Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер - Страница 30

Незважаючи на сльоту, Роран нетямився з радості через Катрінину згоду. Тепер вони заручені! Йому здавалося, ніби якийсь скалок мозаїчного світу став нарешті на своє місце, а сам він здобув небачену силу воїна. Що для нього ті разаки й ціла Імперія, він заручений із Катріною!

Відтепер Роран зосередився на тому, що стало найважливішим завданням його життя: як уберегти Катріну від гніву Галбаторікса. Утім, поки що він так нічого й не вигадав. «Найкраще для неї, — міркував юнак, — це виїхати до Коулі. Але ж вона ніколи не погодиться, якщо тільки Слоун не накаже. Можливо, мені вдасться переконати його. Він же хоче, щоб донька була в безпеці».

Поки він обмірковував розмову з м'ясником, хмари знову скупчилися й дощ із новою силою атакував селище. Навколо швидко утворювалися калюжі, і важкі краплини барабанили по них, підстрибуючи, мов злякані коники.

Коли Роран зголоднів, він гукнув замість себе Ларна, молодшого сина Лоринга, і подався на пошуки їжі, перебігаючи з-під однієї стріхи до іншої. Завернувши за ріг, він з подивом побачив Альбрича, який запекло сперечався на ґанку з цілим гуртом чоловіків.

— Та чи ти сліпий? — гукав Ридлі. — Ми просто підемо собі до лісу, і вони ніколи нас не знайдуть! А ти пропонуєш якийсь ідіотський шлях!

— Спробуй, якщо хочеш, — різко відказав Альбрич.

— І спробую! — викрикнув йому у відповідь розгніваний Ридлі.

— От тоді й розкажеш, які на смак разакові стріли! — не здавався хлопець.

— Цілком може бути, — вступився Тейн, — але ми не такі тюхтії, як ти.

Альбрич роздратовано обернувся до нього.

— А твої слова такі ж тупі, як і твоя голова, — вигукнув він. — Я не настільки дурний, щоб ризикувати власною родиною, ховаючись у кущах.

Тейн отетеріло закліпав очима, вкриваючись бурими плямами.

— Що? — всміхнувся Альбрич. — Язика проковтнув?

Чолов'яга заревів з люті й ударив юнака кулаком в обличчя.

— І це ти називаєш ударом? — скривився той, сплюнувши. — Твоя рука ще слабша за голову!

Він шарпнув Тейна за плече й швиргонув на землю, де бідолаха так і залишився лежати на боці.

— Досить! — гукнув Роран, вискочивши на ґанок. — У нас інші вороги! Чи ви забули? Зрештою, можемо скликати збори й вирішити, кому керувати — Альбричу чи Тейну. Але ми не будемо битися між собою.

— Тобі легко казати, — закинув Ридлі. — У тебе нема ані дружини, ані дітей.

Потім він допоміг Тейнові звестися на ноги, і гурт заколотників подався геть.

Роран суворо глянув на Альбрича, в якого під правим оком розливався ліловий синець.

— Хто це розпочав? — спитав він.

— Ну… я, — обмацав Альбрич свою щелепу. — Я пішов у розвідку разом із Дарменом. Разаки розставили своїх вояків на пагорбах. Вони контролюють усе вздовж Анори. Усю долину, розумієш? Може, декому й удасться проскочити, але ми ніколи не перевеземо дітей до Коулі, не зчепившись із ними. Таким чином, разакам стане відомо, куди ми прямуємо.

На якусь мить Рорана охопив жах, розлившись отрутою в його серці. Що ж робити? Передчуття неминучого лиха опанувало ним.

— Ходімо, — зітхнув юнак, кладучи руку на плече Альбричу. — Тебе треба показати Гертруді.

— Ні-ні, — глухо відгукнувся Альбрич. — Вона має важливіші справи.

Він важко зітхнув, ніби перед кидком у небуття, і незграбно побіг під зливою вбік кузні.

Роран провів юнака поглядом, похитав головою, а потім увійшов до будинку. Елейн сиділа навколішках з купою дітлахів, загострюючи напилком наконечники стріл. Хлопець гукнув її до сусідньої кімнати й розповів про сварку на ґанку.

— Ти гадаєш, що Тейн буде мститися? — стривожилась жінка.

— Можливо, — знизав плечима Роран. — Вони образили один одного, хоч Альбрич був брутальнішим… Утім, Тейн усе ж таки вдарив перший, тому ви самі можете оголосити ворожнечу.

— Дурниці, — стомлено зітхнула Елейн, кутаючись у хустку. — Це справа суду. Якщо можна заплатити компенсацію, нехай так і буде. Треба уникнути кровопролиття.

Коли вона пішла, Роран знайшов на кухні хліб та м'ясо й, попоївши, допоміг дітлашні нагострити стріли. За якийсь час до хати завітала Фельда, одна з матерів. Тоді юнак залишив на неї малих і подався назад через Карвахол до головного шляху.

Заступивши на варту, хлопець присів навпочіпки під стіною будинку й задивився в похмуре небо, звідки зненацька проглянув сонячний промінь. Просвіток у хмарах усе збільшувався й збільшувався, аж поки не з'явилося чисте блакитне небо. Довколишній пейзаж, зрошений дощем, яскраво засяяв, так, ніби цілий світ перетворився на скульптуру з лискучого металу.

Лише за мить, відволікшись від споглядання, Роран помітив на шляху вояка, який здивовано розглядав оборонні укріплення, а потім повернувся й зник у золотавому тумані.

— До зброї! — заволав Роран, схоплюючись на ноги. Він шкодував, що з ним не було лука — він сховав його від дощу. Єдиною втіхою було те, що неприятелю теж було непереливки під зливою.

Чоловіки й жінки вибігали з будинків, скупчуючись біля рову й визираючи з-за частоколу.

Роран помітив неподалік Слоуна. М'ясник тримав у лівій руці один із саморобних щитів Фіска, а в правій — великого різака, вигнутого півмісяцем. На поясі він мав цілу низку ножів, заточених, мов бритва. Вони перезирнулися з Рораном і зосередились на неприятелеві.

За мить у тумані залунав скреготливий голос разака.

— Ви хочете захищатися? Ну що ж! Ви зробили свій вибір і прирекли себе на жахливу смерть! — почулося здалеку.

— Покажіть свої мерзенні пики! — озвався Лоринг. — Ми розтрощимо вам голови й годуватимемо з ваших черепів свиней!

Замість відповіді в повітрі засвистіло, і важкий спис устромився у двері за дюйм від Джедрика.

— Прикриваймося! — гукнув Хорст.

Роран став навколішки, прикрившись щитом, і визирнув у шпарину між дошками загорожі.

Він зробив це дуже вчасно, тому що з півдюжини стріл просвистіло повз нього вбік гурту селян, звідки залунав лемент і зойки.

Серце Рорана закалатало, руки затрусилися від нервового збудження, він почав важко, дихати. Здалеку пролунав вибух, дзенькіт скла, звуки бойових сокир, якими рубали загорожу. Разом зі Слоуном вони помчали вглиб Карвахола, де гурт вояків уже проривав оборону. Неподалік, схожі на примар, сиділи верхи на конях разаки. Не вагаючись, Роран з ходу вдарив найближчого вояка списом, поруч заревів Слоун, розриваючи ножем тіло неприятеля. Двоє нападників кинулися на нього з мечами, але м'ясник відступив, прикрившись щитом. Один із них розмахнувся так сильно, що його клинок застряг у рамі щита. Слоун притяг його ближче й устромив ножа прямо межи очі. Реготнувши, він рішуче посунув на другого вояка, наміряючись випустити тельбухи й тому.

Роран утратив свого списа при нападі, тому зумів вчасно вихопити молот, щоб уникнути удару меча, який ледве не розпанахав йому ногу. Солдат, котрий вирвав у парубка спис, кинув зброю в нього, цілячись у груди. Той перехопив ратище в повітрі, аж сам здивувавшись власній спритності й неабияк здивувавши тим супротивника, покрутив ним і з силою встромив у вояка. Залишившись без зброї, Роран змушений був відступити. Він раптом озирнувся, перечепився через тіло забитого й, падаючи, уникнув ворожого удару мечем. У багнюці він устиг підхопити чийогось меча й вгатити ним нападника, відрубавши тому пальця на руці.

— Ось що буває, коли не захищаєшся щитом, — мовив той очманіло, дивлячись на скалічену руку.

— Так, — погодився Роран, зносячи йому голову.

Останній із вояків, наляканий побаченим, розвернувся й помчав до разаків. Слоун, узявши руки в боки, глузливо реготав йому вслід. Коли вояк нарешті дістався по багнюці до незворушних постатей на конях, обидва разаки схилилися до нього й учепилися бідоласі в горло. Той захрипів, затіпався в конвульсіях, але чіпкі пальці потвор не розтискалися доти, доки він не затих. Разаки поклали труп упоперек сідла й подалися геть.

Роран здригнувся. Він подивився на Слоуна, котрий якраз чистив леза своїх ножів.