Ерагон - Паолини Кристофер - Страница 80

— Непогано, — скептично сказав голомозий провідник. — А тепер рушаймо.

Проходячи повз натовп, Сапфіра несподівано витягла шию й жартома пустила з пащеки хмаринку диму. Люди злякано відсахнулись, але, долаючи страх, з новою силою почали вітати чужинців.

— Навіщо це хизування? — роздратовано спитав юнак. Задоволена Сапфіра лише змахнула хвостом.

Трохи перегодом Ерагон помітив, що далеко не вся юрба була їм рада: дехто з гномів, на відміну від усміхнених людей, стояв із похмурим виглядом і навіть відвертався, коли вершник проїздив повз них.

Хай там як, але гарно заховане місто справило на Ерагона неабияке враження. Вардени подбали про захист свого народу, адже через ці стіни годі було пробитися будь-якому війську чи навіть перелетіти драконові. До того ж, сам Тронжхейм був чудово спланований, прикрашений скульптурними ансамблями й настінним різьбленням місцевих майстрів.

За якийсь час важкі ворота з гуркотом відчинились і зникли вгорі, підняті ланцюгами на мамутових бивнях, а мандрівники побачили перед собою величезний прохід заввишки з чотири поверхи, який тягнувся до самісінького центру міста. Перші три поверхи зяяли суцільними арками, крізь які визирав строкато вбраний люд, що висипав подивитись на прибульців. На першому поверсі арки було закрито важкими дверима, а сам прохід тягнувся на цілу милю, закінчуючись грандіозною брамою. Заходячи в неї, Сапфіра картинно вигнула шию й заревіла. Переляканий натовп аж присів, а потім загув від захвату.

Невдовзі мандрівники опинились у великій залі з височезною стелею, яка сягала, певно, вершини гори, і гладкою підлогою, зробленою з сердоліку, на якій було викарбувано зображення молота в обрамленні дванадцяти зірок. «Як на шоломі в Орика», — здивувався Ерагон. На стелі висів велетенський сапфір, що мав різьблення у формі троянди. У сяйві сотень ліхтарів він вигравав якимось дивним світлом. Узагалі ж, Ерагонові здавалось, що Тронжхейм не могли збудувати прості смертні. Велич цього міста-гори затьмарювала всі дива, що їх Ерагон колись бачив у імперії. Навіть велелюдний Урубейн не зміг би змагатися з цим містом щодо багатства, сили й величі.

— Далі підете пішки, — урвав Ерагонові роздуми голомозий проводир.

Юрба одразу ж притихла. Орик забрав у мандрівників коней і подався геть, а юнаки разом із Сапфірою рушили за здорованем. Трохи перегодом вони увійшли до вужчого коридору, й охорона оточила чужинців щільнішим кільцем. Незабаром конвой зупинився перед ошатними дверима, які прочинив голомозий, мовчки пропустивши друзів усередину.

Аджихад

Сторожко озираючись, друзі ввійшли до елегантного двоповерхового кабінету, стіни якого було завішано книжковими полицями. Залізні східці здіймалися до невеличкого балкона з двома стільцями та письмовим столом. Кам’яну підлогу встеляв плетений килим. Господар кабінету сидів за столом у найдальшому закутку.

Він мав шкіру кольору ебенового дерева, лису голову й чорну охайну борідку. За статурою був кремезний — це підкреслювала коротка безрукавка, накинута на гаптовану золотом пурпурову сорочку.

— Ласкаво просимо до Тронжхейма, — поважно сказав він. — Мене звати Аджихад. Будь ласка, сідайте.

Ерагон із Мертагом обережно сіли в крісла, а дракон примостився позаду, охороняючи їх. Ватажок підняв руку й клацнув пальцями, покликавши когось із сусідньої кімнати. Прибульці з подивом витріщились на голомозого чолов’ягу, як дві краплі води схожого на того здорованя, що привів їх сюди.

— Можу зрозуміти ваш подив, — посміхнувся Аджихад. — Вони брати-близнюки. Я б залюбки назвав вам імена цих добродіїв, але в них немає імен.

Дракон презирливо форкнув, і володар з осудом глянув на нього, сідаючи в крісло. Здоровані нерухомо застигли поруч. Якийсь час Аджихад пильно розглядав прибульців, потім кивнув до голомозих, і один із них підскочив до свого пана, зашепотівши йому щось на вухо. Той спохмурнів і рішуче кивнув.

— Ти поставив мене у скрутне становище, відмовившись від перевірки, — нарешті звернувся Аджихад до Мертага. — Тебе впустили до Фартхен Дура, тож ми мали б бути впевнені, що ти не заподієш нам зла. Але зараз ми не можемо тобі довіряти.

— Ви б усе одно мені не повірили, — зухвало відповів юнак.

— Ого! — здивувався Аджихад, і його обличчя потемніло. — Цей голос нагадує мені голос одного чоловіка… Щоправда, він був справжньою потворою, а не людиною.

Володар грізно підвівся з крісла й несподівано гаркнув:

— Ану, встати!

Мертаг знехотя звівся на ноги, а схвильовані близнюки підійшли ближче.

— Зніми сорочку й повернися, — наказав ватажок. Юнак скорився.

— Мертаг! — видихнув Аджихад, придивляючись до шраму на його спині. Орик за спинами прибульців вражено зойкнув.

— Ви знали про це? — гаркнув господар до близнюків.

— Ми знайшли його ім я в думках дракона, — зіщулились ті, — але й гадки не мали, що він син великого Морзана…

— І ви нічого мені про це не сказали? — вражено відсахнувся Аджихад. — Гаразд, із вами я розберуся потім.

Опануваввіи свій гнів, він знову звернувся до Мертага:

— То ти й тепер відмовляєшся від перевірки, юначе?

— Так, відмовляюсь, — твердо відповів Мертаг, одягаючи сорочку. — Я нікому не дозволю порпатися в моїй голові.

— Це буде мати небажані наслідки, — попередив його Аджихад. — Допоки ми не знаємо, чи не становиш ти загрози, ми не зможемо тобі довіряти. А без цього тутешній народ, почувши, чий ти син, розірве тебе на шматки. Тому тобі доведеться посидіти під вартою. А якщо про це дізнається король гномів Ротгар… Зрештою, ти можеш легко всього цього уникнути.

— Ні, — вперто похитав головою Мертаг. — У будь-якому разі, ви все одно мені не повірите. Тому я хочу просто піти. Обіцяю, що нікому не розкажу, де ви ховаєтесь.

— Навіть на допиті в Галбаторікса? — спитав Аджихад. — Та він же витягне з тебе всі жили, розпитуючи про нас! Ні, ми не можемо так ризикувати.

— То що, будете довіку тримати мене у в’язниці? — поцікавився юнак.

— Ні, тільки доти, доки ти не згодишся на перевірку, — сказав ватажок. — Якщо ми знатимемо, що тобі можна довіряти, близнюки зітруть із твоєї пам’яті спогади про Фартхен Дур, аби ти нічого не розповів Галбаторіксу, й можеш бути вільний. Згода?

— Мої думки, — озвався Мертаг, — це єдине, що в мене ще не забрали. Багато хто намагався їх захопити, але я навчився захищатись, бо лише в думках я залишаюся вільний. Отож, ви не зможете перевірити їх навіть за допомогою ваших гевалів-близнюків. Я ліпше помру, ніж на це погоджуся.

— Гарно сказано, — зі співчуттям мовив ватажок. — Хоч я й не здивований твоїм вибором. Охорона!

Вхідні двері відчинились, і до покою увійшли озброєні вояки.

— Заберіть його й надійно замкніть, — наказав Аджихад. — Стережіть його, як зіницю ока, доки я не вирішу, що робити далі.

Охорона миттю оточила юнака. Проводжаючи поглядом друга, Ерагон прошепотів:

— Мені дуже шкода.

Той знизав плечима й вийшов з гордо піднятою головою.

Спохмурнівши, Аджихад плеснув у долоні й гукнув:

— А тепер усі геть, окрім хлопця з драконом! Негайно!

— Але ж володарю мій, — вклонився Орик. — Король гномів обов’язково схоче дізнатися про подальшу долю Мертага. А ще питання про мою непокору…

— Я сам про все повідомлю Ротгарові, — махнув рукою володар. — А щодо твоєї непокори, то зачекай, доки я тебе не покличу. І близнюки нехай теж зачекають у коридорі.

Коли гном, уклонившись, вийшов за двері, в які здивовано зазирали близнюки, Аджихад стомлено впав у крісло.

— З ельфійкою все гаразд? — наважився порушити мовчанку Ерагон.

— Поки що ні, — суворо глянув на нього володар. — Але лікарі кажуть, що вона одужає. Вони пробули з нею всю ніч, бо отруєння виявилось напрочуд сильним. Дівчина неодмінно загинула б, якби не ти. І за це тобі подяка від усіх варденів.

— А що ж тепер? — зніяковів юнак.

— А тепер, — зітхнув Аджихад, — я хочу, щоб ти мені все розповів. І про те, як знайшов яйце Сапфіри, і про інші пригоди. Дещо я вже знаю з Бромових листів, а дещо мені розповіли близнюки. Та мені цікаво, що скажеш ти, особливо про смерть Брома.