Здібний учень - Кінг Стівен - Страница 8

— Не можу,— відповів він. — Я обіцяв панові Денкеру, що завітаю до нього і десь із годинку йому почитаю.

— Ще й досі «Робінзона Крузо»?

— Н-н-і,— він показав їй спинку грубезної книжки, куплену за двадцять центів у лахмітника. — «Тома Джонса».

— Лелечки! Та ви ж читатимете її увесь цей навчальний рік, Котику Тоде. Ти б пошукав скорочений варіант, такий, як «Крузо».

— Я не маю нічого проти, але він хоче, щоб я прочитав йому саме повний варіант. Він так сказав.

— О! — вона подивилася на нього, а тоді міцно пригорнула його до себе. Мати не часто показувала свої почуття, і Тод зніяковів. — Ти такий молодець, ти стільки свого вільного часу присвячуєш старому. Твій батько і я, ми вважаємо, що це... щось надзвичайне.

Тод скромно похнюпив очі.

— І навіть нікому про це не розповідаєш,— сказала вона. — Криєшся з душевними скарбами.

— Знаєш, мої друзі... вони подумають, ніби я несповна,— відповів Тод, скромно всміхаючись і не відриваючи очей від підлоги. — Лайно все це.

— Не кажи таких слів,— неуважно дорікнула вона. — І потім, як ти гадаєш, пан Денкер погодився б завітати до нас якось увечері на обід?

— Можливо,— непевно відповів Тод. — Слухай, я мушу забиратися геть якнайшвидше.

— Гаразд. Вечеря о пів на сьому. Не забувай.

— Не забуду.

— Тато сьогодні затримається на роботі, тож ми знову вечеряємо з тобою вдвох.

— Чудово, кицюню.

Вона з ніжним усміхом дивилась, як він виходить, і сподівалася, що в «Томі Джонсі» немає нічого такого, про що йому було б іще зарано знати (зарано, бо ж йому лише тринадцять!) Вона цього майже певна. Він зростав у суспільстві, де будь-хто за долар із чимось міг купити такий часопис, як «Пентхауз»; навіть дитина, здатна дотягтися до верхньої полички, могла хутенько переглянути його, перш ніж газетяр її нажене. У суспільстві, яке, здається, найбільше вірить у заповідь: заподій шкоду ближньому. Тож вона не думала, що у книжці, написаній двісті років тому, було щось таке, що зашкодило б Тодові, а старому, поза всяким сумнівом, книга сподобається. До того ж, як каже Річард, світ для дитини — лабораторія. Хай вона там нишпорить. І якщо дитина доглянута, здорова, має добросердих батьків, вона буде тільки дужча, коли іноді сягне незнаних закамарків.

А в цей час найздоровіша дитина в світі мчала на своєму «швіні».

Гарного ми хлопця подарували людям, подумала вона, повертаючись на кухню, аби зробити собі сендвіч. Нехай мене Бог скарає, коли це не так.

4

Жовтень, 1974

Дюсандер схуд. Вони сиділи вдвох на кухні. Між ними, на столі, застеленому цератою, лежав пошарпаний «Том Джоне» (Тод, щоб не спійматися на брехні, витратив частину кишенькових грошей, придбав скорочений варіант і пильно прочитав його на випадок, якби батько чи мати поставили йому якесь запитання, пов’язане зі змістом твору. Тод їв тістечко, куплене на ринку. Купив він тістечко і для Дюсандера, але той до нього і не доторкнувся. Він лише похмуро поглядав на ласощі, цмулячи свій «бурбон». Думка, що така смакота може пропасти, не давала Тодові спокою. Якщо старий не з’їсть її зараз, Тод, з його дозволу, з’їсть тістечко сам.

А як ті речовини прибували до Патіна? — запитав Тод у Дюсандера.У залізничних вагонах,— відповів той. — У залізничних вагонах із написом «МЕДИКАМЕНТИ». Вони надходили до нас у довгих, схожих на труну ящиках. Гадаю, чавунних. В’язні вивантажували ящики і складали в лазареті. Пізніше їх, тепер уже наші люди, переносили у сховище. Робилося це вночі. Сховище містилося за душовими.Ви вживали тільки «Циклон Б»?Ні. Інколи нам надсилали якийсь інший, експериментальний газ. Найвище командування постійно вимагало більшої ефективності. Одного разу вони надіслали нам газ під кодовою назвою «Пегас». Нервовий газ. Хвала Господові, нас ним більше не постачали. Він... — Дюсандер побачив, що Тод подався наперед, побачив, як насторожилися в нього очі, й раптом змовк, неуважно крутячи в руках свою преміальну склянку. — Він виявився поганим,— сказав він. — 3 ним було... тяжко працювати.

Але Тод не ошукається нізащо в світі.

— А яка була його дія?

— Він убивав їх, така була його дія. Убивав, та й годі!

— Розказуйте.

— Ні,— відповів Дюсандер, неспроможний цього разу приховати свій жах. Він не згадував про «Пегас»... скільки ж це він про нього не згадував? Десять? Двадцять років? — Ні, не розповідатиму! Відмовляюся!

— Розповідайте! Ви ж бо знаєте, що я можу зробити.

Так, думав Дюсандер. Знаю. Справді знаю, малий смердючий монстре.

— Вони від нього танцювали,— промовив він знехотя.

— Танцювали?

— Як і «Циклон Б», його подавали через душ. І вони... вони починали блювати і... несамохіть випорожнювалися.

— Пхе! — пирхнув Тод. — Нападала бігунка, га? — Він показав на тістечко на Дюсандеровій тарілці. Своє він уже з’їв. — їстимете?

Дюсандер не відповів. Обличчя мав холодне, мов темний бік планети, яка не обертається. Очі затуманилися. В душі сполучилися в найдивовижнішій комбінації огида і — невже таке може бути? — ностальгія?

— На них нападали корчі, вони кричали верескучими дивацькими голосами. Мої люди... називали «Пегас» співучим газом. Кінець кінцем в’язні падали і лежали покотом на підлозі, вкриті власним лайном; вони лежали на бетонній підлозі, кричали, стогнали, з носа в них юшила кров. Але я сказав тобі неправду. Газ не вбивав їх: може, був не досить отруйний, а може, ми просто не могли примусити себе чекати. Гадаю, причина саме в цьому. Людей у такому стані годі було довго лишати живими. Я послав туди п’ятьох солдатів з рушницями, щоб покласти цьому край. Певна річ, мене не похвалили б, якби дізналося начальство. Воно могло б розцінити це, як розбазарювання набоїв, що їх фюрер називав скарбом нації. Але я довіряв тим п’ятьом. Був час, хлопчику мій, коли я думав, що мені вже ніколи не забути звуків, що вихоплювалися їм з горла. Співу і сміху.

— Авжеж, розумію,— кивнув головою Тод. Він покінчив із Дюсандеровим тістечком двома заходами. Марнотратство до добра не доведе, казала Тодова мати, коли той залишав недоїдки на тарілці. — Гарна історія, пане Дюсандере. Ви завжди гарно оповідаєте, якщо вас підштовхнути.

Кажучи це, Тод усміхнувся до старого. І тут сталося неймовірне: несподівано для самого себе Дюсандер відповів хлопцеві усмішкою.

5

Листопад, 1974

Дік Боуден, батько Тодів, разюче скидався на актора кіно й телебачення Лойда Бокнера. Він, Боуден, не Бокнер, мав тридцять вісім років, був високий, худорлявий, полюбляв сорочки у стилі «Ліги плюща» та однобарвні, звичайно темні, костюми. На будівельний майданчик одягав сорочку, штани кольору хакі та корковий шолом — згадка про Корпус миру, коли він допомагав проектувати й будувати дві греблі в Африці. Працюючи у своєму кабінеті вдома, він чіпляв окуляри з половинчастими скельцями, які іноді зсувалися на кінчик носа, уподібнюючи його до декана коледжу. Зараз, коли він злегка постукував Тодовим табелем за першу чверть по блискучому, мов скло, бюрку, на ньому теж красувалися ці окуляри.

Одна четвірка. Чотири трійки. Одна двійка. Двійка — святий Боже! Тоде, хоч мати цього й не показує, але ти її дуже засмутив.

Тод похнюпив очі; він не всміхався. Коли його батько згадував Господа, це не віщувало нічого доброго.

— Боже! Ти ще ніколи не мав такого табеля! За початковий курс алгебри — двійка? Що це таке?

— Не знаю, тату,— він провинно дивився на свої коліна.

— Ми з матір’ю вважаємо, що ти забагато часу проводиш із паном Дюсандером. Мало сидиш за підручниками. Вважаємо, що тобі слід обмежити ці зустрічі суботами, доки ми побачимо зміни на краще у твоїй науці...

Тод звів очі на батька, і на мить Боуденові здалося, ніби у сина в очах палає шалена, неприхована лють. Боуден широко розплющив очі, пальці його міцно стиснули ясно-жовтий Тодів табель... і знову перед ним був Тод, який дивився на нього щирим, щоб не сказати жалісним, поглядом. Чи була то справді лють? Звісно ж, ні. Але мить стривожила його, і він тепер не знав, як бути далі. Тод ніколи не гнівався, і Дік Боуден не збирався будити в ньому гнів. Вони з сином були друзі, були ними завжди, і Дік хотів, щоб так тривало й надалі. Вони нічого не приховували від нього, нічогісінько (крім того, хіба, що Дік Боуден час від часу зраджував Моніку зі своєю секретаркою, але хто розповідає про таке тринадцятирічному синові?... До того ж це аж ніяк не впливало на їхні взаємини, на його родинне життя). Саме такими мали бути їхні стосунки, саме так він мусив поводитись у цьому страшному світі, де вбивці уникали покарання, школярі старших класів кололися героїном, а підлітки, Тодові ровесники, схоплювали венеричні захворювання.