Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер - Страница 8

— Це добре, — трохи заспокоїлась Арія.

— Гаразд, — міркував собі Ерагон. — Але ж цілих сімдесят років… — Ні, він знав, що ельфи живуть дуже довго, але щоб дівчині, якій на вигляд років двадцять, насправді було сімдесят!.. Єдиною ознакою віку на її молодому обличчі лишались смарагдові очі. Глибокі, проникливі й завжди сумні…

— Тепер я бачу, що ти кращий, аніж я думала, — нарешті мовила ельфійка, допитливо поглядаючи на Ерагона.' — Вибач, що була надто різкою. Гадаю, ельфи погодяться на цей компроміс, але й ти не забувай про свій обов'язок перед нами. Я маю на увазі Сапфіру… Адже без наших зусиль вершників би не існувало.

— Обов'язок тече в моїй крові й випалений на моїй долоні, — з гідністю відповів юнак. Після цього запала довга мовчанка, яку він не наважувався порушити, позираючи на ельфійку. — Ти так довго не була вдома, — нарешті зважився Ерагон. — Чи ти сумуєш за Елесмерою? Чи змогла б жити деінде?

— Елесмера була й завжди буде моєю домівкою, — сумно відповіла Арія, глянувши кудись удалечінь. — Я не живу з родиною відтоді, як приїхала до варденів. Після того я лише вряди-годи навідувалась додому.

Юнак несподівано помітив, що вона пахне сосновою хвоєю. Це був слабкий аромат, який паморочив йому голову.

— Мабуть, важко було жити серед цих гномів і людей, не маючи поруч нікого з рідних, — сумно сказав Ерагон.

— Ти так говориш, ніби сам не такий, як вони, — глянула на нього ельфійка.

— Можливо, — почервонів хлопець. — Але віднедавна я вже не знаю, хто я насправді. Розумієш, ми так зблизилися із Сапфірою, що ніби живемо одне в одному. Ми ділимось думками й почуттями… Так, ніби маємо один розум на двох.

Улещена Сапфіра закивала головою, ледь не вдарившись об стіл.

— Так і має бути, — стомлено посміхнулась ельфійка, — Ви пов'язані угодою, що давніша за будь-які земні речі. Просто ти ще не збагнув до пуття, що значить бути вершником. Це триватиме до кінця твого вишколу, а потім ти все зрозумієш. А зараз нехай оберігають тебе зірки.

По цих словах Арія підвелася з-за столу й пішла собі геть, швидко зникнувши в темному нутрі бібліотеки.

— Сьогодні всі такі дивні чи тільки я? — сумно зітхнув Ерагон їй услід, — От Арія, скажімо. Щойно гримала на мене, а тепер благословляє…

— Ніхто не матиме спокою, доки все не повернеться в нормальне річище, — мудро сказала задоволена Сапфіра.

— А що таке нормальне річище? — спитав юнак.

РОРАН

Роран важко видерся на пагорб.

Він зупинився й, примруживши очі, глянув на сонце крізь пасма сплутаного волосся.

— До заходу ще далеко, — зітхнув юнак і рушив далі вздовж міцних в'язів, довкола яких росла густа трава.

Це було його перше повернення на ферму відтоді, як він, Хорст і ще шестеро чоловіків із Карвахола витягли зі згарища все, що можна було врятувати. Тільки за п'ять місяців юнак наважився повернутись назад.

На верхівці пагорба Роран зупинився й схрестив руки на грудях. Неподалік було видно залишки обійстя, де минуло його дитинство. Уцілів один лише обгорілий ріг будинку, а решту будівлі було зрівняно із землею. Від комори взагалі нічого не залишилося. Кілька акрів землі, які вони обробляли щороку, заросли бур'янами. Де-не-де визирали пророслі буряки та ріпа, але це було все, що залишилось від колись доглянутого городу. А річку Анору крізь чагарник і дерева взагалі не було видно.

Роран стиснув кулаки й зціпив зуби, аби не завити від горя. Якийсь час він не міг зрушити з місця, похмуро відганяючи сумні спогади. Ця місцина була його життям, його минулим і… його майбутнім. Свого часу батько казав:

— Земля — це особлива річ. Піклуйся про неї, і вона подбає про тебе.

Саме це Роран і збирався робити, аж доки його життя не змінила таємна звістка від Бальдора.

Стогнучи, Роран спустився з пагорба й поплентався назад до шляху. Страшні спогади про минуле ще й досі жили в ньому. Усі, кого він так любив, загинули, і цього вже ніяк не зрічешся, ніяк не забудеш. Його пам'ять нагадувала міхур, що досі був перетягнутий тугими ременями, які зараз хтось перерізав, випустивши на волю безліч думок і спогадів. Юнак сумно думав про те, що йому вже ніколи не стати фермером, або про те, що справедливість — найбільша сила, оспівана в казках і легендах — насправді геть нічого не важить. Часом думки так сповняли його свідомість, що йому важко було встати зранку. Він відчував, як від них розривається голова.

Вийшовши на шлях, Роран попрямував через Паланкарську долину до Карвахола. Гори обабіч дороги були вкриті снігом, крізь який уже пробивалась весняна трава. А за обрій важко пливла дощова хмара.

— Певно, в усьому винен Ерагон та його клята цікавість, — міркував Роран, крокуючи, — це ж він приніс додому той камінь із Хребта.

Юнак прийшов до цього невтішного висновку, кілька тижнів обмірковуючи минулі події. Він почув безліч різних оцінок того, що сталося. Кілька разів він просив чаклунку Гертруду перечитати йому останнього листа від Брома. Але інших пояснень не було.

— Чужинці прийшли сюди саме через той камінь, — краяв собі душу Роран. Ні, він не звинувачував Ерагона в смерті Герроу, але те, що малий утік, не поховавши дядька… І заради чого? Заради якоїсь там мандрівки зі старим казкарем? А може, то Бром підбурив його втекти, а потім десь убив по дорозі? Адже він і досі не знає, де зараз Ерагон і чи живий він узагалі…

— Лист від Брома! — засмучено посміхнувся від своїх думок Роран, — Оце ще дурня! Це ж треба було понавигадувати стільки безглуздих натяків і грізних пророцтв, аби просто попередити про прибульців. Той старий був просто божевільний!

Якась метушня позаду змусила Рорана озирнутися. Він побачив стадо оленів, що бігли до лісу. Серед них був і молодий самець із розкидистими рогами. Юнак ще раз озирнувся, запам'ятовуючи місце, аби повернутися сюди завтра на полювання. Він був не таким спритним мисливцем, як Ерагон, але міг прогодувати себе самотужки.

По дорозі Роран іще раз спробував дати лад своїм думкам. Отож, після смерті Герроу він покинув роботу на млині Демптона в Терінсфорді й повернувся до Карвахола. Хорст погодився взяти його до кузні, давши роботу на кілька місяців уперед. Перегодом юнак вирішив одружитися з донькою м'ясника. Власне кажучи, Роран їздив до Терінсфорда тільки задля того, щоб заробити собі грошей на весілля. Але пізніше, втративши ферму, Роран так і не наважувався просити руки Катріни: йому не дозволяла гордість. Адже батько Катріни не потерпів би такого злидаря у своїй родині. Навіть за кращих часів було б складно просити руки його доньки, а тепер і поготів. А взяти Катріну заміж без згоди її батька… Ні, для їхнього села це була нечувана річ, і він на таке ніколи б не зважився.

Добре поміркувавши, юнак вирішив будь-що відродити свою ферму, навіть якщо йому доведеться самотужки зводити будинок і комору. Це буде непросто, проте потім він зможе послати сватів до Катріни. Але деякий час — принаймні до весни! — дівчина має зачекати.

Так, розмірковуючи про своє невтішне життя, Роран дістався надвечір до Карвахола. За час його відсутності тут майже нічого не змінилось. Між будинками, до яких понуро сунули стомлені за день чоловіки, так само безрадісно висіла на шворках білизна. За містом лежали поля, здалеку виблискував водоспад Ігуалда… Утім, звичний місцевий затишок приніс у Роранову душу тепло.

Не вагаючись, юнак попрямував до Хорстової оселі, що стояла ближче до Хребта. Двері були прочинені, тож іще здалеку він почув гомін. На кухні зібралися Хорст, котрий повагом сидів за столом, його вагітна дружина Елейн, яка примостилася біля чоловіка, та сини Альбрич і Бальдор, котрі шанобливо стояли поруч.

Коли Роран увійшов, старий був не в кращому гуморі.

— А я ж тоді був у кузні! — голосно казав Хорст, — Утім, Тейн божиться, що бачив мене в іншому кінці міста!

— Що сталося? — спитав Роран, скидаючи з плеча торбу.

Хорст невдоволено змовк і зиркнув на жінку.