Дiти пiдземелля - Короленко Владимир Галактионович - Страница 3

бурція, дядьки частували його горілкою, обіймалися з ним,

і в його картуз падали з дзенькотом мідяки.

Зважаючи на таку надзвичайну вченість, з'явилася нова

легенда, що пан Тибурцій був колись дворовим хлопчиськом

якогось там графа, який надіслав його разом з своїм сином до

школи отців єзуїтів , власне для того, щоб він чистив чоботи

молодого панича. Проте виявилось, що в той час, як молодий

граф байдикував, його лакей перехопив усю мудрість, призна-

чену для голови панича.

Ніхто не знав також, звідки у пана Тибурція з'явились ді-

ти, проте факт був наявним, навіть два факти: хлопчик років

семи, але величенький і розвинений не по роках, і маленька

трирічна дівчинка. Хлопчика пан Тибурцій привів з собою

перші ж дні, тоді ж, як з'явився сам. Що ж до дівчинки, то

він відлучався на кілька місяців, перед тим як вона з'явилась

у нього на руках.

1 Єзуїти — католицькі ченці.

Хлопчик, на ім'я Валек, високий, тонкий, чорнявий, похму-

ро вештався інколи по містечку без усякого діла, заклавши

руки в кишені і зиркаючи на всі боки, що бентежило серця

калачниць. Дівчинку бачили лише один чи два рази на руках

пана Тибурція, а потім вона кудись зникла і де була — ніко-

му не було відомо.

Подейкували про якісь підземелля на горі біля каплиць,

а тому що в тих місцях такі підземелля траплялися нерідко,

всі вірили цим чуткам, адже жили ж десь усі ці люди. А вони

звичайно на вечір зникали саме в напрямку до каплиці. Туди

своєю сонною ходою шкандибав напівбожевільний старий

жебрак, якого прозвали «професор», крокував рішуче і швид-

ко пан Тибурцій. Туди йшли надвечір, потопаючи в присмер-

ках і інші ревні особи, і не було хороброї людини, яка б на-

важилася йти за ними по глинистих ярах. Про гору, пориту

могилами, йшла погана слава. На старому кладовищі вогкими

осінніми ночами спалахували сині вогники, а в каплиці сичі

кричали так пронизливо й дзвінко, що від криків клятого пта-

ха навіть у небоязкого коваля стискалося серце.

РОЗДІЛ II

Я ТА МІЙ БАТЬКО

Кепсько, юначе, кепсько! — казав мені частенько ста-

рий Януш з замку, стрінувши мене на вулицях міста серед

слухачів пана Тибурція.

І старий хитав при цьому своєю сивою бородою.

Кепсько, юначе, ви в поганому товаристві!.. Шкода,

дуже шкода сина шановних батьків.

Справді, з того часу, як померла моя мати, і похмуре об-

шччя батька стало ще похмурішим, мене зовсім рідко бачили

дома. Пізніми літніми вечорами я крадькома біг по саду, як

молоде вовченя, уникаючи зустрічі з батьком, відчиняв з до-

помогою особливого приладу своє вікно, напівзакрите густою

зеленню бузку, і тихо лягав у ліжко. Якщо у сусідній кімнаті

маленька сестричка ще не спала в своїй колисці, я підходив

до неї, і ми тихо голубили одне одного та гралися, намага-

ючись не розбудити буркотливої старої няньки.

А вдосвіта, коли в домі ще всі спали, я вже прокладав ро-

сяний слід по густій, високій траві саду, перелазив через пар-

кан і йшов до ставка, де на мене чекали вже з вудочками

такі ж шибеники-приятелі, або йшов до млина, де сонний

мірошник тільки-но відсунув шлюзи, і вода, чуйно здрига-

ючись дзеркальною поверхнею, спадала в «лотоки» [1] і бадьо-

ро починала свою денну працю.

Великі млинарські колеса, розбуркані гомінкими поштов-

хами води, теж здригалися, якось неохоче посувалися, ніби

лінуючися прокинутися, але за кілька секунд уже кружляли,

бризкаючи шумовинням і купаючися в холодних струменях.

За ними повільно і солідно рушали товсті вали, всередині

млина починали гуркотіти шестірні, шаруділи жорна, і білий

борошняний порох хмарами здіймався із щілин старого-пре-

старого млинарського будинку.

Тоді я йшов далі. Мені подобалося стрічати пробудження

природи. Я радів, коли мені щастило злякати заспаного жай-

воронка або зігнати з борозни полохливого зайця. Краплі

роси падали з верхівок трясучки, з голівок лугових квіток,

коли я пробирався полями до заміського гаю. Дерева стрівали

мене шепотом лінивої дрімоти.

Я встигав зробити далекий обхід, а в містечку все ще раз

у раз стрівалися заспані люди, що відчиняли віконниці. Але

ось сонце підбилося вже над горою, з-за ставків чути галас-

ливий дзвінок, що скликає гімназистів, і голод примушує

мене йти додому до ранкового чаю.

Взагалі мене звали бродягою, злим, поганим хлопчиськом,

і так часто докоряли різними поганими нахилами, що я, на-

решті, сам переконався, що це правда. Батько також повірив

цьому і робив іноді спроби подбати про моє виховання, але

спроби ці завжди кінчалися невдало. Коли я дивився на суво-

ре, похмуре батькове обличчя, на якому лежала сувора печать

невигойного горя, я торопів і замикався в собі. Я стояв перед

ним, переступаючи з ноги на ногу, шарпаючи свої штанці й

озираючись. Часом щось нібито ворушилось у мене в грудях:

мені хотілося, щоб батько обняв мене, посадив до себе на ко-

ліна, приголубив. Тоді б я пригорнувся до його грудей, і,

може, ми б разом заплакали — дитина і суворий чоловік —

над нашою спільною втратою.

Але він дивився на мене затьмареними очима, ніби поверх

моєї голови, і я ввесь зіщулювався під цим незрозумілим для

мене поглядом.

— Ти пам'ятаєш матусю? — питав батько.

Чи пам'ятав я її? О, так! Я пам'ятав її! Я пам'ятав, як ін-

коли, прокидаючися вночі, я шукав у пітьмі її ніжні руки й

міцно пригортався до них, вкриваючи їх поцілунками. Я па-

м'ятав її, як вона сиділа хвора перед відчиненим вікном і

сумно оглядала чудову весняну картину, прощаючися з нею

в останній рік свого життя.

О, так! Я пам'ятав її! Коли вона, вся вкрита квітами, моло-

да й прекрасна, лежала з печаттю смерті на блідому обличчі,

я, як звірятко, забився в куток і дивився на неї палаючими

очима, перед якими вперше постав увесь жах таємничої за-

гадки життя й смерті.

І тепер часто, глупої опівночі, я прокидався сповнений

любові, що стискала мені груди, переповнюючи дитяче серце,

прокидався з усмішкою щастя. І знову, як колись, мені зда-

валося, що вона зі мною, що я зараз зустріну її люблячу, милу

ласку.

Так, я пам'ятав її!.. Але на питання високої похмурої лю-

дини, в якій я жадав, але не міг відчути рідної душі, я весь

зіщулювався ще дужче і тихенько висмикував свою маленьку

руку з його руки.

І він відвертався від мене з досадою та болем. Він відчу-

вав, що не має на мене ніякісінького впливу, що між нами

стоїть якась стіна. Він надто любив її, коли вона була жива,

і через своє щастя не помічав мене. Тепер важке горе закри-

вало мене від нього.

І потроху прірва між нами ставала все ширшою та глибшою.

Він дедалі дужче переконувався, що я поганий, зіпсований

хлопчисько, з черствим, егоїстичним серцем, і свідомість,

що він мусить, але не може

зайнятися мною, мусить лю-

бити мене, та не знаходить цієї

любові в своєму серці, ще

збільшувала його неприязнь

до мене.

Йому наговорили всі, що

я поганий, зіпсований хлопець,

і він все більше й більше сто-

ронився мене. А я це почував.

Інколи, сховавшися в кущах, я

стежив за ним, я бачив, як він

ходив по алеях, все прискорю-

ючи кроки, і глухо стогнав від

нестерпної душевної муки. То-