Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер - Страница 41

— Тоді, — вона тицьнула один з них Роранові, — ти зробиш усе, аби забезпечити добробут у родині й щоб твоїй дружині та дітям було не соромно дивитися в очі громаді.

— Якщо доживемо, — сьорбнув хлопець прохолодного напою.

— Так, — відкинула пасмо волосся Елейн. — Ти вибрав тяжкий шлях, Роране.

— Я хотів, аби Катріна поїхала з Карвахола, — зітхнув юнак.

— Он воно як, — звела брови жінка. — Я не проти, але чому ти раніше не переговорив зі Слоуном про заручини? Коли Хорст просив моєї руки в мого батька, він дав нашій родині дванадцять овець, свиноматку й вісім пар залізних свічників, ще навіть не знаючи, чи отримає згоду. Ось як це робиться, хлопче! Тож ти міг би придумати щось краще, аніж бити свого майбутнього тестя.

— Звісно, міг би, — гірко всміхнувся Роран. — Але не цього разу.

— А коли ж? — уїдливо спитала жінка. — Разаки не озивалися вже з тиждень.

— Ну, то й що? — не зрозумів юнак. — Я не знаю, як мені тепер бути, розумієш? — Він роздратовано гепнув кулаком об стіл.

Елейн обережно поставила свого кухля й узяла юнакові долоні у свої ніжні руки.

— Якщо зараз ти зможеш помиритися зі Слоуном, то твоє подальше життя з Катріною буде куди легшим. Уранці ти мусиш піти до нього й вибачитися.

— Я не буду вибачатися! — скипів юнак. — Тільки не перед ним!

— Роране, послухай мене, — не вгавала мудра жінка. — Мир у твоїй родині того вартий. Я знаю з власного досвіду, що розбрат не приносить нічого, крім нещастя.

— Але ж Слоун ненавидить Хребет, — пручався Роран. — Я не зможу його переконати.

— І все ж таки ти мусиш спробувати, — наполягала Елейн. — Навіть якщо він відкине твої вибачення, ти не казатимеш, що не зробив цього. Якщо любиш Катріну, то переламай себе й зроби це для неї. Не змушуй її страждати через власну помилку. — Вона допила сидр, бляшаним ковпачком загасила свічки й залишила Рорана на самоті.

Минуло кілька хвилин, перш ніж Роран ворухнувся. Навпомацки він дістався дверей, потім піднявся сходами нагору до своєї кімнати й ліг спати.

Обхопивши руками подушку, Роран тоскно дослухався до нічних звуків будинку: то мишка пробіжить на горищі, то вітер торкнеться віконниць, то хтось прочовгає за дверима…

Раптом він почув, як на дверях посунувся гачок, і ті поволі відчинилися. Темний силует прослизнув до кімнати, пасмо запашного волосся торкнулося Роранового обличчя, а далі й теплі губи притислися до його вуст. Він зітхнув. Катріна!

Удар грому вирвав Рорана зі сну.

Кліпаючи очима, він поволі приходив до тями. У дверях його кімнати зяяла величезна діра, крізь яку, наче в страшному сні, лізли королівські вояки, а за ними — разаки. І ось уже ворожий меч торкнувся його шиї. Поруч скрикнула Катріна, натягуючи ковдру на плечі.

— Підніміть його, — кивнули на хлопця разаки. — Зв'яжіть йому руки й тягніть надвір.

Коли вояки наблизились до ліжка, Катріна знову закричала й кинулась на них, відчайдушно дряпаючись і кусаючись. Ті відступили, лаючись.

Тим часом Роран зістрибнув із ліжка, підхопив з долівки молот і розвернувся до нападників, ревучи, наче ведмідь. Вояки, залишивши дівчину, спробували здолати його, але марно. Щити розліталися на друзки під скаженими ударами, кольчуги й шоломи розколювалися, двоє вояків були поранені, а троє, упавши, так і не підводились.

Брязкіт зброї побудив усіх у домі. Роран почув, як коридором, вигукуючи, біжить Хорст зі своїми синами. Разаки перезирнулися й несподівано схопили Катріну.

— Роране! — заволала дівчина.

Юнак вивернувся від двох вояків, вискочив у коридор і побачив, що його наречену вже витягують у вікно. Скрикнувши, він замахнувся було молотом, але один із разаків перехопив його руку й прошипів:

— Так! Саме ти нам і потрібен!

Роран спробував був вирватися, та в нього нічого не вийшло, бо ворог тримав його, мов лещатами. Тоді вільною рукою він щосили вгатив разака по голові й зірвав із нього каптура. Голомоза істота обурено завищала. Шкіра на її обличчі виявилась лискучою, мов панцир жука, очі без повік були завбільшки з кулак, а замість носа стирчав гострий дзьоб, з якого виглядав ліловий язик.

Роран скрикнув від жаху й огиди, намагаючись визволитися від чудовиська, але те вперто тягло його до вікна. Згори було видно, як вояки тягнуть за собою Катріну.

Саме тоді, коли хлопець уже зовсім знесилів, поруч з'явився Хорст. Він устиг перехопити його й не дав вивалитися з вікна.

— Хутчіш киньте мені списа! — заволав коваль. — Не віддаймо Рорана цій потворі!

Зляканий разак востаннє шарпонув юнака, та зрозумівши, що все намарно, щосили вдарив його гострим дзьобом у плече. Бідолашний завив від болю, відчувши, як рвуться м'язи й тріщить кістка, а розлючений нападник миттю щез у пітьмі.

Звільнившись від разака, Роран та Хорст увалилися в коридор.

— У них Катріна, — простогнав хлопець, не в змозі поворухнути зламаною рукою.

Альбрич і Бальдор, заляпані кров'ю, вистрибнули з кімнати. Позаду них виднілася ціла гора трупів. «Тепер я вбив уже вісьмох», — підводячись, подумав Роран і пошкутильгав собі коридором. Назустріч йому вийшла Елейн у нічній сорочці.

— Тебе треба показати Гертруді, — мовила вона, побачивши юнакові рани.

— Пусте, — відмахнувся було той.

— Ти помреш, якщо не спинити кров.

— Але спершу треба визволити Катріну, — сказав Роран, глянувши на закривавлене плече. — Доки ті нелюди нічого з нею не зробили.

— Він правий, не можна чекати, — сказав, підходячи, Хорст. — Перев'яжи його, як зможеш, і ми підемо.

Елейн, піджавши губи, кинулась до скрині з білизною. Вона міцно перев'язала Роранове плече й зламану руку. Тим часом Альбрич і Бальдор забрали зброю вбитих вояків. Натомість Хорст задовольнився своїм власним списом.

Наостанок Елейн обняла чоловіка й мовила:

— Будь обережний. — Потім подивилася на синів і додала: — Будьте обережні всі.

— Усе буде добре, мамо, — пообіцяв Альбрич.

Жінка сумно всміхнулася й поцілувала синів на прощання.

Вони вискочили з будинку й помчали на околицю Карвахола, де в загорожі виявили вирвані колоди, а поруч — убитого Бірда.

— Його вдарили ззаду, — ставши навколішки, сказав Бальдор. Тим часом Роранові раптом заклало вуха й він ледь не знепритомнів від болю в руці.

— Гей! Хто там? — гукнули здалеку вартові.

Невдовзі довкола вбитого Бірда зібралась уся сторожа. Хорст коротко оповів про напад і про викрадення Катріни.

— Хто з нами? — спитав старий.

П'ятеро миттю згодилося супроводжувати їх, а решта залишилась охороняти пролам у стіні й піднімати людей.

Насилу ворушачи рукою, Роран став на чолі гурту. Вони рушили через поле в напрямку табору разаків. Кожен крок відлунював хлопцеві жахливим болем, але зараз для нього нічого не важило, крім порятунку Катріни. Коли він зашпортувався, Хорст щоразу підтримував його.

Пройшовши з півмилі від Карвахола, чоловіки помітили ворожу варту, що змусило їх зробити дорогого добрячий гак. Невдовзі стало видно світло смолоскипів, і Роран махнув здоровою рукою, зупиняючи гурт. Далі довелося повзти, аби залишатися непоміченими. Нарешті, діставшись табору, вони побачили залишки королівського війська біля багаття. Тринадцятеро виснажених вояків із погнутою зброєю, у поламаних обладунках похмуро вишикувались перед парочкою разаків.

— А де ж Катріна? — нетямився Роран, придивляючись до того, що відбувалось у ворожому таборі.

— Більше половини наших загинуло, — гукав один із вояків до разаків. — І хто ж їх убив? Купка селюків, які не відрізняють вил від меча? Тож нехай Галбаторікс сам вилизує вам чоботи, як хоче, а ми вимагаємо нового командира! Це повинна бути людина!

— Та невже? — уїдливо спитали разаки.

— Досить нам дурнуватих наказів від таких небораків, як ви, з вашим шипінням і клацанням замість людської мови! Нас уже нудить від вас, зрозуміло? Ми не знаємо, що ви зробили із Сардсоном, але коли ви залишитесь бодай на одну ніч, ми перевіримо, якого кольору ваша кров! Тож лишайте нам дівчину, і…