Здібний учень - Кінг Стівен - Страница 34

18

Того самого дня Моріс Хайзель зламав собі хребта.

Моріс ніколи не мав наміру ламати собі хребта; все, що він намірявся зробити, це прибити кількома цвяхами ринву з західного боку свого будинку. Він зовсім не думав про те, що може зламати хребта; в житті його і так не бракувало горя — нема дурних! Його перша дружина померла двадцятип’ятирічною, обидві доньки також пішли з цього світу.

Втратив він і брата, загиблого в автокатастрофі неподалік Діснейленду 1972 року.

Самому Морісові було близько шістдесяти, і він слабував на артрит, що швидко, як на його літа, прогресував. Обидві його руки були обсипані бородавками, які відростали знов, ледве лікар устигне їх випалити. Він також мав схильність до мігрені, а останніми роками отой мішігінер[26] сусіда Роган ще й узяв за звичку називати його Котяра Моріс. Моріс часом питав Лідію, свою другу дружину, якої заспівав би Роган, якби Моріс почав узивати його Роган-Геморой.

— Облиш, Морісе,— мовила Лідія в таких випадках. — Ти не розумієш жартів, ти ніколи не розумів жартів; іноді я дивуюсь, як я могла віддатися за людину наголо позбавлену почуття гумору. «Ми приїздимо до Лас-Веґаса, — бідкалася Лідія, звертаючись до порожньої кухні, наче там стояла і слухала її невидима орда глядачів, яких бачила лише вона,— ми дивимося Баді Хакета, а Моріс хоч би тобі всміхнувся».

Окрім артриту, бородавок та мігрені, Моріс мав ще Лідію, яка за останні п’ять років, одколи їй вирізали матку, перетворилася, хай береже її Господь, на справжню пилу. Отже, горя та проблем йому не бракувало й без зламаного хребта.

— Морісе! — гукнула Лідія, підійшовши до задніх дверей і витираючи руки рушником для посуду. — Морісе, негайно злазь із цієї драбини.

— Що? — Моріс повернув голову, щоб мати змогу її бачити. Він стояв на останньому щаблі алюмінієвої драбини. На тому щаблі була наліпка з ядуче-жовтим написом: «ОБЕРЕЖНО! РІВНОВАГА МОЖЕ РАПТОВО ПОРУШИТИСЯ ВИЩЕ ЦЬОГО ЩАБЛЯ». Моріс мав на собі теслярський фартух із великими кишенями. В одній кишені було повно цвяхів, в іншій

— надміцних дужок. Поверхня, на якій стояла драбина, була нерівна, і з кожним його різким рухом драбина злегка погойдувалася. У нього боліла шия — він знав: це прелюдія до мігрені. Він був не в гуморі. — Що?

— Кажу тобі, злазь, а то зламаєш собі хребта.

— Я вже закінчую.

— Ти гойдаєшся на цій драбині, немов у човні, Морісе. Злазь.

— Закінчу — злізу! — огризнувся він — Дай мені спокій!

— Ти зламаєш собі спину,— повторила вона скорботно і зникла в будинку.

За десять хвилин, коли він, небезпечно відхилившись назад, забивав у ринву останнього цвяха, Моріс почув котячий зойк у супроводі собачого гавкоту.

— Хай Господь милує, що там таке?

Він озирнувся, і драбина небезпечно схибнулася. Ту ж мить їхній кіт — звали його Коханий,— вискочив із-за гаража, наїжачений, з вогнистими зеленими очима. Його, висолопивши язика, переслідувало Роганове цуценя-коллі, мотузок волочився слідом за ним.

Коханий, не дуже схильний до забобонів, пробіг під драбиною. Цуценя не відставало.

— Обережно, обережно, ти, безпородне опудало! — закричав Моріс. Драбина захиталася. Цуценя зачепило її боком, вона перекинулася назад, а разом з нею, зойкнувши з переляку, і Моріс. Цвяхи та дужки повилітали з кишень теслярського фартуха. Моріс гримнув на цементовану стежку, і страшенний біль запалав у нього в спині. Він не так відчув, як почув, що хруснув хребець. В очах йому потемніло.

Опритомнівши, він побачив, що досі лежить на стежці серед порозкидуваних цвяхів та дужок. Поруч нього вклякла Лідія і плакала. Роган, сусіда, теж був тут; обличчя в нього було біле як крейда.

— Я ж тобі казала,— белькотала Лідія. — Я ж тобі казала, щоб ти зліз із тої клятої драбини! Тепер поглянь! Поглянь на себе!

Моріс не мав жодної охоти це робити. Його поперек, мов пасом, здавлював б’ючкий біль, і це вже було зле; одначе було ще дещо набагато гірше: нижче пояса болю він нічого не чув — нічогісінько!

— Голоситимеш потім,— озвався він хрипко. — А тепер викликай лікаря.

— Зараз я викличу,— кинув Роган і побіг до свого будинку.

— Лідіє,— сказав Моріс і облизав губи.

— Що? Що, Морісе? — вона схилилася над ним, і на щоку йому впала сльоза. Це зворушливо, подумав Моріс, але від доторку сльози він здригнувся, і біль став ще нестерпніший.

— Лідіє, у мене знов починається мігрень.

— О бідолашечко ти мій! Сердешний Морісе! Я ж тобі казала!

— У мене болить голова через цуценя того покидька Рогана. Воно гавкало всеньку ніч і не давало мені спати. А сьогодні собака погнався за котом і перевернув мою драбину, і тепер я думаю, що зламав собі спину.

Лідія зойкнула. Від того зойку в Моріса затрусилася голова.

— Лідіє,— сказав він і знов облизав губи.

— Що любий?

— Я вже багато років маю підозру. Тепер я цього певен.

— Мій бідолашний Морісе! Певен? Чого?

— Бога немає,— сказав Моріс і знову зомлів.

Його відвезли до Санта-Донато, і лікар сказав йому (десь під ту пору, коли він, Моріс, мав би сидіти за одним із тих триклятих обідів Лідії), що він уже ніколи не ходитиме. Моріс уже був у гіпсовому корсеті. У нього взяли на аналіз сечу та кров. Доктор Кеммельман зазирав йому в очі й стукав маленьким гумовим молоточком по колінах — але ноги ніяк на це не реагували. І хоч би куди він повернув голову, він бачив Лідію, у сльозах, яка раз у раз міняла мокрі носовички, Лідію, якій треба було б бути дружиною Іова: хоч би куди вона йшла, вона завжди мала про запас маленькі мереживні носовички — ану ж випаде нагода пустити сльозу! Вона зателефонувала своїй матері, і та незабаром буде тут. (Чудово, Лідіє, хоча якщо й був на землі хтось, кого Моріс відверто не міг терпіти, то це її мати.) Вона зателефонувала рабинові, і він теж незабаром прийде (Чудово, Лідіє, — хоча за останні п’ять років він жодного разу не був у синагозі й навіть не знав, як звати рабина.) Вона зателефонувала його босові, і хоча той і не помчав сюди негайно, а все ж переказав йому своє найщиріше співчуття. (Чудово, Лідіє,— хоча якщо й можна було когось поставити поруч матері Лідії, то це того мішігінера Френка Гаскела з незмінною сигарою в роті.) Нарешті йому дали валіум і спровадили з палати Лідію. Невдовзі по тому Моріс поринув у забуття: ані турбот, ані мігрені — нічогісінько. Якщо вони й далі, подумав він наостанок, даватимуть йому ці маленькі блакитні пігулки, він знову полізе на драбину і зламає собі хребта.

Коли він прокинувся — чи опритомнів, що було ймовірніше,— ще тільки благословлялося на світ, і в лікарні було так тихо, як і мало там бути, подумав Моріс. Він відчував спокій... майже блаженство; тіло було сповите і не мало ваги. Його ліжко оточувала якась хитромудра споруда, схожа на білячу клітку,— нікельовані поперечки, відтяжки та невеличкі блоки. Його задерті догори ноги трималися на тросах, прилаштованих до тої конструкції. Йому здавалося, ніби спина його прогнулася під дією якоїсь противаги знизу, але певності в цьому не було: поле його зору було дуже обмежене.

Іншим ще гірше, думав він. По всьому світі повно таких, кому ще гірше. В Ізраїлі палестинці перебили цілий автобус селян, які скоїли політичний злочин, вирушивши до міста подивитись кіно. Ізраїльтяни помстилися за таку несправедливість, закидавши бомбами палестинців і повбивавши укупі з терористами, якщо вони були там узагалі, й дітей. Іншим ще гірше, ніж мені... що, звісно, не означає, ніби мені добре, так думати не треба, але іншим ще гірше.

Він із певним зусиллям підніс одну руку — десь у тілі озвався біль, але дуже слабкий — і стис перед очима кулака. Отак. Отже, з руками все гаразд. І з передпліччям теж. Так, він не чутиме нічого нижче попереку, ну то й що? У світі є люди спаралізовані від шиї до ступнів. Є люди хворі на проказу. Є люди, які вмирають від венеричних хвороб. Десь у світі є люди, які зараз сходять трапом на реактивний літак, а той незабаром розіб’ється. Ні, те, що з ним сталося, не мед, проте у світі є значно гірші речі.