Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер - Страница 19

— Що з тобою? — захвилювалась Сапфіра.

— Нічого, — зітхнув юнак і ступив у невідомість.

МОЛОТ І ОБЦЕНЬКИ

Минуло три дні відтоді, як прибули разаки, а Роран ще й досі переховувався на Хребті. Після візиту Альбрича він не мав жодних новин про те, що відбувається в Карвахолі. Продовжуючи пильно придивлятися до далеких наметів, де відпочивали вояки, він нервово міряв кроками галявину.

Опівдні юнак нашвидкуруч пообідав.

— Цікаво, як довго це триватиме? — дратувався він, розуміючи, що разаки випробовують його терпіння.

Аби хоч якось згаяти час, Роран тренувався. Він стріляв із лука по гнилій колоді, зупиняючись тільки тоді, коли стріла розбивала її на друзки. Після цього йому не залишалося нічого, як знову нервово походжати витоптаною стежкою, що вела від великого каменя до того місця, де він спав.

Несподівано юнак почув чиїсь кроки й, схопивши лука, мерщій сховався в кущах. А коли на галявину вийшов Бальдор, він полегшено зітхнув.

— Чому до мене так довго ніхто не приходив? — спитав Роран, коли вони присіли погомоніти.

— Ми не могли, — відповів Бальдор, витираючи піт із чола. — Вояки весь час стежать за нами. Навіть сьогодні мені ледь пощастило втекти. Але я не можу тут довго лишатися. — Глянувши вгору, на лісові вершини, він аж здригнувся:

— А ти, виходить, ще більший відчайдух, ніж я, якщо не боїшся тут ховатися. Ведмедів чи вовків уже зустрічав?

— Ні, все гаразд, — заспокоїв його Роран. — Ти краще розкажи, що чувати нового?

— Один із них минулої ночі вихвалявся Морнові, що вояки полюють саме на тебе, — повідомив юнак. — Утім, вони сильно нервуються… Дехто щоночі напивається, а першого дня вони взагалі поперекидали в Морновій залі все шкереберть.

— Вони за це заплатили?

— Звісно ж, ні, — зітхнув Бальдор.

Роран пересів, аби поглянути згори на село.

— Я й досі не йму віри, — замислено мовив він. — Невже вояки Імперії подолали таку відстань тільки заради мене. Навіщо я їм потрібен?

Бальдор простежив за його поглядом.

— Сьогодні разаки були в Катріни. Хтось їм сказав, що ви близькі з нею, тож вони питалися, чи та, бува, не знає, куди ти подівся.

— З нею все гаразд? — захвилювався Роран.

— Аби її злякати, таких разаків потрібно кілька, — заспокоїв його Бальдор, вагаючись із наступним питанням. — До речі, ти не надумав повернутися?..

— Я скорше повішу їх, і сам повішуся! — схопився юнак на ноги й знову закрокував стежиною. — Як ти можеш про таке питати, знаючи, що вони замордували мого батька?

— А що буде, коли ти й далі ховатимешся, а вояки так і чекатимуть на тебе? — урвав його Бальдор. — Тоді вони зрозуміють, що ми збрехали, аби допомогти тобі втекти. Імперія не вибачає зради.

Роран не звертав уваги на свого приятеля. Він виписував галявиною кола, а потім знову сів. «Бальдор таки має рацію. Якщо я не повернусь, разаки в усьому звинуватять моїх рідних, — думав він, поглядаючи згори на село. — А що коли я спробую заманити разаків до лісу?.. Правда, я не такий вправний мисливець, як Ерагон, але зараз у мене не лишається вибору».

— Я не хочу, аби через мене страждали люди, — за якийсь час озвався до Бальдора юнак. — Утім, я зачекаю, доки настане реальна загроза, а потім почну діяти.

— Це страшно, — сказав Бальдор.

— Нічого не вдієш, — відповів Роран.

Незабаром гість пішов, залишивши юнака наодинці зі своїми невеселими думками. Він знову й знову крокував галявиною, думаючи про те, як йому бути далі, аж доки не вирішив зняти взуття, аби взагалі його не розбити.

Коли зійшов місяць і в мерехтливому сяйві виросли нічні тіні, Роран помітив у Карвахолі якийсь підозрілий рух. По селу нишпорили темні постаті з ліхтарями, збираючись у центрі, де їх зустрічали воїни зі смолоскипами.

Цілих дві години Роран спостерігав це тривожне видовище: ліхтарі безнадійно кружляли довкола незворушних смолоскипів, а потім розсіялись і повернулися назад до рідних осель.

Нічого цікавого більше так і не сталося, тож Роран розклав свій спальний мішок і ліг відпочивати.

Наступного дня Карвахол скидався на розтривожений вулик. Люди бігали від будинку до будинку й навіть їздили на Роранову ферму.

Юнака не на жарт усе це схвилювало. Опівдні він побачив, як у таборі разаків з'явилися два незнайомці й цілу годину не виходили з їхнього головного намету.

День промайнув непомітно, і коли Роран усівся вечеряти, до нього знову завітав Бальдор.

— Ти голодний? — спитав його юнак, але той лише похитав головою й стомлено сів поруч.

— Квимбі мертвий, — сказав він за хвильку Роранові.

— Як? — аж підскочив юнак, впускаючи миску з вечерею.

— Два воїни вчора ввечері залицялися до Тари, дружини Морна, — глухо мовив Бальдор. — Вона ніби й не проти була, але ті почали сперечатись, з ким вона піде. Ну, й побилися… А Квимбі встряг у суперечку, та й отримав глеком по голові.

«Цього не може бути! — від несподіваної звістки Роранові аж подих перехопило. — Квимбі мертвий! Веселун Квимбі, без якого годі було уявити їхній Карвахол?»

— Тих нелюдів покарано? — прийшовши до тями, спитав він у Бальдора.

— Ні, — відповів юнак. — Разаки викрали тіло Квимбі з таверни й перетягли до свого намету. Ми намагалися повернути його минулої ночі, але воїни не захотіли з нами навіть говорити.

— Я бачив, — кивнув Роран.

— Батько й Лоринг зустрілися сьогодні з разаками, — додав Бальдор. — Їм пощастило вмовити воїнів, аби ті повернули тіло. Однак вони не нестимуть відповідальність за скоєний злочин… До речі, знаєш, що вони повернули дружині Квимбі?.. Кістки…

— Кістки? — із жахом перепитав юнак.

— Так, кістки, — підтвердив Бальдор. — Обгризені й обсмоктані кістки. Уявляєш?

Роран відчув, що його зараз знудить. Він усім серцем співчував бідоласі Квимбі, бо душа, людини не зможе спочити з миром, аж доки її тіло не буде поховане.

— Хто ж це зробив? — скривився він.

— Воїни теж були нажахані, — знизав плечима юнак. — Мабуть, це разаки.

— Але навіщо? — голосно вигукнув Роран. — Для чого?

— Гадаю, що ці разаки не зовсім люди, — відповів Бальдор. — З їхніх пащек страшенно тхне, а свої обличчя вони закривають чорними хустками. Самі вони криві, горбаті, не розмовляють, а так… ніби гавкають… Навіть воїни їх остерігаються.

— Але якщо це не люди, то хто ж вони? — вжахнувся юнак.

Тепер до Роранових почуттів долучився ще й страх. Це був страх перед невідомим, надприродним, потойбічним. Те саме він помітив і в поведінці Бальдора. Після чуток про численні злочини Галбаторікса вони вперше стали їх свідками, адже зло завітало й до їхніх осель. Тільки тепер Роран збагнув, що на нього полює страшна сила, яку вже давно оспівують у казках і легендах.

— Треба щось робити, — схвильовано пробелькотів він.

За ніч повітря добре прогрілося, а вдень Паланкарська долина знемагала від несподіваної весняної спеки. Зовні, під погожим блакитним небом, Карвахол виглядав мирно, але в ньому дедалі росло обурення, що згуртувало докупи всіх мешканців.

Проте, незважаючи на безкінечне чекання й нервову напругу, день видався досить нудним. Аж до самого вечора Роран вичісував гриву Хорстової коняки, а потім улігся спати, споглядаючи над соснами нічне небо, пересипане зірками. Вони були так близько, аж юнакові здавалося, що він мчить між ними, провалюючись у чорну порожнечу.

Місяць уже сховався, коли Роран несподівано прокинувся. Горло судомило від диму, він закашлявся й розгублено закліпав очима, бо ті немилосердно пекли.

Юнак схопив свої ковдри, мерщій осідлав наляканого коня й чимдуж помчав у гори, де сподівався знайти чисте повітря. Проте незабаром Роран зрозумів, що дим піднімається слідом за ним, тому розвернувся й почав зрізати шлях, прямуючи до лісу.

За кілька хвилин він нарешті вирвався на узлісся. Відхекавшись, юнак почав шукати очима вогонь і помітив його в долині. Це палала, немов смолоскип, розсипаючи навсібіч іскри пекельного вогню, велика сінна клуня Карвахола. Роран аж здригнувся, дивлячись на те, як зібране важкою працею сіно жадібно зжирають язики полум'я. Він мав би спуститись у село на допомогу людям, але не міг наражати себе на таку небезпеку.