Здібний учень - Кінг Стівен - Страница 36

Тод скромно всміхнувся.

— Я стомився, — сказав Моріс. — Мабуть, посплю.

— Сподіваюсь, вам незабаром стане краще,— сказав Тод.

Моріс кивнув, засміявся і заплющив очі. Тод повернувся до Дюсандерового ліжка; його батьки вже збиралися йти — і тато раз у раз позирав на годинника, з удаваною жвавістю звертаючи увагу на пізню годину. Але Моріс Хейзель не спав, і не спав він ще довгий час.

За два дні Тод завітав до лікарні сам. Цього разу, замурований у своєму корсеті, Моріс Хейзель міцно спав на сусідньому ліжку.

— Добре, що прийшов,— тихо промовив Дюсандер. — До мого будинку ще навідувався?

— Так. Я поклав на місце скриньку і спалив того клятенного листа. Навряд, щоб ним хтось зацікавився, але я потерпав... ну, не знаю. — Тод знизав плечима, не знаючи, як пояснити Дюсандерові, що той лист викликав у нього якийсь майже марновірний страх; він боявся, що до будинку може хтось зайти, хтось, хто знає німецьку, і помітити в листі посилання на події десяти, а то й двадцятирічної давності.

— Як прийдеш наступного разу, принеси мені чогось випити,— попросив Дюсандер. — Про сигарети я й не згадую, але...

— Я більше до вас не приходитиму,— сказав Тод навпростець. — Ніколи. Це — кінець. Ми квити.

— Квити,— Дюсандер згорнув руки на грудях і посміхнувся. Та посмішка була не зовсім лагідна... попри всі Дюсандерові зусилля надати їй якнайбільше тепла. — Я вважав, що так говорять лише за грою у карти. Наступного тижня мене, мабуть, випишуть із цього цвинтаря... а може, трохи пізніше, принаймні так мені пообіцяли. Лікар каже, що я можу прожити ще кілька років. На моє запитання, скільки саме, він тільки засміявся. Гадаю, не більше як три, а то й два. Одначе я можу його здивувати і дожити до року Орвелла[28].

Почувши таке ще два роки тому, Тод недовірливо нахмурився б, але тепер тільки кивнув головою.

— Але, між нами кажучи, хлопче, я вже майже відмовився від сподівань дожити до нового сторіччя.

— Я хочу дещо у вас запитати,— сказав Тод, дивлячись Дюсандерові просто в очі. — Тому сьогодні й прийшов. Я хочу запитати вас про одну річ, яку ви мені сказали одного разу.

Тод зиркнув через плече на того другого чоловіка, який лежав поруч, і підсунув свого стільця ближче до Дюсандерового ліжка. Він відчув дух, що йшов від Дюсандера,— дух музейних єгипетських мумій.

— Ну, питай.

— Отой п’яничка. Ви сказали мені щось про те, що я начебто маю досвід. Особистий досвід. Що ви цим хотіли сказати?

Губи Дюсандера розповзлися в ширшій усмішці.

— Я читаю газети, хлопчику. Старі люди завжди читають газети, але не так, як це роблять молоді. Відомо, що стерв’ятники збираються наприкінці злітних смуг деяких льотовищ у Південній Америці, коли дмуть зрадливі зустрічні вітри. Чи ти про це знав? Отак старі люди читають газети. Місяць тому в недільному номері з’явилась одна стаття. Не на першій сторінці: кому потрібні волоцюги та алкоголіки, щоб писати про них на перших сторінках. Але то була чільна стаття під постійною газетною рубрикою. «ЧИ ПОЛЮЄ ХТОСЬ У САНТА-ДОНАТО НА ТИХ, ХТО ЗАЗНАВ КРАХУ В ЖИТТІ?» - так вона називалася. Примітив. Жовта преса. Ви, американці, в цьому ділі мастаки.

Руки в Тода стислися в кулаки, покусані нігті уп’ялися в долоні. Він ніколи не читав недільних випусків газет — мав на що витрачати час із більшою користю для себе. Звичайно він проглядав газети, що виходили в буденні дні, відразу після кожної з його маленьких пригод, але жоден його п’яничка не сподобився того, щоб про нього писали в газеті, надто на перших трьох сторінках. Уже сама думка, що Хтось за його спиною робив якісь здогади, розлютила його.

— У статті писалося про кілька вбивств. Дуже брутальних убивств. За допомогою ножа, ціпка. «Нелюдська жорстокість» — обурювався журналіст, але ти ж знаєш, які вони, ці репортери. Автор цієї жалісливої статті відзначав, що серед вештанців дуже високий рівень смертності, а в Санта-Донато той рівень навіть вищий, ніж деінде. Вони помирають щороку, але не конче природною смертю чи через свої погані звички. Серед них часто трапляються вбивства. Одначе вбивця здебільшого — хтось із компанії загиблого покидька. Мотив — звичайна собі сварка через карти або пляшку дешевого вина. Вбивця майже завжди залюбки кається. Його мучить гризота. Та ці останні вбивства лишилися нерозкриті. Найбільше тривожить, на думку писарчука жовтої преси, високий відсоток зникнень цих сіромах за останні кілька років. Певна річ, відзначає він, усі вони — такі собі сучасні бурлаки. Всі вони приходять і відходять. Але декотрі з них пішли з Санта-Донато, навіть не отримавши допомоги для безробітних або чека за виконану поденну роботу, які видаються лише п’ятницями. Він питає: а чи не могли б вони стати жертвами Ловця п’яничок — такого назвиська вживає той бульварний писарчук. Тими жертвами, яких не знайдено? Ет!

Дюсандер помахав рукою в повітрі, немовби відкидаючи таке безглузде припущення.

— То було бажання полоскотати нерви. Мовляв, треба в недільному випуску почастувати людей дещицею жаху. Викликати давні привиди, хай і заяложені, але ще корисні — Торсо, вбивцю з Клівленда, Зодіака, таємничого Містера X, вбивцю Чорної Жоржини, Джека Спрінгхіла. Бридня, та й годі! Але мене це змусило замислитись. А що ще залишається старому, як не розмірковувати, коли давні друзі більше не приходять до нього у гості.

Тод знизав плечима.

— Я подумав: мавши бажання, чого, звісно, бути не могло, допомогти тому мерзенному жовтому псові-журналісту, я міг би пояснити деякі з тих зникнень. Я маю на увазі не забитих ножем чи ціпком, хай Бог заспокоїть їхні заблукані душі, а тих, кого не знайдено. Бо принаймні декотрі з волоцюг, що зникли, спочивають у моєму підвалі.

— А скільки їх там? — стиха запитав Тод.

— П’ятеро,— спокійно відповів Дюсандер. — Якщо рахувати того, з ким ти сам допоміг мені розібратися.

— Ви справді несповна розуму,— сказав Тод. Шкіра у нього під очима зробилася білою і прозорою. — У якомусь пункті вам відмовляють ваші трикляті гальма.

— Відмовляють гальма! Яка чудова ідіома. Може, й твоя правда! Та потім я сказав собі: «Цей шакал-газетяр був би радий почепити всіх зниклих волоцюг на когось одного — на отого його уявного Ловця п’яничок. Але я знаю, що це було б помилкою».

Після чого я запитав себе: «А чи не знаю я ще когось, хто міг би це робити? Когось, хто останні кілька років був би у такому самому стресовому стані, як і я? Когось, хто міг чути брязкіт кайданів на старих привидах?» І відповідь була така. Знаю. Це ти, хлопче.

— Я ніколи нікого не вбивав.

Перед його очима постали не п’янички: то були не люди, атож — ніякі не люди. У своїй уяві він бачив самого себе: зачаївшись за всохлим деревом, він дивиться в оптичний приціл своєї гвинтівки, мушка застигла на скроні чоловіка з бридкою цапиною бородою, що сидів за кермом «субару-брета».

— Може, й ні,— приязненько погодився Дюсандер. — Але того вечора ти так добре тримався. Гадаю, ти був не так вражений, як лютий, що стареча неміч поставила тебе під загрозу. Чи, може, я помиляюся?

— Ні, не помиляєтесь,— сказав Тод. — Я завжди на вас чхав, і чхаю й досі. І допоміг вам лише тому, що ви маєте у своєму сейфі щось таке, що може зруйнувати моє життя.

— Ні, я там нічого не маю.

— Що? Що це ви торочите?

— То був такий самий блеф, як твій «лист, залишений у товариша». Ти ніколи не писав такого листа, і в тебе ніколи не було такого товариша, а я ніколи не писав жодного слова про наш... сказати б, зв’язок. Зараз я розкриваю свої карти. Ти врятував мені життя, байдуже, що тільки задля того, аби оборонити себе; це не змусило тебе діяти повільніше чи менш кмітливо. Я не можу зашкодити тобі, хлопче. Кажу тобі це відверто. Я зазирнув смерті в вічі, і вона налякала мене, але не настільки, як я сподівався. Ніякого документа немає. Як ти сказав, ми квити.

Тод посміхнувся: химерний вигин вуст. Дивні глумливі іскорки в очах.