Ерагон - Паолини Кристофер - Страница 6

На прощання юнаки посміхнулися один до одного, запихаючи гроші в кишені й розмірковуючи, як би їх витратити.

Трохи перегодом Роран, набравши рішучого вигляду, кудись подався, а Герроу потягнув Ерагона в натовп, намагаючись проштовхатись крізь вуличну тисняву. Жінки купували тканину, їхні чоловіки розглядали неподалік нові клямки, гачки й інструменти. Дітлахи стрімголов бігали вулицею туди-сюди, збуджено повискуючи. Тут було виставлено ножі, там прянощі, ряди блискучих горщиків височіли поруч зі шкіряною упряжжю…

Ерагон зацікавлено розглядав торговців. Цього разу вони здалися йому не такими заможними, як торік. Їхні діти виглядали наляканими й полохливими, а одяг вони мали старий і полатаний. Виснажені чоловіки тримали при собі мечі й кинджали, до яких вони за цей короткий час, здавалося, уже встигли призвичаїтись. Навіть жінки мали на поясах кинджали.

«Що сталося? Чому вони такі? І чому вони спізнилися?» — дивувався Ерагон. Він пам’ятав торговців веселими й дружніми, а ось тепер від їхніх посмішок не лишилося жодного сліду. Тим часом Герроу й далі намагався проштовхатись вулицею, шукаючи Мерлока, торговця, який гендлював різними дрібничками та ювелірними виробами.

Вони знайшли його біля намету, де той показував свій крам кільком жінкам. Появу кожного нового виробу супроводжували захоплені вигуки. Ерагон здогадався, що тут невдовзі спорожніє не один гаманець. Здавалося, щоразу, коли хтось вихваляв його крам, Мерлок починав квітнути. Бундючний, із козлячою борідкою, він дивився на весь світ з легким презирством.

Крізь юрбу захоплених жінок до торговця годі було продертися, тож Герроу з Ерагоном вирішили трохи зачекати, присівши неподалік. А щойно Мерлок звільнився, вони поспішили до нього.

— І на що ж панове хочуть глянути? — спитав Мерлок. — На амулети чи, може, на якісь прикраси для пань?

Картинним жестом він витяг срібну троянду напрочуд тонкої роботи. Полірований метал так і полонив очі, тож Ерагон захоплено глянув на прикрасу. А торговець він своє:

— Вона не коштує навіть трьох крон, хоча й приїхала здалеку, від славетних майстрів Белатони.

— Ми хочемо не купити, а навпаки, продати, — тихо зашепотів на те Герроу.

Мерлок одразу ж сховав троянду й зацікавлено зиркнув на нього:

— Розумію. Якщо ваш товар і справді має якусь цінність, ви можете обміняти його на один чи на кілька цих вишуканих виробів.

Він на мить змовк. Ерагон з дядьком теж зніяковіло притихли.

— То ви маєте ту річ, про яку говорите? — спитав торговець.

— Так, але, якщо ваша ласка, ми б хотіли показати її вам деінде, — твердо сказав Герроу.

Мерлок звів брови, але спробував приховати свій подив:

— У такому разі, дозвольте запросити вас до свого намету.

Він зібрав крам, обережно склав його в окуту залізом скриню, замкнув її, а потім повів їх на вулицю. Усі троє рушили вперед тимчасовим табором торговців і, покружлявши між возами, вийшли до намету, що стояв осторонь решти. Згори намет був малиново-червоний, а знизу —. темний, із тоненькими кольоровими трикутниками, які накладалися один на одного. Мерлок розв’язав отвір входу й відкинув ряднину вбік.

Усередині намет було захаращено всіляким дрібним крамом і дивовижними меблями — там стояли кругле ліжко й ослінчики, змайстровані з пеньків. На білій подушці лежав кривий кинджал з рубіном на руків’ї.

Мерлок закрив вхід і повернувся до своїх гостей:

— Прошу, сідайте. А тепер, — сказав він, коли гості нарешті вмостилися, — покажіть мені те, заради чого ми бачимося віч-на-віч.

Ерагон розгорнув камінь і поклав його перед крамарем. Зблиснувши очима, Мерлок простягнув до нього руки, але миттю зумів себе опанувати:

— Можна глянути?

Герроу ствердно кивнув, і Мерлок узяв камінь у руки.

Поклавши коштовність на коліна, крамар потягнувся до якоїсь вузенької скрині. Діставши з неї великі мідні ваги, він поставив їх на підлогу. Спочатку Мерлок зважив камінь, потім ретельно вивчив його поверхню за допомогою збільшувального скла, яким зазвичай користуються ювеліри, а потім обережно простукав дерев’яним молоточком і провів по ньому загостреним кінчиком крихітного прозорого каміння. Нарешті він виміряв довжину й діаметр каменя, записавши всі дані на грифельній дошці. Якийсь час крамар розмірковував над результатами.

— Ви знаєте, скільки це коштує? — спитав він трохи перегодом.

— Ні, — зізнався Герроу. Його щока нервово тремтіла, і він завовтузився на стільці.

Мерлок скривився:

— На жаль, я теж не знаю. Але я можу впевнено вам сказати: білі прожилки складаються з того самого матеріалу, що й синє довкола них, і відрізняються лише за кольором. Але я не маю жодного уявлення, що це таке. Цей камінь твердіший за діамант і взагалі найміцніший з усіх каменів, які мені коли-небудь доводилось бачити. І той, хто його огранив, повинен був користуватися або невідомими мені інструментами, або магією. Окрім того, усередині він порожній.

— Як? — вигукнув Герроу.

У голосі Мерлока з’явилися нотки роздратування:

— Ви коли-небудь чули, аби камінь отак бринів?

Він узяв з подушки кинджал і вдарив по каменю лезом. Чистий звук, сповнивши намет, плавно розтанув у повітрі. Ерагон захвилювався: чи удар бува не пошкодив камінь, але Мерлок показав парубкові коштовність:

— Ви не знайдете жодних подряпин чи інших ушкоджень від удару. Гадаю, йому не заподієш шкоди навіть тоді, коли вгатиш по ньому кувалдою.

Герроу повагом схрестив руки. Навколо нього наче виросла стіна мовчання. Ерагон був ошелешений. «Я знав, що цей камінь з’явився на Хребті не без допомоги чаклунства, — думав юнак, — але щоб його було створено якимось магічним способом… Чому й навіщо?» Нарешті він не витримав:

— А скільки ж він коштує?

— Я не можу вам цього сказати, — страдницьким голосом відповів Мерлок. — Та я впевнений, що є люди, які б за нього дорого заплатили. Утім, вони мешкають не в Карвахолі. Щоб знайти покупця, вам доведеться їхати у великі міста на південь. Для більшості людей це просто цікава штучка, а не та річ, на яку слід витрачати зароблені гроші.

Герроу глянув на стелю, наче гравець, що зважує свої шанси:

— А ви його не купите?

Торговець миттю озвався:

— Не варто ризикувати. Вочевидь, я міг би знайти заможного покупця під час своєї весняної подорожі, хоч я в тому й не впевнений. Але навіть якби я його знайшов, ви б не отримали грошей аж до наступного року, тобто до мого повернення. Ні, вам слід шукати когось іншого. Але мені цікаво… Чому ви наполягли на розмові віч-на-віч?

Перш ніж відповісти, Ерагон сховав камінь.

— Тому, — глянув юнак на торговця, зовсім не бажаючи, аби він розлютився, як те допіру сталося зі Слоуном, — що я знайшов його на Хребті, а місцевим людям це дуже не подобається.

Мерлок вражено відсахнувся:

— А ви знаєте, чому я та інші торговці спізнилися цього року?

Ерагон заперечно похитав головою.

— Тому що всю дорогу ми потрапляли в якусь халепу. Схоже, над Алагезією запанував хаос. Нам не пощастило уникнути ані хвороб, ані нападів, ані найгіршої пошесті. Через те, що вардени посилили свої напади, Галбаторікс змусив міста надсилати до кордонів ще більше солдатів, потрібних для війни з ургалами. Останнім часом ці потвори рухаються на південний схід, у бік Хадарацької Пустелі. Ніхто не знає — чому, та й нас би це зовсім не хвилювало, якби вони не йшли населеними місцями. Їх бачили на дорогах і біля міст. Але найгірше не це. Подейкують, що в наших краях з’явився сам Смерк, хоч певних свідчень іще нема, бо мало хто пережив би зустріч із ним.

— А чому ж ми про це не чули? — скрикнув Ерагон.

— Тому, — похмуро сказав Мерлок, — що це почалося лише кілька місяців назад. Цілі селища були змушені покинути рідні землі. Ургали знищили їхні поля, і людям загрожував голод.

— Дурниці! — скрикнув Герроу. — Ми не бачили ніяких ургалів! Тут був лише один — його роги прибито на стіні в таверні Морна.

Мерлок багатозначно звів брови: