Здібний учень - Кінг Стівен - Страница 6

Тод якийсь час мовчки дивився на нього, потім злегка сьорбнув молоко. Так, воно мало смак молока, проте спраги він уже наче й не відчував. Тод поставив склянку. Дюсандер знизав плечима, підніс свою — там була добряча порція віскі — і вихилив склянку.

— Шнапс? — спитав Тод.

— Віскі. «Старосвітський бурбон». Дуже добрий. І дешевий.

Тод колупав пальцем шво на джинсах.

— Так от,— сказав Дюсандер,— якщо ти теж вирішив мати свою «авантюрну річ», то мусиш зараз визнати, що акції, які ти вибрав, нічого не варті.

— Що?

— Шантаж,— сказав Дюсандер. — Хіба це не так називається в «Манікс», «Гаваї п’ять-0» та «Барнабі Джоунс»?[7] Здирництво. Коли це...

Але Тод уже сміявся, від щирого серця, як уміють сміятися лише діти. Він трусив головою, марно силкувався щось сказати і сміявся далі.

— Ні,— сказав Дюсандер і раптом зблід іще дужче, вигляд у нього був ще переляканіший, ніж тоді, коли вони тільки починали розмову. Він ще раз приклався до склянки, поморщився і зіщулився. — Я розумію, що це не... у всякому разі, не грошове здирництво. Але, хоч ти і смієшся, я нюхом чую, що це — шантаж. Чого тобі треба? Чого ти прийшов сюди і турбуєш стару людину? Можливо, як ти кажеш, я й був колись нацистом. Навіть служив у гестапо. Та тепер я всього-на-всього старий чоловік, і, щоб спорожнитися, користуюся свічками. Кажи, чого тобі від мене треба?

Тод уже не сміявся. Він дивився на Дюсандера зі щирою, зворушливою відвертістю.

— Я... я хочу почути про все оте. Та й годі. Це все, чого я хочу. Чесно.

— Почути про все оте? — луною озвався Дюсандер. Вигляд у нього був украй розгублений.

Тод подався наперед і поставив засмаглі лікті на коліна, обіпнуті синіми джинсами.

— Саме так. Команди розстрілу. Газові камери. Крематорії. Люди, яких примушували копати собі могили, а потім ставили їх на край, щоб вони туди падали,— кінчиком язика він облизав пересохлі губи. — Перевірки. Експерименти. Все. Я хочу знати все про всі оті класні речі.

Дюсандер дивився на нього, і в його погляді стояли подив і очужілість; так міг дивитися ветеринар на кицьку, яка на його очах привела цілий виводок двоголових кошенят. — Ти монстр,— промовив він тихо.

Тод пирснув.

— Якщо вірити книжкам, що я читав, коли писав свій реферат, монстр — то ви, пане Дюсандере. Не я. Ви спроваджували їх до печей, не я. Дві тисячі щодня перед тим, як прибули до Патіна, три тисячі — потому, три з половиною — перед тим, як туди прийшли росіяни і поклали цьому край. Гіммлер називав вас експертом у цій галузі і нагородив медаллю. І ви ще називаєте мене монстром, хай вам чорт!

— Усе це мерзенна американська брехня,— сказав, мов ужалив, Дюсандер. Він ударив склянкою по столу, і віскі хлюпнуло йому на руки й на церату. — Не я заварив ту кашу, і не мені за неї відповідати. Мені давали інструкції та накази, а я їх лише виконував.

Усмішка Тодова дедалі ширшала; він ледве гамував сміх.

— О, я знаю, як американці все перекрутили,— бубонів Дюсандер. — Однак проти ваших політиків наш доктор Геббельс — дитина, яка бавиться книжечкою з малюнками в дитячому садку. Вони базікають про мораль і воднораз палять напалмом кричущих дітей та старих жінок. Ваших хлопців, які відмовляються воювати, називають боягузами та «мирниками». За відмову виконувати накази їх запроторюють за грати, або ж вони мусять покидати свою країну. Тих, хто виходить на демонстрації протесту проти невдалої американської авантюри в Азії, б’ють кийками на вулицях. Солдати, які вбивають безневинних дітей, дістають нагороди від президента, і після того, як вони багнетами кололи дітей, палили лікарні, вдома їх радо вітають парадами та прапорами. Їх запрошують на обіди, їм вручають ключі від міст, дають безкоштовно квитки на футбольні матчі «профі». — Він підніс склянку, немов збирався проголосити тост до Тода. — Тільки тих, хто програє, називають військовими злочинцями за те, що вони виконували накази. — Він випив і зайшовся кашлем, від чого щоки його порожевіли.

Поки Дюсандер базікав, Тод крутився, совався, достоту як тоді, коли його батьки обговорювали останні новини, щойно почуті по телевізору. Тодові було байдуже до політичних поглядів Дюсандера та до його акцій. Він вважав, що люди вдаються до політики, аби потім мати змогу робити свої справи. Минулого літа йому заманулося залізти під спідницю Шарон Акерман. На що Шарон відповіла, що йому мусить бути за це соромно; проте, судячи з її тону, саме ця ідея схвилювала і її. Тоді він сказав їй, що коли виросте, то буде лікарем, і вона погодилася.

То була політика. А йому хотілося почути про німецьких лікарів, які ставили досліди, паруючи жінок із собаками, про те, як вони зачиняли в холодильнику близнят, щоб довідатися, чи ті помруть водночас, а чи хтось із них протягне довше, про електрошокову терапію та про операції без знеболювання, а також про німецьких солдатів, які гвалтували всіх жінок поспіль. А щодо решти, як хтось там прийшов і поклав край усім тим класним речам, то на це йому начхати.

— Якби я не виконував наказів, мене б уже давно не було серед живих,— важко дихаючи, промовив Дюсандер. Він так розгойдувався у кріслі, аж тріщали пружини. Від нього злегка тхнуло віскі. І не треба забувати про російський фронт, nicht wahr[8]? Наші провідники були божевільні, а хіба з божевільними можна сперечатися... та ще коли найбожевільніший серед них усіх мав сатанинське щастя? Йому майже в останню мить удалося врятуватися від блискуче підготованого замаху. Тих, хто це зробив, давили фортепіанним дротом, щоб довше мучилися. їхню агонію зняли на кіноплівку, щоб дати науку еліті.

— Клас! — вигукнув несамохіть Тод. — А ви бачили той фільм?

— Так. Я його бачив. Ми всі бачили, що сталося з тими, хто не хотів, чи не спромагався йти туди, куди дме вітер, не хотів зачекати, поки вщухне буря. Те, що ми тоді робили, мало рацію. Для того часу і для того місця це мало рацію. Я знову робив би так само. Але... — Він зиркнув на свою склянку. Вона була порожня.

— ... але я не хочу говорити про це, навіть думати. Те, що ми робили, було викликане потребою вижити, а що може бути приємного у виживанні. Я бачив сни... — Він неквапно взяв сигарету з коробки, що лежала на телевізорі. — Так. Я бачив їх упродовж багатьох років. Темрява, і в тій темряві — звуки. Гурчить трактор. Гуркоче бульдозер. Приклади гвинтівок зі стугоном б’ють чи то в мерзлу землю, чи то в черепи людей. Свистки, сирени, пістолетні постріли, зойки. Двері вантажних вагонів із грюкотом відчиняються в холодне зимове надвечір’я. Аж ось, у тих моїх снах усі звуки згасають, і з темряви на мене дивляться очі. Вони палають, як очі звірів у джунглях. Багато років я жив на краю джунглів і думаю, що саме через це в отих моїх снах я завжди відчував пахощі тропічного лісу. Коли я прокидався від тих снів-марень, я був увесь мокрий від поту, серце шалено калатало у грудях, я пхав руку в рота, щоб не закричати. І я думав: сон — ось що насправді є реальність. А Бразилія, Парагвай, Куба... то — сон. Насправді я ще й досі в Патіні. Росіяни сьогодні вже ближче, ніж учора. Декотрі з них пам’ятають, що 1943 року, щоб вижити, вони мусили їсти замерзлі трупи німецьких солдатів. Тепер вони прагнуть напитися німецької крові. Ходили чутки, що дехто з них саме так і робив, коли вони перетнули кордон Німеччини: перерізали горло полоненим і пили їхню кров із чобота. Я прокидався і думав: роботу слід провадити далі, бо тільки так можна буде знищити свідоцтва того, що ми тут робили, а якщо вони й залишаться, то їх має бути так мало, щоб світ, який не хоче в це вірити, їм не повірив. І я думав: роботу треба провадити далі, якщо ми хочемо вижити.

Тепер Тод прислухався до його слів дуже уважно. Це йому вже подобалося, проте він був певен, що згодом дізнається і про значно цікавіші речі. Дюсандера треба тільки трошки підганяти батожком. Мені ще збіса пощастило, думав Тод. У такому віці більшість із них уже маразматики.