Темна вода - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 21

— Стосовно чудовиська, потвори чи як воно там називається, я ще не готова вам нічого сказати, — запально заговорила білявка. — Але ті відморозки, що ледь не скалічили його вчора, реальніші за будь-яку річкову примару.

— Вони тут до чого? Їх нема, я перевіряв...

— Антон переконаний: це вони щовечора годують чудовисько в Тихому Затоні. Тому він хоче, вистеживши їх, вистежити і навіть зловити ту почвару. Він уже намагався це зробити. Тепер поруч із ним вас із вашим пістолетом не буде, ви розумієте мене?

— Гм... Це він вам сам сказав?

— Дві години тому. Я не змогла його втримати, тому побігла шукати вас і не знала, як це зробити. До речі, Антон образився, що ви не дали йому зброю.

— Нічого. Я це переживу, — Мельник звівся на рівні ноги. — Що я повинен робити? Йти до начальника бази, ставити його до відома, що один із відпочиваючих — псих, який кудись забіг і треба шукати неадекватну людину з міліцією? Навіть якщо я його переконаю, на зв’язок із відповідними органами піде дуже багато часу. І нема гарантії, що хтось зможе переконати якогось відповідального мента віддавати наказ про пошуки зовсім не шкідливої людини. До того ж поки все це буде крутитися, Антон може знайтися. Як все це виглядатиме?

— Але ж, — білявка дивилася на нього круглими очима, — треба щось робити... Він справді не усвідомлює власної небезпеки...

— Він повернеться, — зараз Мельник переконував у цьому швидше її, ніж себе. — Даю вам слово, що зроблю якісь кроки.

Ольга зітхнула, кинула недокурену цигарку в траву і посунула в бік їдальні. Мельник провів її замисленим поглядом, потім сам присів на лавку і закурив. Загалом білявка правильно хвилюється. Але ж і він так само вірно оцінив ситуацію. Нехай це виглядає не зовсім добре, тільки зараз його паніки просто ніхто не зрозуміє. Ось якщо Антон Кулаков не з’явиться до пізнього вечора, тоді доведеться бити на сполох.

Попри все Мельник більш ніж сподівався: мисливець на чудовиськ повернеться, причому — не надто пізно. І розповість кілька нових неймовірних історій про примару Тихого Затону.

Між іншим, Мельник давно вже збирався послухати подібні історії з вуст більш адекватної людини. Козубський вчитель-пенсіонер Іван Шалига сьогодні ближче до вечора мусив повернутися додому.

12. Страшні казки на ніч

— Добрий вечір. Іван Мусійович?

Ніколи не скажеш, що цього міцно збитого дядька всі називають дідом. За відомостями Мельника, йому нещодавно виповнилося шістдесят шість, а виглядав Шалига років на десять молодше.

— Іван Мусійович, — погодився він. — А ви з газети?

— Чому ви так вирішили?

— Мені вже сусіди доповіли. Приїздив, кажуть, учора вдень хтось на „Ниві”, розпитував, де я та що я. Мною, крім журналістів, ніхто останнім часом і не цікавиться. Баба померла, а ті, кого в школі вчив, давно в селі не живуть. Хто не хотів учитися — в селі залишився, спився і помер. Так що вдячні учні свого старого вчителя, як люблять писати в книжках, не розшукують, аби сказати слова вдячності.

Цю тираду старий видав на одному диханні, дивлячись Мельникові просто в очі. За свою оперську практику Віталій жодного разу не допитував людину із вищою філологічною освітою. Це відкриття він зробив для себе лише пару годин тому, коли прокручував у голові можливі варіанти спілкування з дідом Іваном. І виявилося: потерпілими, свідками, пойнятими та, власне, злочинцями виявлялися люди різного соціального статусу та різних професій, окрім українських філологів, учителів української мови та літератури. Зрозумівши це, Мельник трохи розгубився. Він раптом усвідомив, що традиційного підходу до такого співбесідника він не знайде через те, що хронічно писав із помилками, не дружив із розділовими знаками і свої слова завжди підкріпляв ділом. Тоді як для вчителя, особливо — мови, як було спочатку слово, так воно і залишилося на першому місці.

В усякому разі, уроки мови та літератури школяр Мельник намагався прогулювати. А якщо не вдавалося — просто пересидіти з надією, що його нічого не спитають про прийменники чи образ Миколи Джері.

— Взагалі-то я з телебачення, — Віталій не готував версію спеціально, просто це слово чомусь виринуло в голові.

— А де ваші колеги з телекамерами? — поцікавився Шалига.

— Вони зараз ні до чого. Я сценарист, — зараз Мельник дивувався самому собі, але зупинитися не міг — його несло.

— Дуже цікаво. А чому до мене?

— Розумієте, я з Києва. Ну, власне, сам я чернігівській, працюю на одному там телеканалі... Словом, там такий проект — документальні фільми на краєзнавчу тематику. Зараз своя історія популярна, ви ж знаєте, — це знав і сам Мельник, бо пізнавальні програми про історію України по „ящику” крутили регулярно. Будучи офіційно безробітним, він останнім часом частенько пролежував дні перед телевізором, клацаючи з каналу на канал.

— Я ж не краєзнавець...

— Зате ви знаєте багато місцевих легенд, — вийшов на потрібну тему Віталій. — Ми, власне, на подібних темах будуємо наші фільми. Так цікавіше, є якійсь елемент загадковості, інтрига, знаєте...

— І хто ж вас до мене направив, молодий чоловіче?

— Ну, вас багато хто знає... Я статті різні бачив...

— Так я ж вам нового нічого не розкажу, раз ви статті читали, — розвів руками дід Іван. — Там усе написано з моїх слів правильно. Якщо вам мало, в мене книжечка є. „Легенди та міфи Сіверського краю” називається. Подарувати не можу, але в обласну бібліотеку я десяток заніс, можете поцікавитись.

— А чому б нам не поспілкуватися отак, наживо? — Мельник відчув, що втрачає ініціативу. — Розумію, вас усі замучили...

— Ніхто мене не замучив, — відмахнувся дід Іван. — Сиджу тут сам, коли не коли до онуків заїду. Якось не зовсім воно весело. Я чого взагалі про це розмову завів — не хочу просто повторюватися. Звичайно, проходьте, поговоримо...

Він відступив, пропускаючи гостя до хати, і Мельник зрозумів: старому справді нудиться. Тому і влаштував цей трошки дивний допит. Причому при бажанні легко міг розколоти „сценариста”, але для чого йому це робити? Представлятися ж просто приватною особою, яку цікавить все, пов’язане з Тихим Затоном, не зовсім хотілося. Дід Іван уже їздив туди як на місце скоєння злочину. Через те відразу просіче підозрілий інтерес гостя. І, ясно, не захоче ні з чим підозрілим зв’язуватиcя.

До речі, буде правий.

Тому треба потроху так повертати розмову, аби самому говорити менше, а дідові не заважати говорити багато. Звісно, такі люди можуть триндіти годинами, дай їм тільки волю. Але Мельник сподівався в процесі розмови потроху зіжмакати її, щойно дізнається максимум потрібної інформації.

Дід Іван виклав у полумисок кілька зварених молодих картоплин, поруч поклав жмутики зеленої цибулі, молодий часничок, порізав старе, ледь укрите жовтим нальотом сало, кудись вийшов і швидко повернувся з півлітровою пляшкою з-під кока-коли, наповненою прозорою рідиною.

— Натурпродукт. Вживаєте?

— Я за кермом.

— Тут ДАЇ немає.

— Зате при в’їзді в місто стоять. Я ж повертатися назад буду.

— В такій порі вони не особливо звіріють, — дід Іван поналивав чарки. — Це в мене традиція така. Мусите дотримуватися, раз на моїй території.

— Так я ж не заперечую, Іване Мусійовичу...

Самогон обпік горло. Нічого собі вчителі-пенсіонери — градусів п’ятдесят, коли не більше. Навіть подих перехопило, хоча Мельник у своєму житті, особливо — за роки служби в розшуку, пив практично все, що горить. Включно з нерозведеним спиртом, який постійно пропонували патологоанатоми в морзі.

— Значить, що саме вас цікавить? — дід Іван акуратно поклав шматочок сала на шматочок хліба і відкусив зараз половину цього бутерброду, запитально дивлячись на гостя. Мельник перевів подих, пожував зелене пір’ячко цибулини.

— Ну, наприклад, один із варіантів — Тихий Затон.

— Знаєте, я чомусь так і подумав, — Шалига перевів погляд на недоїдений бутерброд, поклав його до рота, прожував, витер тильним боком долоні масні губи. — Вибачте, це така звичка в мене: всіх, хто за віком годиться мені в учні, називаю на „ти” після першої чарки. Нічого?