Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 72

Користуюсь цією нагодою, люб'язний Гарібальді, щоб Вам повторити те, що говорить Вам увесь світ, — ми дивуємося на Вас. З усією повнотою приязні і любові

тисну вашу руку. Герцен».

— Ставлення до Польщі буде тепер міркою для всіх і всього прогресивного! — зауважив Добролюбов.

— А хіба Олександр Іванович неправильно, несправедливо поставився? — запитала хвилюючись Маруся.

— Побачимо, — уникливо відповів Добролюбов. Раптом Марія, стиснувши руки і звівши брови на переніссі, мовила зовсім іншим тоном:

і— Коли б ви знали, скільки в мене друзів-поляків! І в Парижі з багатьма, як з рідними, стрічаюсь.

* * *

Микола Олександрович нещадно розбивав усілякі ілюзії, які так допомагають завжди людям. Він спускав з п'єдесталів, не скидав, а саме спускав, тих, що були для Марії досі непохитними авторитетами. Та Марія бачила, що він зовсім не такий, яким описували його Анненков, Кавелін — «грубий семінарист», нахабний і зухвалий, котрий руйнує все високе і святе в мистецтві й літературі. Він насмілився піднести руку на Тургенева! Через нього Тургенев розійшовся із своїми давніми друзями, припинив друкуватися в «Современнике».

Марія сказала Миколі Олександровичу:

— Їй же богу, я не можу добрати, що ж такого образливого було в вашій статті для Івана Сергійовича. Ну от, прочитала, перечитала, там стільки хороших і справедливих слів про нього написано! Це якесь непорозуміння, і через незрозумілі непорозуміння, перекази інших людей, недомовленості, нез'ясованості, — розходяться хороші розумні люди.

— Це далеко глибше, Маріє Олександрівно, — заперечив Добролюбов. — Стаття була лише приводом для Тургенева. Хоча, безперечно, я його поставив, як і належало, дуже високо. Він, як ніхто, вміє вловити настрої, проблеми, що тільки назрівають і витають сьогодні в повітрі.

— Так невже вам не сподобався цей його останній роман «Накануне»?

— Чудесний! — несподівано для Марії, навіть з якимось не властивим йому захопленням відповів Добролюбов. — Особливо дівчина! Яка вона там хороша! І як він розумно зробив, що не повернув її додому після смерті Інсарова. Ну подумайте, що б вона у нас робила? Оце головна постать у романі.

— У цьому романі стільки нового, свіжого, — мовила зрадівши Марія. — Єлені хочеться наслідувати, хочеться вірити, що такі жінки насправді є, та вона таки ж є! А знаєте, мені сам Іван Сергійович казав — деякі його знайомі дами, його приятельки, незадоволені були саме Єленою: і матір вона покинула, і Інсарову сама нав'язалася. Нічого, нічогісінько не зрозуміли. І, звичайно, критикують весь роман, — вона помовчала й додала роздумливо: — але він і далі з ними веде дружбу, листування. А от ваша стаття його обурила, хоч ви й самі зараз кажете, що роман «чудесний».

— Я не применшую його значення, його великий талант, майстерність, і, признатися вам по секрету, інколи мені здається — я його душевно люблю. Хоча мене багато в ньому дратує, багато неприйнятного мені. Він вірить у ліберальні реформи!

Та не могла Марія так легко відійти від Івана Сергійовича, свого друга, і, як це трапляється, в листах до Івана Сергійовича вихваляла Добролюбова, а в розмовах з Добролюбовим з захопленням говорила про твори Тургенева, про його співчутливий, добрий характер. І Добролюбов ущипливо казав: «Ваш чарівливий Тургенев, може, задля нього ви й до Росії не так швидко повернетесь? Адже він знову, мабуть, зиму проведе в Парижі!» Вони обидва, і Тургенев, і Добролюбов, підсвідоме ревнували Марію до дружби, до впливу...

— Знаєте, ми рідко сперечаємося з Миколою Гавриловичем Чернишевським, — сказав Добролюбов.

— Ви з ним абсолютно однієї віри? — усміхнулась Марія.

— Не смійтесь, так. Абсолютно однієї. Соціалістичної. А втім, ми інколи сперечаємось. Він вважає, що письменники, які здатні співчувати чомусь чесному, справедливому, повинні прагнути не мати особистих чвар, незгод між собою, повинні бути разом, у злагоді. А мені здається, що кепські, слабкі союзники — не союзники.

— А може, і я не згодна з вами в цьому, а навпаки, з Чернишевським?

— Однаково ви з нами, наша союзниця, — спокійно і впевнено сказав Добролюбов. — І той роман, що зараз тут пишете, віддасте нам, у «Современник».

* * *

Вона була не тільки з «ними», вона була з ним. Це не нагадувало ніяких взаємин раніше ані у нього, ані у неї. Наче створилися взаємини з «чистих елементів» дружби, як сказали б хіміки, з якими приятелювала Марія в Гейдельберзі і Парижі, коли б спромоглися підводити під людську поведінку наукові формули.

Досліджують же Менделєєв і Бородін, який, між іншим, приїхав з ними й захворів так само, як Саша, «чисті елементи»? Певне, і в людських взаєминах, поведінці існують також чисті елементи без домішки інших: заздрості, користі, честолюбства, навіть закоханості!

Їхня дружба була без усяких інших небезпечних або корисних елементів — саме дружба.

Хіба в неї мало було до цього чоловіків-друзів? (У всякому разі, більше, ніж жінок!) Але то була все-таки «amitiйe amoureuse», бо всі друзі-чоловіки, — той більше, той менше, — були закохані в неї або принаймні милувалися нею, а тут було без amoureuse. Може, тому, що вона приїхала з Сашею, а Микола Олександрович думав про свою мессінську панночку?

І з Марією він міг говорити про неї... І була поряд з Марією не тільки кришталево чесна і віддана праці вольова розумна людина, що все в житті підпорядковувала своїм ідеям, своїм настановам і принципам, але й просто — молода людина (він був ровесник Саші — але наскільки старший од нього!), до того ж хвора, самотня, у якої ще ніколи (ніколи!) не було особистого щастя і тепла в житті.

А хіба Марія не знала, що ніяка праця, ніякі успіхи, ніяка відданість ідеям не можуть замінити цю потребу тепла і щастя любові... І вона бачила, як цей юнак жадає щирої ласки, любові, щирої жінки поряд, любимої і люблячої.

Між ними одразу запанувала максимальна відвертість. Йому навіть дивно було, що вони можуть вести такі щирі розмови — не лише про «Современник», Тургенева, Чернишевського й Герцена та про італійські справи, а про своє інтимне, особисте. Вони тримались як ровесники, хоча він і був молодший за Марію, і в життєвих питаннях вона, звичайно, була досвідченішою. Як кожна жінка, особливо коли вона сама зараз щаслива, Марія щиро хотіла щастя своєму другові. Як було весело з нею, коли інколи на прогулянці або в театрі вона раптом змовницьки шепотіла:

— Миколо Олександровичу, ну погляньте, ну я вас прошу, погляньте швидше праворуч, он у ложі. Яка гарненька! Вона дивиться на вас! До неї підійшов ваш знайомий, він, певне, вас зможе познайомити!

Щоб зробити їй приємність, Микола Олександрович дивився, але завжди признавався, що ні, ніхто не може зрівнятися з мес сінською панночкою.

Від мессінської панночки з дивним для нього ім'ям — Індегольда — він одержав лист з Флоренції, привітний лист, але не розібрати — привітність була від ніжності чи від чемності Чогось у листі не вистачало, щоб одразу відчути — «це від люблячої дівчини». І закинути нічого не можна було. Вона писала, що хоче його бачити, що у Флоренції прекрасно, але їй бракує їхніх цікавих розмов, його присутності. Вона ані слівця не написала, чи говорила з батьком, як збиралась, проте запрошувала його, якось чемно, офіційно запрошувала приїхати до Флоренції. Лист був такий, що можна було показати друзям і знайомим, і в той же час нічого не можна було закинути. Адже було там, що й сумує без нього, і до Флоренції кличе, і що багато розповідала про нього своїй сестричці. Але не було якогось живого слівця, якоїсь дрібнички, щоб можна було повірити, що весь той прощальний вечір — правда.

І, гірко всміхаючись, Микола Олександрович запевнив себе, що то все був лише скороминучий настрій, навіяний морем, а може, й просто милість, подана жебракові, і він знову писав сумні ліричні вірші.

Ці вірші він не показував навіть Марії, але про Індегольду розповів, і Маруся гаряче запевняла, що треба поїхати до Флоренції. Та ним оволодівали сумніви, неспокій про домашні справи — суто домашні — про братиків, сестер. Все тому, що не вистачало одного живого, не з чемності, а її слівця. Чому ж вона сказала тоді, не замислюючись, в той прощальний вечір, на його запитання, чи поїде з ним у Росію: «Звичайно, поїду»!