відбувалось, було понад його сили. Ерагон повністю загубився в часі, не усвідомлюючи, де, з ким і навіщо він кружляє в танку, вдихає нічні пахощі й відчуває смак чиїхось медових вуст…

Він пам'ятав ніжні обійми ельфійської дівчини, з якою танцював на галявині.

Він пам'ятав ельфів, що сиділи на дереві Меноа, наче зграя птахів. Вони перебирали струни золотих арф і бавилися з Глаедром, примушуючи дракона відгадувати загадки. Час від часу ельфи вибухали радісним сміхом, показуючи на нічне небо, де розсипався святковий феєрверк.

Він пам'ятав, як, притулившись до Сапфіри, слухав виступ своєї нової подруги, яка співала перед публікою:

Він пам'ятав довгі сумні й веселі вірші, а також виголошену Арією поему й поему Ісланзаді, довшу, проте теж напрочуд гарну.

Він пам'ятав виступи багатьох ельфів, що вправлялися в магії. Прямісінько на його очах з'являлися якісь химерні іграшки, головоломки, справжні витвори мистецтва, коштовна зброя, а також прилади, призначення яких Ерагон не міг збагнути. Один із ельфів показував скляну кулю, в якій щомиті з'являлися дивовижні квіти, що розквітали прямо на очах. А другий, котрий десятиліттями збирав химерні звуки Ду Вельденвардена, видобував їх із горлечок сотень білих лілей.

Розпашіла Рхунон показала публіці надміцний щит, пару сталевих рукавиць, що дозволяли воїну тримати розпечені речі, а також маленьку металеву пташку. Орик презентував химерну дерев'яну піраміду, що була вісім дюймів заввишки й складалася з п'ятдесяти восьми взаємопов'язаних деталей, чим дуже потішив допитливих ельфів. Вони довго не відпускали майстра, змушуючи то розібрати, то знову скласти витвір, і всіляко його вихваляли.

А ще Ерагон пам'ятав, як Оромис насилу відтяг його від музикантів.

— Що таке? — обурився юнак.

— Ти мусиш очистити свідомість, — ельф силоміць всадовив його на повалену колоду. — Посидь тут трохи, перепочинь.

— Але ж я добре почуваюсь! Навіщо мені відпочивати?

— Зараз ти не можеш тверезо мислити, — наполіг Оромис. — Ось коли ти зумієш згадати всі закляття для зміни вигляду, тоді й приєднуйся до нас.

Потім він пригадав таємничих істот, що виходили з лісових хащів. Більшість із них були тваринами, зміненими за допомогою магії. Сила закляття вабила їх на свято Агаеті Блодхрен, як запах смачної страви голодну людину. Здавалося, вони насолоджувались самим виглядом чарівних та розманіжених ельфів. Дехто з них не наважувався вийти з діброви й лише поблискував звідти очима, а одна істота, що могла набувати подоби жінки й вовчиці, усе-таки присіла під кущем кизилу, споглядаючи свято.

Утім, не всі з цих істот мали подобу тварин. Дехто так і лишився ельфом, от тільки та чи інша частина тіла відзначалася своєю надмірною силою, будучи результатом пошуку ідеалу краси. Один із таких лісових прибульців, укритий смугастим хутром, із котячими вухами й гострими кігтями весело стрибав у танку неподалік Ерагона.

Тієї ж миті дві абсолютно однакові ельфійки привіталися із Сапфірою. Вони рухалися, повільно й граційно, мали пальці із жаб'ячою перетинкою, а також ніжні зябра. «Ми прийшли здалеку», — прошепотіли вони ледь чутно й уклонились, хизуючись довгим-довгим волоссям.

А ще Ерагон зустрів ельфа, що був укритий лускою, наче дракон, і мав кістяний гребінь на голові та шипи вздовж спини. Два маленькі язички полум'я час від часу вихоплювалися з його збуджених ніздрів.

Юнак зустрічав і ельфів, яких узагалі було важко розгледіти, так сильно вони зливалися з деревами й кущами, застигаючи на їхньому тлі. Траплялися ельфи з чорними яблуками очей, траплялися невимовно гарні на вигляд, а також ті, що вміли тінню проходити крізь усі предмети…

І, звісно, дивовижним видовищем було саме дерево Меноа, що, як з'ясувалося, колись раніше було ельфом на ім'я Лінеа. Дерево, здавалося, по-своєму реагувало на все це святкове дійство: воно змахувало в такт музиці розкішним гіллям, вигинало, немов у танці, свій міцний стовбур і віяло на всіх присутніх якимось дивним спокоєм.

Пам'ятав Ерагон і два напади болю, які довелося пересидіти в кущах, і тільки Сапфіра була поруч із ним, а всі інші продовжували веселитися.

На третій день святкування Агаеті Блодхрен юнак прочитав перед ельфами свою баладу.

— Я не коваль, я не розуміюся на ткацтві, гончарстві чи ще якомусь виді мистецтва, — застеріг він перед виступом принишклу юрбу. — Я не дуже добре знаюсь на магії, тож усе, що мені лишалося, — це спробувати розповісти у віршах свою історію. Принаймні так, як це робив Бром у моєму рідному Карвахолі.