Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 70

— З якою охотою! — аж зашарілася Марія. — Для цього і «ловити» не треба! Зараз друкуватися у «Современнике» — найбільша шана. Це наш найпередовіший, найсміливіший журнал, — пояснила вона Чезаре, — і таким він став завдяки Миколі Олександровичу.

— Ну, що ви, — щиро обурився Добролюбов, — а Чернишев ський? А Некрасов?

— Ваша правда, я не заперечую, і Чернишевський, і Некрасов, але ж особисто я їх ще не знаю, а вас...

— Ну, ми ж, як з'ясувалось, давні друзі! — засміявся Добролюбов.

До чого ж мила ця жінка, і як з нею просто і легко!

* * *

— Я «старий горобець», — казав про себе лікар Чезаре. Коли він уперше прийшов з цією русявою синьйорою до її хворого, він одразу зрозумів усе.

Поглянувши на молодого чоловіка, він уже знав, що той заслабнув на дві хвороби. Перша «хвороба» — це була його безтямна закоханість. Стендаль, який так довго жив у Італії і так багато створив про неї прекрасних правдивих творів, в одній з книг написав про різні фазиси душевної хвороби, що зветься любов'ю. «Але вся справа в тому, — писав він, — що нема людей, які можуть врятуватися від цієї хвороби, нема й посібника до врятування від цієї хвороби, нема й інших ліків, як захворіти до кінця».

Лікар Чезаре побачив, як руки Марії спритно й ніжно поправили подушку хворого і як обличчя юнака все освітилося щастям. Можливо, ліки від цієї хвороби вже знайдено!

Юнак був гарний, милий, і навіть кучерява м'яка борідка не робила його соліднішим. Він виглядав зовсім хлопцем, особливо в ліжку, в білій сорочці з м'яким відкритим коміром. Ця борідка видавалася якоюсь декоративною. Марія вийшла, лікар постукав і вислухав хворого. Чезаре побачив, що він, звичайно, не такий хворий, як Добролюбов, але з його легенями треба було берегтися. Синьйорі, коли їй дозволено було знову зайти, він сказав тільки, що хворий просто застудився, і хай кілька днів полежить, обов'язково полежить.

— Лежатиме! — безапеляційно заявила синьйора, і лікар зрозумів, що юнак її слухатиметься беззаперечно, і не йому, а їй пояснив, що робити, що дати, і пообіцяв невдовзі зайти.

— Звичайно, такий жаль — в Неаполі, в такі розкішні теплі дні хворіти!

— Не треба сумувати, тут, крім ліків, і повітря вилікує! — заспокоїла синьйора хворого, капаючи в чарочку ліки, які вже стояли на столику і які схвалив Чезаре.

І лікар Чезаре раптом подумав: «Коли б такі ніжні енергійні руки були коло синьйора Добролюбова, то не опинився у такому безнадійному, занедбаному стані».

* * *

А з Добролюбовим було погано. Дуже погано. Невже він сам цього не відчував? Лікар Чезаре дивувався — його пацієнт працював, так гаряче усім цікавився, знайомився, розпитував — наче і не звертав уваги на свій кашель, температуру, часті шлункові слабування. Він просто не хотів думати про хворобу. Про хворобу, яка так непокоїла лікаря Чезаре.

Але й досвідчений лікар Чезаре не помічав, що цей глибокий, винятково розумний чоловік, який, зі слів синьйори Марії, має такий величезний вплив на батьківщині, захворів ще й іншою хворобою, і до цього спричинилася юна приятелька лікаря, дочка старого друга з Мессіни, чарівна красуня Індегольда.

...Індегольда. Яке дивне, нечуване досі ім'я. Що їх зблизило? Той швидкий погляд у натовпі, коли слухали падре Гавацці і сльозинки затремтіли на її довгих віях?

Микола Олександрович згадував подорож до Помпеї і як вони вдвох зупинилися на порозі руїн житла тисячолітньої давнини і вдвох прочитали викладені мозаїкою літери «Salve». Наче саме їх привітали, і як вона цьому зраділа! А потім цікаві розмови утрьох — її, батька, його — Добролюбова, а потім уже в темряві повернення в екіпажі до Неаполя, вогні над затокою і спів на березі «Санта Лючія», коли й їхній веттуріно почав підтягати, і зовсім тихесенько вона:

О, dolci Napoli,

О, sol beato...

Хоч не видно було, Добролюбов угадав, що Індегольда усміхається, щаслива з подорожі, ночі, пісні...

Santa Lucia,

Santa Lucia!

Потім зустрічі тільки з нею. В Неаполі. П'янкими весняними вечорами. Він думав, — що в ньому, чужому зовсім, далекому, зовні незграбному й нецікавому, — що її притягало? Як досі не щастило Миколі Олександровичу в особистому житті!

Та зараз, несподівано для себе, Добролюбов наче сп'янів, і незрозуміла прихильність дівчини розбуркувала неймовірні бажання і думки. Але невже вона зможе його полюбити? Певне, це все весна в Неаполі, і вони обоє захоплені подіями, життям міста, країни, і це так зближує їх.

Він знову писав вірші. Не тільки памфлети «Якова Хама» для «Свистка» на злободенні політичні теми. Ліричні вірші для себе, які нікому не показував.

Але й у ліричних віршах пробивалась та ж звичка дивитися на все критично, навіть на себе.

А втім, він відчував себе молодим, яким був насправді, і в прощальний вечір, — як це трапилось непередбачене, а тому, може, так чудесно, — що, прощаючись і стискаючи її тонкі довгі пальці, він дивився так близько на її лице, і ніяк їм обом не хотілось розлучатись і думати, що вони ніколи не побачаться. Раптом вона обняла його.

З жалю? З любові?

І те, й друге майнуло в голові, але ці думки не затримались, не могли затриматись. Вони сиділи над морем довго-довго, і вона казала, що, звичайно, так, вона буде його дружиною і вони чудово житимуть, де він захоче — у Флоренції, Неаполі, чи в Римі, чи в Мессіні, де захоче.

— Лікар Чезаре казав, що вам треба обов'язково жити в Італії, і ви будете зовсім, зовсім здорові!

— А ви поїдете зі мною в Росію? — спитав він.

— Звичайно, поїду, адже я буду вашою дружиною, — не замислюючись, відповіла вона. — Але з умовою, — додала з грайливою лукавою усмішкою, — ви знаєте, коло Неаполя щороку на честь Мадонни влаштовують свято, збираються дівчата з околишніх селищ, приходять і міські, танцюють під музику тамбуринів і кастаньєт, з квітами, вінками на голові. Це дуже веселе і поетичне свято, я була вже на ньому, і знаєте, раніше часто дівчата в шлюбному контракті ставили умову, щоб чоловіки водили їх щороку на це свято. От і я ставлю умову — привозити мене на це свято до Неаполя! Згодні?

— Згоден, згоден! — відповів Микола Олександрович, цілуючи їй руки й милуючись нею. — А чи буде згоден ваш батько на наш шлюб? — раптом спитав він.

— Я певна, що так. Ви йому подобаєтесь. І чому б він був проти мого щастя? Я напишу вам про все з Флоренції, ми ж завтра вранці їдемо, але це нічого! Може, й ви приїдете до нас у Флоренцію?

Вона говорила, і все здавалось таким ясним, можливим. Не хотілося думати про якісь труднощі, незвичайні обставини. Хоч раз у житті можна ж не думати про обставини, ускладнення, а просто бути щасливим?

* * *

Як добре, що саме зараз у Неаполі з'явилась Марія Олександрівна і вони так щиро потоваришували!

Вона сміялась, що він «ловець душ людських». Він її душу майже впіймав. Та вона й не пручалася дуже, ця жива душа.

Стільки треба було переговорити. Вони ніяк не могли наговоритися, як давні друзі, що довго були в розлуці, й тепер усе треба розказати.

Минуло кілька місяців, як він приїхав із батьківщини, але ж вона вже два роки не була там. Два роки! Микола Олександрович наче завжди був у самому центрі, у самому вирі життя Він розповідав, що робиться в столиці не лише в колі журна лістів, літераторів, а скрізь: про настрої в університеті, серед військових їй було тепло й сумно від спільних спогадів про Та раса Григоровича, якого Добролюбов і добре знав, і любив, і поважав. Вона мимоволі порівнювала ставлення Тургенева і Добролюбова до Тараса Григоровича і до всіх рідних їй українських справ. У Тургенева було багато людяної доброти, співчуття до Шевченка. Як він гаряче взяв участь у справі викупу братів і сестер Тараса Григоровича! Була цікавість до поета, до української мови, цікавість художника, майстра, а для Добролюбова Тарас Григорович був боєць-однодумець, якого ніщо не скорило, не зломило, він був навіть у деякій мірі зразком непри миренності. Тургенев не любив Куліша. Як людина, він був чужим для нього, як письменник — зовсім нецікавий, а Добролюбов розумів, яку шкоду робить Куліш своїм обмеженим націоналізмом, своїми хуторянськими настановами в молодій українській літературі, і він був для нього у ворожому таборі, як і російські ліберали. А Тарас Григорович втілював у собі ті демократичні революційні ідеї, які були вірою для Добролюбова, і його безмежна любов до України не була для цього перешкодою, навпаки, усім своїм єством Кобзар дійшов до вищого розуміння потреб не тільки свого рідного, а кожного народу: потреб єднання проти спільного лиха, а не відгородження національними перегородками.