Темна вода - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 25

Білявка без зайвих розмов ковзнула йому під ліву руку, підставляючи плече.

При світлі лампочки вона нарешті роздивилася всі подряпини на його обличчі. Потім звеліла роздягтися до трусів. Мельник не особливо комизився — він просто не мав на це сил. Обдивившись побите тіло, Ольга знайшла на спині ще один свіжий шрам, чухнула до себе і принесла картату дешевеньку косметичку, звідки дістала бинт, вату, пластир, зеленку, йод і ще жмені якихось упаковок із пігулками. Кілька з них вона тут же звеліла йому ковтнути, причому Віталія зовсім не цікавило, чим саме Ольга його труїть. Так само покірно він дозволив обмазати себе йодом і позаклеювати шматочками пластиря. Поки білявка надавала першу допомогу, він коротко розповів про свою пригоду.

— Виходить, вони за вами стежили?

— Думаю, так. Коли чесно, я недооцінив цих маромоїв. Швидше за все, вони не збиралися квитатися зі мною саме сьогодні. Але обставини складалися на їхню користь. Де вони отаборилися, не знаю. Зате тепер точно знаю: вони вирахували мою машину. Побачили, як „Нива” їде кудись на ніч глядачі. Припустили, що я повертатимуся назад по темному. Від Люди я вже сьогодні дізнався, що один із них — місцевий. Тому знає, як краще їхати сюди вночі. Лишалося тільки зробити засідку в зручному місці і чекати.

— Вам у міліцію треба...

— Оцього якраз ні. Доведеться пояснювати причини. Розповідати ментам спочатку про нашу вчорашню пригоду зі стріляниною. Відповідно сказати, що в мене при собі була вогнепальна зброя, яку я зберігав незаконно. І більше того — тепер ця зброя знаходиться в більш небезпечних руках, ніж мої. Та це тільки початок. Знаєте, що почнеться далі? Менти захочуть з’ясувати для себе причину вчорашнього конфлікту. Тут випливе наш друг Антон зі своїми історіями про річкових чудовиськ. Самі здогадаєтеся про подальший розвиток подій чи вам підказати?

— Добре, — зітхнула Ольга. — Але ж не можна залишати все це просто так. Ця четвірка небезпечна, тепер ще озброєна... Треба щось робити...

Вона далі лишалася в халатику, під яким нічого не було. Ця думка не давала шульзі спокою, і він не гнав її від себе. Хоча й не міг пояснити собі толком, що з ним раптом почало творитися. Можливо, після бою воїнам у всі часи гостро хотілося жіночої ласки...

— Треба щось робити, — повторив він за нею. Халат стовбурчився на грудях, і Мельник нарешті не витримав — провів по цим півкулям рукою.

Раз. Ще раз. Опору не відчув — Ольга сиділа і спокійно, навіть без подиву, дивилася на нього. Рука стала сміливішою, ковзнула за викот халата, і ось уже спрагло м’яцкала шовковисту шкіру грудей, пальці торкнулися соска, відчуваючи, як він поволі твердішає. Друга рука вже мандрувала внизу, пестячи стегно...

Потім Ольга підвелася, скинула халат, накинула гачок на двері, засмикнула завісу, вимкнула світло, тихо промовила:

— Не ворушись...

Пухкі губи торкнулися неголеної щоки. М’які руки легенько пройшлися тілом. Її голова посунулася нижче, ще нижче, і губи вже знайшли його набряклу плоть, язик пройшовся по ній знизу вгору...

До ранку Мельник не згадував про біль у всьому тілі.

А коли з першим сонячним променем, що пробився крізь завісу, Ольга підвелася з ліжка, поцілувала його заклеєний пластирем шрам між лопатками, накинула халатик і вислизнула з дверей. Віталій не мав сил навіть для того, аби підвестися і зачинитися за нею зсередини. Поки вона була поруч, дрімати доводилося уривками, і тепер, знесилений, він із почуттям виконаного обов’язку провалився в сон. Так само не відчуваючи болю в розслабленому тілі — лише приємну втому.

Годинник показував половину п’ятої ранку.

Мельник так і не запитав Ольгу, чи не з’явився зниклий Кулаков. А вона збиралася сказати йому, що Антон так і не повернувся, але справи почали розгортатися зовсім у іншому напрямку.

Цей дивак із своїми проблемами просто вилетів у неї з голови. Згадала, коли так само вкладалася спати після безсонної та не нудної ночі. Та сон здолав її дуже швидко, і, засинаючи, вона заспокоїла себе: нікуди він не дінеться. Божих людей Бог береже.

14. Тихий серпневий ранок

Антон Кулаков прокинувся від холоду.

Рвучко сівши і відкинувши картатого пледа, він роззирнувся довкола і виявив себе на невеличкій лісовій галявинці. Холодом тягнуло від води: Тихий Затон був у якихось п’яти метрах від нього. Мабуть, він спеціально обрав таке місце, за кущами — якщо хтось з’явиться на воді чи з води, не відразу помітить його засідку.

Мабуть...

Коли це почалося, Кулаков точно не знав. Та останнім часом він став помічати за собою провали в пам’яті. Ось він виходить з дому, сідає в маршрутку, і тут клац — наче хто світло вимкнув. Умикається воно, коли він уже на місці. Там, куди збирався. Чи на роботі, чи просто серед Чернігова по дорозі в бібліотеку чи комп’ютерний клуб. На персональний комп ще не заробив і не скоро заробить, а в Количівці такого задоволення нема. До дорослого дивакуватого дядька в клубі давно звикли, тим більше, що він нікому не заважав. Пірнувши в безмежжя Інтеренту, вишукуючи і читаючи потрібну йому інформацію та листуючись з такими ж, як сам, дослідниками незвіданого, Кулаков забував про все на світі. А раз так, то всі забували про нього.

Поки що ці „вимкнення” жодної шкоди ані йому, ані оточуючим не робили. Антон підозрював: у такі моменти, які насправді розтягувалися на хвилини, а то й години, його місце в реальному світі займав хтось інший. Зовні такий самий Антон Кулаков, з усіма характерними для нього звичками, тільки інакший.

Скажімо так — дублер. Щось на зразок другої половини. Темна вона чи світла, поки не ясно. В усякому разі жінка, з якою він жив, теж помічала того Дублера, але нічим особливим від тієї людини, до якої вона звикла, він поки не відрізнявся. Хіба погляд ставав якійсь нерухомий. Кулаков починав дивитися в одну точку, на всі звертання до нього відповідав трошки загальмовано і ніби механічним, більш глухим, ніж завжди, голосом. Координація рухів та орієнтація в часі та просторі при цьому не порушувалася. Той, кого Антон прозвав Дублером, прекрасно знав, хто він, де, скільки йому років і чого хоче, а також упізнавав знайомих і навіть спілкувався з незнайомцями.

Цього Антон Кулаков боявся найбільше. Коли він знову ставав самим собою, в нього не виникало жодного бажання активно спілкуватися з незнайомими людьми. Трапляються, звичайно, винятки. Вчора, наприклад, ті чоловік та жінка врятували йому життя, і тут він не перебільшував. До того ж зовсім випадково виявилося, що обидва бодай чули про загадкову істоту, котра живе в бездонній глибині Тихого Затону. Правда, вони заперечували надприродне походження цієї потвори, як і взагалі існування чогось подібного. Тільки вони не одні такі.

Саме для того, аби довести це і хоча б вистежити підводне чудовисько, він і з’явився поруч із цим самим зачарованим місцем. Його ще називають проклятим, але Кулаков вважав такі заяви звичайнісінькими бабськими забобонами.

Сонце поволі сходило. Антон глянув на годинник — без трішечки п’ята ранку. Помацав лице — воно свербіло від комариних укусів. Видно, цієї ночі вони влаштували собі нічогенький бенкет довкола нього. Трошки поболювала голова, і саме ця обставина дуже непокоїла Кулакова.

Напередодні, коли його лупили четверо подонків, йому не вдалося зовсім уже вберегти голову. Кілька раз по черепу серйозно перепало. Можливо, саме це стало причиною, що вчора за цілий день його перемикало кілька разів. Такого за собою він не пригадував. Іноді Двійник узагалі не з’являвся по кілька днів, навіть тижнів. А тут за один день світло „вимикалося” не менше чотирьох разів.

Ні, звісно, він хотів нарешті заховатися десь поблизу Тихого Затону з вечора, коли ніхто не бачить, перележати до ранку і таки дочекатися моменту, коли потвора бодай визирне з води. За впертими чутками, на полювання Воно виходить саме в цей час, із першими сонячними променями. Так, Антон навіть готувався до нічлігу в лісі: прихопив шмат брезенту, плед, ліхтарик, кухонний ніж та надувну подушку. Випросити пістолета в молодика на ім’я Віталій не вдалося, тож доведеться в разі чого боронитися ножиком. Коротше, він збирався, це факт — але як саме він учора зібрався і коли пробрався сюди, на берег затону, він не знав.