Сестра Керрі - Драйзер Теодор - Страница 2

Коли-небудь з-під пера жінки повинен вийти вичерпний філософський трактат про одяг. Жінка, хоч яка вона молода, чудово розуміється на одязі. Оцінюючи чоловічий костюм, жінка проводить якусь невловиму межу, що ділить чоловіків на вартих уваги чи, навпаки, не вартих її погляду. І досить комусь спуститися нижче цієї межі — жінка на такого й не гляне.

Існує протилежна межа — та, що примушує жінку порівнювати вбрання чоловіка зі своїм власним. Саме до цього спонукав Керрі одяг її сусіда. Вона раптом зрозуміла, що вони не рівні. Її простенька синя сукенка, оздоблена чорною бавовняною тасьмою, здалася їй убогою. Вона згадала, які зношені її черевики.

— Дозвольте, — провадив він, — я ж багатьох знаю у вашому місті. Моргенрота — «Готовий одяг» і Гібсона — мануфактурний магазин…

— Справді? — перебила Керрі, збентежена спогадом про ті хвилюючі бажання, які прокидалися в ній перед вітринами цих магазинів.

Ось він нарешті заволодів її увагою — і скористався з цього. За кілька хвилин він уже сидів біля неї, розповідаючи про торгівлю одягом, свої подорожі, про Чікаго та розваги, що існують у цьому місті.

— Якщо ви їдете туди, вам там дуже сподобається. У вас там є родичі?

— Я їду провідати сестру, — пояснила вона.

— Вам треба побачити Лінкольн-парк, — сказав він, — і бульвар Мічіган. Там зараз споруджуються величезні будинки. Це справді другий Нью-Йорк, чудове місто! Там є на що подивитись — театри, юрби народу, гарні будинки. О, вам там сподобається!

Керрі намагалась уявити собі все те, про що він розповідав, і відчувала при цьому якийсь невиразний біль. Власна нікчемність супроти всього цього блиску пригнічувала її. Вона знала, що в Чікаго на неї чекають не тільки розваги, і все ж ті перспективи, які він розгортав перед нею, ніби обіцяли щось і для неї. їй приємна була увага цього добре вдягненого чоловіка. Вона мимоволі всміхнулась, коли він заговорив про одну відому актрису і сказав, що Керрі схожа на неї. Керрі не була дурненька, але таке порівняння потішило її.

— Ви, напевне, побудете в Чікаго хоч трошки? — запитав він ніби між іншим під час розмови, яка тепер стала зовсім невимушеною.

— Не знаю, — промовила Керрі нерішуче, раптом пригадуючи, що треба буде шукати роботу і, можливо, їй з цим не пощастить.

— А все-таки кілька тижнів ви пробудете там? — вів він далі, пильно дивлячись їй просто в вічі.

Слова вже не передавали того, що між ними в цей час відбувалося. Він відчув її невловиму принадність, яка примушувала забувати, що ця дівчина — не чарівна красуня. А вона збагнула, що цікавить його з тієї єдиної точки зору, яка жінок і тішить, і водночас лякає. Трималась вона просто, бо ще не навчилася всіх отих маленьких хитрощів, якими жінки приховують свої справжні почуття. Де в чому її поведінка могла здатися сміливою. Якби в неї був розумний друг, він застеріг би її, що ніколи не слід так пильно дивитися чоловікові в очі.

— А чому ви спитали? — поцікавилась вона.

— Та просто тому, що я сам там пробуду кілька тижнів. Я маю докладно обізнатпся з товарами нашої фірми і одержати нові зразки. Я міг би тим часом показати вам місто.

— Я не знаю, чи змогли б… Тобто, бачите, я не знаю, чи я змогла б. Я житиму в сестри і…

— Ну, коли вона буде проти, то ми щось придумаємо, — і він вийняв олівець і маленьку записну книжку, так, ніби все вже було домовлене. — То яка ж ваша адреса?

Вона намацала свій гаманець, де лежав папірець з адресою.

А він витяг із задньої кишені штанів товстий, щільно набитий бумажник, в якому були папери, залізничні квитки, а також пачка банкнот. Цей бумажник справив на Керрі сильне враження. Ніхто з її знайомих не мав такого бумажника. Та й взагалі їй ще ніколи не доводилося зустрічати такого досвідченого мандрівника, таку ділову і світську людину. Бумажник, блискучі жовті черевики, елегантний новий костюм і особливо те, як він тримався, — все це створило в її уяві туманну картину світу заможності, і цей чоловік був у центрі всього. А тому всі його вчинки вона сприймала прихильно.

Він вийняв гарненьку візитну картку з літографованим написом посередині «Бартлет, Каріо і К°», а внизу, в лівому кутку, — «Чарльз Друе».

— Це мене так звуть, — сказав він, вкладаючи картку в її пальці і показуючи на прізвище внизу. — Вимовляється «Дру-е», мій батько з походження француз.

Вона розглядала картку, поки він ховав бумажник.

— А це будинок нашої фірми, — провадив він, виймаючи з кишені піджака пачку листів і показуючи малюнок на одному з конвертів, — на розі Стейт- і Лейк-стріт.

В голосі його бриніла гордість. Це щось та важить — працювати в такому закладі! І він дав їй це наздогад.

— То яка ж ваша адреса? — спитав він знову і приготувався записувати.

Вона стежила за його рукою.

— Керрі Мібер, — промовила вона повільно, — Західна сторона, Ван-Б’юрен-стріт, номер триста п’ятдесят чотири, квартира С. К. Гансона.

Він акуратно записав адресу і знову вийняв бумажник, щоб заховати записну книжку.

— Якщо я навідаюся до вас у понеділок увечері, ви будете вдома? — спитав він.

— Думаю, що буду, — відповіла вона.

Як це справедливо, що слова — лише бліді тіні тої безлічі думок, що рояться у нашій голові. Слова — то лиш малесенькі наділені звуком ланки, що з’єднують величезні ланцюги безгучних почуттів і прагнень. Ось тут ці двоє низали коротенькі речення, виймали гаманці, розглядали картку і обоє не усвідомлювали, що їхні справжні почуття ще не ясні для них самих. Ні він, ні вона не були певні, чи вгадали вони думки одне одного. Він не міг би сказати, чи має успіх, вона ж не помічала, що безпорадно пливе за течією, аж доки він не записав її адреси. Тільки тоді вона збагнула, що в чомусь поступилася йому, а він — що здобув перемогу. Обоє вже відчули, що їх щось єднає. Тепер уже він скеровував розмову, куди хотів, і говорив упевнено, а вона менше остерігалась його.

Вони наближались до Чікаго, це було видно з усього. Поїзди раз у раз проносилися мимо. З безмежних просторів відкритої рівнини до великого міста тягліїся з усіх боків ряди телеграфних стовпів. Вдалині уже вгадувалися передмістя, високо в небо здіймалися фабричні димарі.

Все частіше траплялися дерев’яні двоповерхові будинки, що стояли серед поля без огорожі, без дерев, — самотні сторожові пости близької армії будівель.

Для дитини, для генія, обдарованого уявою, або для людини, яка подорожує вперше, наближення до великого міста — це щось чудесне. Особливо увечері, в цю таємничу пору між світлом і сутінками, коли все навколо переходить з одного стану до іншого. О, скільки обіцяє наближення ночі! Як багато чекає від неї стомлена людина! Скільки одвічних ілюзій, скільки надій раз у раз відроджується з нею! Душа трудівника тішить себе: «Незабаром і я буду на волі. Я прилучуся до веселих і веселитимуся разом з ними. Вулиці, вогні, освітлені кімнати з накритими столами — все це для мене. Театри, зали, людні зборища, розваги, відпочинок, пісні — все це моє, коли настає ніч!» І хоч ніхто ще не вийшов з роботи, передчуття охоплює всіх, воно носиться в повітрі. Навіть найпохмуріші люди відчувають щось таке, що не завжди можна висловити чи описати. Це з плечей людських спадає тягар праці.

Сестра Керрі задивилась у вікно. Всі почуття так легко передаються, що її супутник, перейнявшись цим інтересом до міста, почав показувати їй на різні варті уваги місця.

— Ось Північно-Західний район, — говорив Друе. — А оце річка Чікаго, — і він показав на вузьку каламутну річечку, в якій скупчилися велетні мандрівники з далеких вод, здійнявши вгору щогли і впершись носами в чорні палі набережної. Та ось запахкало, загуркотіло, заскреготали колеса на рейках — і все зникло.

— Чікаго стає величезним містом, — провадив він. — Чудове місто! Ви там знайдете багато цікавого, на що варто подивитись.

Вона майже не чула. Серце її стислося від страху. Керрі раптом усвідомила, що вона одним одна, далеко від рідної домівки, і ось-ось опиниться в безкрайому житейському морі. Вона розгубилася і почувала тільки, що їй перехоплює дух і серце б’ється так швидко, аж трохи нудить. Напівстулив-ши повіки, вона намагалася заспокоїти себе, що все це пусте, а Колумбія-Сіті зовсім недалеко.