Ерагон - Паолини Кристофер - Страница 44

Ерагон стягнув рукавички й поліз угору. Він отримував насолоду від цього виснажливого завдання. На скелі виявилося безліч місць, за які можна було вчепитися, тож підйом видався легким. Невдовзі верхівки дерев лишилися десь знизу. Подолавши половину шляху, юнак зупинився перепочити. Потім він потягнувся до наступної опори, але виявив, що та надто далеко від нього. Розгублений Ерагон пошукав іншу, та марно. Він спробував розвернутися, але під ногами раптом опинилася порожнеча. Не зводячи погляду, Сапфіра спостерігала за юнаком. Нарешті той змирився, сказавши:

— Мені б не завадила допомога!

— Це твої проблеми, — відгукнувся дракон.

— Так! Я знаю, що не розрахував! — гукнув хлопець. — Але хіба ти мені не допоможеш?

— А що, якби мене не було поруч? — пролунало зустрічне запитання.

— Ти ще питаєш! — огризнувся юнак.

— Та ні, просто дивно, чому якийсь там дракон має давати поради такому поважному чоловіку? — посміхнулась Сапфіра. — Адже всі мусять благоговійно принишкнути, вражені його талантом знаходити всіляку халепу. А от якби ти почав підйом на кілька футів ліворуч чи праворуч, то значно б полегшив свій шлях.

— Ну, гаразд! — уже ледь тримаючись, закричав юнак. — Я помилявся! А тепер зніми мене звідси, будь ласка!

Але голова дракона сховалася за краєм скелі.

— Сапфіро? — обережно покликав Ерагон. Але довкола шуміло саме гілля. — Сапфіро! Повернися! — не втримавшись, розпачливо закричав юнак.

Цієї ж миті дракон здійнявся з верхівки скелі, голосно розсікаючи крилами повітря. Гігантським кажаном він підлетів до Ерагона й учепився пазурами за його сорочку, трохи подряпавши спину. Той ледь устиг випустити з рук уламок скелі, за який тримався, й миттю злетів у повітря. За кілька хвилин Сапфіра вже поставила парубка на верхівку скелі.

— Як це нерозумно, — м’яко сказала вона.

Засоромившись, Ерагон відвернувся, ніби вивчав довколишні пейзажі. Звідси відкривався справді чудовий краєвид, особливо на розбурхане море, що надійно захищало місцину від сторонніх очей. Тут Сапфіру могли побачити хіба що птахи. Позиція була майже ідеальна.

— Ти довіряєш Бромовому другу? — раптом спитав дракон.

— Важко сказати, — озвався юнак. — Довкола нас вирують сили, про які ми навіть не здогадуємось. Іноді я питаю себе, чи можна збагнути справжні наміри цих людей. Усі вони мають стільки секретів…

— Так влаштований світ, — пояснила Сапфіра. — Ти можеш не зважати на підступні наміри, але маєш вірити в призначення кожної людини. Бром непоганий чолов’яга. Ми не повинні його боятися.

— Хотів би я, щоб це справді було так, — похмуро відгукнувся хлопець.

— Але шукати сліди разаків у торговельних записах… — засумнівався дракон. — Як на мене, це дивний спосіб переслідування. Хіба не можна скористатися магією, аби проглянути ті записи, не заходячи до кімнати, де вони перебувають?

— Не знаю, — замислився Ерагон. — Хіба, якщо поєднати ті слова, які визначають зір і, можливо, відстань… У будь-якому разі, це надто складно для мене. Треба спитатися в Брома.

— Ну, що ж, спробуй.

Якийсь час вони мовчали.

— Мабуть, нам доведеться затриматись у місті, — порушив тишу юнак.

— Авжеж, — гірко мовила Сапфіра. — А я, як завжди, буду на самоті.

— Я ж не винен, — відповів на те Ерагон. — Але гадаю, скоро ми знову подорожуватимемо разом.

— Скоріше б уже, — зітхнув дракон, і хлопець, посміхнувшись, обняв його за шию. Довкола швидко спадала темрява.

— Ой, мені вже час іти, — згадав Ерагон. — Інакше я не потраплю до Тейрма. Завтра ти вирушай на полювання, а ввечері побачимось.

— Добре, — знову зітхнула Сапфіра. — Давай-но я спущу тебе вниз.

Вона розправила крила, і хлопець усівся на лускату драконову спину, міцно вчепившись за шию руками. Сапфіра стрімко злетіла зі скелі, промайнувши над деревами, й сіла на невеличкому пагорбі. Подякувавши, Ерагон чимдуж помчав до міста.

Він з’явився перед брамою якраз тієї миті, коли її вже зачиняли. Гукаючи до вартових, юнак таки встиг прослизнути до міста. Він почув, як ґрати з гуркотом впали за його спиною.

— Ще б трохи, і не встиг, — пробурчав вартовий.

— Більше так не буду, — вибачився Ерагон, ледь переводячи подих. Він подався нічним містом до будинку Джоуда, над дверима якого, наче маяк, світився ліхтар.

На його стук вийшов огрядний дворецький, мовчки пропустивши юнака досередини. Камінні стіни були прикрашені гобеленами. Ошатні килими вкривали лаковану підлогу, що відбивала світло трьох золотих канделябрів на стелі. У повітрі звивалися пасма диму, линучи вгору.

— Сюди, сер, — покликав дворецький. — Ваш друг у кабінеті.

Вони проминули чимало дверей, доки дворецький нарешті не відчинив ті, що вели до робочої кімнати. Стіни тут було заставлено книжковими полицями. Але, на відміну від фоліантів у Джоудовій конторі, вони були різного розміру та різної форми. У каміні палав вогонь, сповнюючи приміщення приємним теплом. За овальним письмовим столом сиділи Бром із Джоудом і дружньо розмовляли.

— Нарешті з’явився, — зрадів Бром, салютуючи люлькою. — А ми вже почали були хвилюватись. Ну, як твоя прогулянка?

«Чого це йому так весело? — здивувався Ерагон. — І чому б йому просто не спитатися, як Сапфіра?» А вголос юнак лише буркнув:

— Та непогано, хоч вартові ледь не замкнули перед моїм носом браму. Та й Тейрм, як на мене, надто великий. Я насилу знайшов цей будинок.

— Коли ти побачиш Драс-Леону, Джилід чи навіть Куасту, то тебе вже не дивуватимуть такі маленькі приморські міста, як наше, — посміхнувся Джоуд. — Утім, мені тут подобається. Коли не дощить, у Тейрмі справді красиво.

— Скільки ми тут пробудемо? — звернувся юнак до Брома.

— Важко сказати, — замислився той. — Усе залежить від того, чи зможемо ми дістатися записів і як швидко впораємося з ними. Ми всі мусимо допомагати одне одному, адже це неабияке завдання. Завтра я спробую з’ясувати, чи дозволить нам Бранд проглянути записи.

— Не думаю, що я зможу хоч чимось допомогти, — зніяковів Ерагон.

— Це ж чому? — здивувався Бром. — Тобі теж знайдеться робота.

— На жаль, я не вмію читати, — похнюпився юнак.

— Ти хочеш сказати, що Герроу тебе не навчив?

— А хіба він умів читати? — вражено перепитав Ерагон.

Джоуд зацікавлено спостерігав за розмовою.

— Звісно, умів, — буркнув Бром. — Дурень пихатий, що він собі думав? Я мав би здогадатися, що він тебе не навчив. Мабуть, уважав це зайвою розкішшю.

Старий спохмурнів і сердито посмикав себе за бороду.

— Це означає, що наша робота триватиме трохи довше, от і все, — нарешті сказав він. — Я просто навчу тебе читати. Це не забере надто багато часу, якщо ти старанно працюватимеш.

Ерагон скривився. Бромові уроки завжди були важкими, а викладав він досить безцеремонно.

— Сподіваюся, це справді потрібно для справи, — приречено озвався парубок.

— Тобі сподобається. Із книжок можна дізнатися багато чого цікавого, — запевнив Джоуд, показуючи на полиці. — Ці книги — мої друзі, мої супутники. Вони змушують і плакати, і сміятися, вони надають життю сенс.

— Звучить спокусливо, — погодився Ерагон.

— Учений — завжди вчений, хіба це не про тебе? — втрутився в розмову Бром.

— Мабуть, уже ні, —засмутився Джоуд. — Я повернувся до рівня звичайнісінького бібліофіла.

— Кого-кого? — перепитав Ерагон.

— Людини, що любить книжки, — пояснив Джоуд і повернувся до розмови з Бромом. Ерагонові стало нудно, й він почав розглядати полиці. Його увагу привернула ошатна книга в позолоченій оправі. Обережно діставши ту книгу з полиці, юнак почав зацікавлено її розглядати.

Книга була оправлена в чорну шкіру, яку прикрашали загадкові викарбувані руни. Ерагон торкнувся гладенької обкладинки, насолоджуючись її прохолодою. Усередині текст було написано червонуватим чорнилом. Юнак повільно гортав сторінки. Раптом він натрапив на місце, що відрізнялося від решти тексту. Слова були довгими й плиткими, із витонченими лініями та чіткими кутами.