Здібний учень - Кінг Стівен - Страница 24

— Гаразд,— сказав Тод. — Хай буде так, сто чортів!

Дюсандер підвівся (одним коліном він ударився об стіл і скривився) і підійшов до холодильника. Він витяг сир, узяв із шухляди ножа, миску з шафи і пакет крекерів із хлібниці.

— Усе ретельно оброблене синильною кислотою,— похвалився він Тодові, ставлячи сир та крекери на стіл. Дюсандер усміхнувся, і Тод побачив, що сьогодні він знову не поставив протезів. Проте хлопчик відповів йому усміхом.

— Ти сьогодні такий тихий! — вигукнув Дюсандер. — Я думав, ти перевернеш догори ногами весь дім. — Він вилив послідки «бурбону» у свою чашку, відсьорбнув з неї і прицмокнув.

— Гадаю, я ще й досі не відійшов,— сказав Тод. Він узявся до крекера. Хлопчик давно вже не цурався Дюсандерової їжі. Дюсандер думав, що в котрогось із Тодових друзів є лист — певна річ, його не було; він мав друзів, але жодному з них не довіряв аж такою мірою. Тод вважав, що Дюсандер уже давно про це здогадався, та знав і те, що Дюсандер ніколи б не зважився його вбити, щоб перевірити свій здогад.

— Про що ми сьогодні говоримо? — запитав Дюсандер, відкриваючи свою останню карту. — Я даю тобі вихідний, згода? — Коли він пив, його акцент посилювався. Той акцент ставав Тодові ненависним. Але тепер він його не обходив; тепер його не обходило ніщо. Він зберігав цілковитий спокій. Тод зиркнув на свої руки, руки, якими він його турне — вони були такі, як завжди. Не тремтіли, нічим не зраджували хвилювання.

— Ет, начхати! — кинув він. — Про що завгодно.

— Розповісти тобі про особливе мило нашого виробництва? Або про наші експерименти із примусовим гомосексуалізмом? Або, може, ти хочеш послухати, як я втік із Берліна після того, як, мов той дурень, туди повернувся? То було щось надзвичайне, мушу тобі сказати. — Він провів рукою по щетинистій щоці й засміявся.

— Мені однаково,— заявив Тод. — Справді. — Він пантрував, як Дюсандер довго вивчав порожню пляшку; після чого взяв її однією рукою, відніс до кошика на сміття і вкинув туди.

— Ні, гадаю, про це не варто,— вирішив Дюсандер. — Здається, ти сьогодні не в гуморі. — Він замислено постояв біля кошика, відтак через кухню пройшов до підвальних дверей. Його вовняні шкарпетки шаруділи по нерівному лінолеуму. — Мабуть, я розповім тобі натомість історію про одного старого страхополоха.

Дюсандер відчинив двері в підвал. Тепер він стояв спиною до столу. Тод тихенько підвівся.

— Він боявся,— торочив Дюсандер,— одного хлопця, який був,— диво, та й годі! — його приятелем. Хлопець той був розумник. Мати казала про нього «здібний учень», і старий невдовзі пересвідчився, що той і справді здібний учень... хоча, може, це було зовсім не те, що мала на увазі Його мати.

Дюсандер вовтузився зі старим вимикачем на стіні, намагаючись натиснути на нього покарлюченими неслухняними пальцями. Нечутно, мов тінь, Тод рушив до нього, обминаючи всі ті місця, де лінолеум поколовся чи пожолобився. Він знав тепер цю кухню незгірше за власну. А то, може, й краще.

— Спочатку хлопчик не був дідовим приятелем,— провадив Дюсандер. Нарешті він спромігся ввімкнути світло. З обережністю досвідченого п’янички спустився вниз на одну сходинку. — Попервах старому страх не подобався той хлопчик. Та згодом він почав відчувати... втіху від їхнього спілкування, хоча ворожість остаточно й не розвіялась. — Тепер він обмацував очима поличку, не перестаючи триматися за поруччя. Тод спокійно,— ба більше: він був тепер холодний мов крига,— став за його спиною... і розмірковував, чи здужає одним сильним поштовхом відірвати Дюсандера від поруччя. Він вирішив зачекати, поки Дюсандер нахилиться вперед.

— Товариство хлопчика старому подобалося почасти через відчуття рівності,— белебенив Дюсандер. — Бачиш, хлопчик і старий тримали один одного у смертельних обіймах. Кожен знав щось таке, що інший волів би тримати в таємниці. Аж ось... так, так, старий зрозумів, що становище міняється. Авжеж. Він втрачав свою владу — почасти або цілком — залежно від того, наскільки великий був хлопчиків розпач і наскільки його не зраджував здоровий глузд. І одної довгої, безсонної ночі старому спало на думку, що було б добре знову спутати хлопця. Для власної безпеки.

Дюсандер уже відпустив поруччя, нахиляючись над стрімкими підвальними східцями. Одначе Тод не рухався. Крижаний холод, що проймав його до самих кісток, поступово зникав, а натомість Тода охоплювали збентеження та пекуча злість. Коли Дюсандер узяв з полиці нову пляшку, Тод із люттю подумав, що у старого найсмердючіший підвал у місті, дарма що той фарбує його щодва місяці. Звідти тхнуло мерлятиною.

— Так от, дійшовши такої думки, старий ураз підвівся з ліжка. Скільки старій людині треба того сну? Сівши за своє бюрко, він думав про те, як далекоглядно вчинив, зробивши хлопчика співучасником злочинів, яким той його шантажував. Він сидів і думав про те, яких величезних зусиль доклав хлопчик, щоб поліпшити свої оцінки у школі. А також про те, що тільки-но він їх повиправляє, йому вже не буде ніякого сенсу залишати старого живим. І що коли старий помре, то хлопчик стане вільним.

Він обернувся, тримаючи за шийку пляшку «бурбону».

— Знаєш, а я чув тебе,— сказав він майже лагідно. — 3 тої самої миті, як ти відсунув стільця і підвівся. Ти ще не можеш робити це нечутно. Принаймні поки що.

Тод мовчав.

— Так от! — вигукнув Дюсандер, заходячи знову до кухні й щільно зачиняючи за собою двері до підвалу. — Що лишалося старому, як не записати все, nicht war?[18] І коли, нарешті, він це зробив, уже розвиднялося, і рука в нього гула від артриту — verdammt[19]артрит! — але він почувався добре, вперше за останні тижні. Він почувався в безпеці. Старий знову ліг до ліжка і спав майже до вечора. Довше не міг, бо пропустив би наступну серію свого улюбленого серіалу — «Лікарня».

Він добувся до крісла-гойдалки, сів, витяг старого ножа з колодкою із пожовклої слонівки і почав ретельно сколупувати сургуч із шийки.

— Назавтра старий, одягнений у свій найкращий костюм, пішов до банку, де тримав свої невеликі заощадження та акції. Там він перебалакав зі службовцем, який дав вичерпні відповіді на всі запитання старого. Той орендував сейф. Службовець пояснив, що старий матиме ключа від сейфа, і банк теж матиме такого ключа. Щоб відчинити сейф, треба мати обидва. Ніхто, крім старого, без доручення, підписаного старим, або його дозволу, не зможе скористатися його ключем. За одним винятком.

Дюсандер посміхнувся беззубим ротом просто в біле, застигле обличчя Тода Боудена.

— Цей виняток зроблено на випадок смерті власника сейфа,— пояснив він. Не перестаючи з усміхом дивитися на Тода, Дюсандер поклав складаного ножа до кишені халата, відкрутив ковпачок і знову наповнив свою чашку.

— Що ж тоді? — хрипко запитав Тод.

— Тоді сейф відчиняють у присутності посадової особи банку та представника Фінансової управи. Вміст сейфа реєструється. У нашому випадку вони знайдуть там лише документ на дванадцяти сторінках. Оподаткуванню він не підлягає... проте дуже цікавий.

Тод щосили зціпив пальці обох рук.

— Ви цього не зробите,— сказав він, затинаючись, із неймовірою в голосі. То був голос людини, яка побачила когось, хто розгулював по стелі.

— Ви не можете... ви не можете цього зробити.

— Хлопчику мій,— лагідно сказав Дюсандер. — Я вже це зробив.

— Але... я... ви... — Голос його зробився таким високим, що скидався на виття. — Ви вже старий! Xіба ви не знаєте, що ви вже старий? Ви можете померти! Ви можете померти першої-ліпшоі хвилини!

Дюсандер підвівся. Він відійшов до одної із шаф і добув звідти маленьку скляночку. Колись у ній було желе. На склянці танцювали, побравшись за руки, герої мультфільмів. Тод впізнав їх усіх — Фред та Вільма Флінтстоун, Барні та Бетті Рабл, Пеблз та Бам-Бам. Він зростав із ними. Тод дивився, як Дюсандер майже ритуально протирає рушником склянку з-під желе. Дивився, як Дюсандер ставить її перед себе. Дивився, як Дюсандер наливає туди десь так на палець «бурбону».