Ерагон - Паолини Кристофер - Страница 66

— Невже не можна хоч трохи тихіше? — крізь сон пробелькотів юнак, але цікавість перемогла, і він, підвівшись, поплентався до дверей.

Крізь вічко в дверях Ерагон побачив широкий коридор, уздовж якого тяглися такі самі камери, як і його. Коридором марширував загін ратників, озброєних мечами. Своїми скам’янілими обличчями й механічними рухами вони нагадували якихось демонічних потвор, загіпнотизованих невидимою й непереможною силою. Це було справді моторошне видовище.

Ерагон спостерігав за воїнами, аж доки йому не набридло. Раптом усередині цього загону він помітив якийсь незвичний рух. Двоє велетенських вояків, погойдуючись не в такт ходи, тягли ноші, на яких лежала непритомна жінка…

Її русяве волосся обіймала шкіряна стрічка, але непокірні пасма все одно спадали на обличчя. На ній були штани й темна шкіряна сорочка.

Її тонкий стан обвивав ремінець, на якому праворуч висіли порожні піхви. На ногах жінка мала високі шкіряні чоботи.

Раптом голова тієї нещасної схилилася набік, і Ерагон вражено застиг. Це була жінка з його сновидінь! Бездоганно правильні риси її обличчя були немов намальовані, витончене підборіддя, вузькі вилиці й напрочуд довгі вії надавали їй екзотичного вигляду. Єдиною вадою її довершеного образу була подряпина на щоці… Утім, це була найвродливіша з усіх жінок, яких хлопець будь-коли бачив за все своє життя.

Ерагон дивився на неї, відчуваючи, як закипає кров. У ньому прокинулось щось таке, чого хлопець ніколи раніше не відчував. Воно було схоже на божевілля. І тут Ерагон побачив те, від чого його серце аж похололо. Вуха жінки мали загострену форму. Отже, вона була ельфійкою!

Воїни пішли собі далі, понісши бідолаху вглиб в’язниці. Слідом за ними поважно крокував кремезний чолов’яга. На його плечах була темна накидка, він мав мертвотно сіре обличчя, а його волосся було червоне, неначе кров.

Проходячи повз Ерагонову камеру, чолов’яга повернув голову й глянув багряними очима просто на хлопця. При цьому він вишкірив зуби в глузливій посмішці. Ерагон мимохіть відсахнувся. Він знав цього здорованя!

— Смерк! — прошепотів юнак. — Побий мене грім… Це Смерк!

За дверима було чутно, як зловісна процесія віддаляється, а невдовзі все стихло.

Ерагон сповз на підлогу, схопившись руками за голову. Навіть у напівпритомному стані він чудово розумів: присутність Смерка може означати тільки те, що сили зла вирвалися на волю. І там, де вони з’являлися, неодмінно текли ріки крові.

«Але що ж тут робить Смерк? — не міг збагнути юнак. — Адже воїни мали негайно його вбити!» Потім він подумки повернувся до ельфійки, й п'янке, незнане почуття знову охопило його. «Я мушу втекти», — вирішив Ерагон. Але свідомість хлопця знову потьмарилась, солодка дрімота накрила його, наче ковдрою, і він поплентався до ліжка. Коли в коридорі вщухали останні кроки, Ерагон уже міцно спав.

Коли хлопець знову прокинувся, то відчув, що йому значно ліпше. Тільки тепер він зрозумів, що перебуває в Джиліді. «Здається, отрута вже не діє!» — зрадів Ерагон. Підбадьорений, він спробував був подумки зв’язатися із Сапфірою або скористатися магією, але в нього нічого не вийшло. І раптом його вразила жахлива думка: а чи пощастило друзям урятуватися під час того бою? Визирнувши з вікна, юнак помітив, що місто тільки-но прокидається. Вулиця була ще порожня, коли не зважати на кількох жебраків.

Думаючи про ельфійку та Смерка, Ерагон узяв глек із водою. Він зробив ковток — рідина мала слабкий присмак, ніби в неї крапнули якихось гидких парфумів. «Мабуть, зілля додають сюди, а також у харчі», — миттю збагнув парубок. Він згадав, як разаки отруїли його минулого разу, але тоді зілля діяло всього кілька годин. «Якщо не їсти й не пити, то з часом я поновлю свою магічну силу й тоді зможу звільнити ельфійку», — задоволено міркував Ерагон, посміхнувшись від самої думки про те, що це можливо.

Незабаром юнакові знову принесли поїсти. Він дочекався, доки наглядач піде, а потім швиденько викинув те, що було в мисці, за вікно. Тепер його сніданок складався лише зі шматка хліба, сиру та цибулини. Утім, парубок відчув, як навіть від цієї простої їжі в нього почало судомити шлунок.

Усі свої сили Ерагон спрямував на те, аби здолати отруту. Йому було дедалі важче думати про щось інше, крім їжі, хоча водночас юнак намагався поновити знання з прадавньої мови, випробовуючи їхню дію. На жаль, коли він вимовляв закляття, геть нічого не відбувалось. Ерагон ледь не кричав від люті й власного безсилля.

За якийсь час йому принесли обід, який полетів у вікно слідом за сніданком. Юнак відчував страшенний голод, та ще дужче йому дошкуляла спрага. У горлі пересохло, а думки про холодну воду не йшли йому з голови. Тільки неймовірним зусиллям волі Ерагон змусив себе не дивитися на триклятий глечик.

Від сумних думок юнака відволікла метушня в коридорі. За дверима камери хтось голосно говорив:

— Вам туди не можна! У мене наказ нікого не пускати!

— Та невже? І ви ладні за це померти, капітане?

— Ні… — почав був вагатися охоронець. — Але король…

— З королем я сам про все домовлюсь! — змінив тон його співрозмовник. — Відчиняйте двері!

За мить у замку заскрипів ключ, і хлопець, швидко відійшовши вглиб камери, спробував набрати байдужого вигляду. «Я мушу поводитись так, ніби нічого не розумію, — вирішив він. — Нехай там що мені казатимуть, я буду клеїти дурня».

Коли двері відчинились, на порозі стояв Смерк. Його обличчя було схоже на посмертну маску, неначе на відполірований череп хтось натягнув шкіру.

— Привіт! — вишкірився гість у глузливій посмішці. —Я довго чекав на зустріч з тобою.

— Хто ви? — ледь чутно спитав Ерагон.

— Яка різниця, — відповів Смерк, сідаючи на стільця посеред камери. — Моє ім’я все одно нічого тобі не скаже. А ось ти… хто ти такий?

Здавалося, питання було зовсім нехитре, та хлопець виразно відчув у ньому якусь підступну пастку.

— Я не знаю, — знизав він плечима. — Мене звати Ерагон, але ж це нічого про мене не говорить… Хіба не так?

— Можливо, — зареготав гість. — А ти не такий уже й простак, мій юний вершнику!

Несподівано різко він схилився до Ерагона й злісно прошипів:

— Здається, ти не зрозумів. Я питаю про твоє ім’я.

— Ера… — почав був парубок.

— Ні! Не це! — махнув рукою Смерк. — Хіба ти не маєш іншого імені, того, яке вживають лише зрідка?

«Йому потрібне моє справжнє ім’я, аби мати наді мною владу! — злякався Ерагон. — Але ж я й сам його не знаю… Треба вигадати бодай якесь, аби відкрутитись».

І тут хлопцеві спало на думку обернути все це на власну користь, а водночас ще й налякати непроханого гостя. Він переставив у власному імені кілька літер, дурнувато закивав головою й нарешті сказав:

— Так-так, Бром колись говорив мені… Це було… — якусь мить юнак повагався, а потім мовив, дивлячись просто в очі Смеркові: — Воно звучало Ду Сундавар Фреор, що дослівно означає «кінець смерканню».

У камері запанувала гнітюча тиша. Здавалося, Смерк так і закляк на своєму стільці, обмірковуючи щойно почуте. Ерагон уже злякався, чи не зайшов він часом надто далеко, тому поквапився простодушно спитати:

— А що ви тут робите?

— Втішаюся перемогою, — сяк-так оговтавшись, відповів гість. У його голосі вже не було колишньої рішучості, так, ніби всі його плани раптом зійшли нанівець. — Зараз у мене важливі справи, але доки мене не буде, я раджу тобі добряче подумати, кому ти збираєшся далі служити: королеві, себто вершникові, який усіх вас колись зрадив, чи мені, досвідченому в таємних мистецтвах.

А вже виходячи, Смерк зупинився й кинув погляд на глек із водою. Його обличчя враз скам’яніло.

— Капітане! — гаркнув він у коридор.

— Що таке, хазяїне? — виріс у дверях широкоплечий вояк з мечем у руці.

— Наш друг не п’є води, — спокійно сказав Смерк. — І чого б це?

— Не знаю, наглядач запевняв, що забирає порожній посуд, — захвилювався охоронець.

— Ну що ж, гаразд, — заспокоївся гість. — Але слід бути впевненим, що хлопець п’є.