Ерагон - Паолини Кристофер - Страница 19

Ерагон знову зосередився на відбитках. Ось двоє прямують до ферми. Ось ці самі сліди, але вони йдуть уже в зворотному напрямку. І ті, хто проходив тут, не були обтяжені ношею.

— Ти маєш рацію! — вигукнув юнак. — Герроу мусить бути десь тут!

Він звівся на ноги й кинувся до будинку.

— А я пошукаю довкола й у лісі, — відгукнулась Сапфіра.

Ерагон сяк-так пропхався до зруйнованої кухні й почав щосили розгрібати биту цеглу. Величезні уламки, які годі було підняти людині, розліталися на всі боки з-під його рук. Трохи подумавши, що його робити з кухонною шафою, яка залишилася майже неушкодженою, юнак відкинув її, намагаючись дістатися якомога глибше. І коли він виламував якусь дошку, за його спиною щось задеренчало. Ерагон рвучко озирнувся, готовий відбити напад ворога…

З-під уламків визирала рука. Несподівано вона поворухнулася, й Ерагон схопився за неї.

— Дядьку, ти мене чуєш? — скрикнув він.

Відповіді не було. Тоді парубок оскаженіло кинувся розгрібати уламки, не звертаючи жодної уваги на скалки, які впивалися йому в долоні. Він швидко звільнив дядькову руку й плече, але на заваді стала важка балка. Ерагон уперся в неї плечем, щосили підважив, та не годен був зрушити її з місця. «Сапфіро, допоможи!» — подумки загукав він.

Дракон миттю опинився поряд. Коли він ліз згарищем, уламки рипіли під його ногами, наче сніг. Без зайвих слів Сапфіра відсторонила парубка й уперлася боком у балку. Її кігті вп’ялися в залишки підлоги, м’язи напружились. Зі скреготом балка піддалася, й Ерагон миттю пірнув під неї. Увесь обідраний, Герроу лежав під завалом. Щойно Ерагон його витягнув, як Сапфіра відпустила балку, і та з гуркотом упала додолу.

Винісши дядька зі згарища, Ерагон обережно поклав його на землю. Нетямлячись, він торкнувся шкіри нещасного. Та була сіра й суха, так, ніби гарячка випалила з тіла життя. Губа Герроу була розсічена, на вилиці виднілася подряпина. Але найгірше було, те, що майже все його тіло вкрилося страшними опіками, з яких сочилася якась прозора рідина. Довкола стояв нудотний запах паленого м’яса. Повітря з хрипом вилітало з дядькових грудей.

— Убивці! — прошипіла Сапфіра.

— Не кажи так, — озвався Ерагон. — Його ще можна врятувати! Ми повинні віднести його до Гертруди. Утім, я не зможу дотягти його до Карвахола.

Сапфіра подумки сказала юнакові, що може перенести Герроу, якщо того прив’язати в неї під животом.

— А чи ти зможеш підняти нас обох? — спитав юнак.

— Я мушу, — пролунало у відповідь.

Обнишпоривши руйновище, Ерагон знайшов цілу дошку й шкіряні ремені. Сапфіра кігтями пробила в дошці дірки, парубок просмикнув у них ремінь і прив’язав до передніх лап дракона. Перевіривши кріплення на міцність, він перетяг Герроу й обмотав його ремінцями. Коли він це робив, з дядькової руки випав клапоть чорної тканини. Тієї самої, у яку були загорнуті чужинці! Хлопець похапцем запхав його до кишені, видерся на Сапфіру й… ледь не знепритомнів від пекучого болю. Сяк-так опанувавши себе, він наказав:

— Злітай!

Сапфіра щосили підстрибнула, її задні лапи аж вгрузли в землю, пазурі на крилах зі свистом розсікали повітря, але вона так і не змогла злетіти. Жили на її тілі набрякли, якусь мить вона постояла, а потім, зробивши несамовитий ривок, піднялася вгору.

— Тримайся ближче до шляху, — сказав Ерагон, коли вони злетіли над лісом. — Якщо вирішиш сідати, тобі вистачить місця.

— Але ж мене можуть побачити! — здивувався дракон.

— Тепер це вже не має значення! — відповів на те парубок.

Сапфіра зробила так, як їй було сказано. Вона наблизилась до шляху і невдовзі вже летіла до Карвахола. Під нею гойдався на дошці Герроу, і тільки тонесенькі ремінці не давали йому впасти.

Зайва вага сповільнювала лет. Минуло небагато часу, як голова дракона почала хилитися, а з рота почала падати піна. Сапфіра намагалася не зупинятись, та за якесь льє від Карвахола вона таки склала крила й пішла на зниження.

Задні лапи дракона черкнули по землі, здійнявши снігову куряву. Ерагон важко впав на землю, намагаючись уберегти від удару ноги. Потім він сяк-так звівся й зняв із Сапфіри ремені. Дракон важко дихав.

— Знайди собі який-небудь прихисток і відпочинь, — сказав юнак. — Я не знаю, коли повернуся, тому поки що подбай про себе сама.

— Я чекатиму, — відгукнувся дракон.

Крекчучи від натуги, Ерагон поволік Герроу по дорозі. Але вже перші кроки завдали йому нестерпного болю.

— Я не можу! — скрикнув він, намагаючись пройти бодай іще трохи. Обличчя парубка спотворила гримаса болю, але він втупився очима в землю й примушував себе йти. Це була битва з власною волею, з власним виснаженим тілом, і цю битву він повинен був виграти. Час майже завмер на місці, а кожен наступний ярд здавався у сто разів довшим за попередній. Кожен крок відлунював думкою про те, чи той Карвахол узагалі існує, чи його вже давно спалили. Раптом крізь марево болю Ерагон почув крики й звів голову.

Йому назустріч біг розхристаний Бром із витріщеними очима й розкуйовдженим волоссям. На його голові виднілася рана, на якій запеклася кров. Старий несамовито розмахував руками. Відкинувши палицю вбік, він схопив юнака за плече й щось голосно кричав. Та Ерагон нічого не чув і не розумів. Він заточився, упав на землю і, відчувши на губах присмак крові, знепритомнів.

Ерагонові марення

Сновидіння вирували, множилися й купчилися в Ерагоновій голові. Спочатку юнакові ввижалися вершники, що їхали до річки. Багато хто з них мав сріблясте волосся, дехто тримав у руках списи. Біля берега на них чекав сріблястий човен, що виблискував у яскравому місячному сяйві. Вершники пересідають у човен, притому двійко з них тримається окремо. Їхні обличчя прикриті каптурами, але одна з постатей скидається на жінку. Ось вони вже в човні й озираються на берег. Там стоїть якийсь чоловік, котрий не зійшов на корабель. Він відкинув голову й протяжно гукає їм услід. Коли крики стихають, човен лине річкою вниз — до далекої безлюдної землі. Раптом видіння зблідло, але Ерагон устиг помітити в небі двох драконів.

Перше, що почув юнак, прийшовши до тями, було рипіння. Розплющивши очі, Ерагон побачив над собою солом’яну стелю. Він лежав закутаний у шорстку ковдру. Хтось дбайливо перев’язав йому ноги й розбиту руку. Юнак роззирнувся довкола. На столі, серед мисок і пучків трав, стояла макітра з товкачем. По стінах було розвішано різноманітні трави, що сповняли повітря п’янким ароматом. У каміні танцював вогонь, а перед ним, схиливши голову й заплющивши очі, у плетеному кріслі-гойдалці сиділа огрядна жінка — Гертруда, сільська знахарка. На колінах у неї лежало в’язання й клубочок вовни.

Знесилений Ерагон ледве-ледве звівся й присів на ліжку. У голові йому потроху прояснювалось. Юнак спробував пригадати події останніх днів. Його перша думка була про Герроу, а друга — про Сапфіру. «Хоч би з нею чого не сталося», — хвилювався юнак, намагаючись подумки зв’язатися з драконом. Та марно. Вочевидь, дракон ховався десь далеко від Карвахола. «Сюди мене притягнув Бром, — думав Ерагон. — Цікаво, що з ним сталося? Він був увесь скривавлений…»

Тим часом Гертруда заворушилася й розплющила очі.

— О, нарешті ти прокинувся! — сказала знахарка. Вона мала приємний глибокий голос. — Це добре! Як себе почуваєш?

— Непогано, — озвався парубок. — А де Герроу?

Гертруда підсунула своє крісло ближче до ліжка:

— У Хорста. Для вас обох тут забракло місця. Ото був клопіт, скажу тобі, раз по раз бігати туди-сюди, перевіряючи, чи все з вами гаразд!

Ерагон рвучко схопився:

— То як він?

Стара довго дивилася на власні руки, тож відповіла не відразу:

— Не надто добре, — нарешті сказала вона. — У Герроу ніяк не спадає лихоманка, а опіки не загоюються.

— Я повинен його побачити, — заквапився Ерагон.

— Гаразд, але після того, як попоїси, — твердо сказала знахарка, знову вкладаючи хлопця. — Я не для того так довго морочилася з тобою, щоб ти мені зараз усе зіпсував. Рани в тебе на ногах ледь-ледь починають загоюватись, та й гарячка спала тільки минулої ночі. Тож не нереймайся долею Герроу. З ним усе буде гаразд, він міцний чоловік.